треба знайти й підняти.
— Саме мені?
— Кому ж іще, як не вам? При дуже великому взаємному коханні — пробачте, що згадую про це, — само собою мислиться й повно взаєморозуміння. А воно має значення в цьому випадку. На багато що в Балтійську, колишньому Піллау, треба поглянути немовби очима Шубіна.
— Його очима?..
— Так, це важливо. А хто ж зможе зробити це краще за вас?
Вікторія, спершись підборіддям на руку, задумливо дивилася на Грибова.
— Прохання про переведення до Балтійська можуть не задовольнити, — сказала вона нарешті.
— Я напишу вашому начальству. Хто це? А! Мій колишній курсант. Більшість теперішніх адміралів — мої колишні курсанти. Не забувайте, я все-таки людина зі зв’язками!
Він усміхнувся. І від цього суворе, смутне, посічене зморшками обличчя його стало таким добрим, що Вікторії страшенно захотілося поплакати у Грибова на грудях.
Та плакати було вже пізно — гості прощалися, стоячи біля порога…
Незабаром, скориставшись “зв’язками” Грибова, Вікторія виїхала на нове місце служби — в Балтійськ. І хто знає, може, саме це врятувало їй глузд.
ПРАВДА СИЛЬНІША ЗА БОМБИ
Увечері, наприкінці знаменного дня, коли Грибов побував у Вікторії і прочитав про Вінету, він довше проти звичайного засидівся за своїм письмовим столом.
Картотека (про неї поки що знають лише він та Ластиков) дуже збільшилася за зиму.
Майже щовечора засвічується лампа під зеленим абажуром. Немовби опускається дзвін із світла, і Грибов зі своєю роботою опиняється під ним, — точніше, всередині нього.
Так, окреслено магічне коло! Усе, що поза колом, занурене в темряву. Та тим яскравіший відблиск життя на столі: усі ці списані дрібним штурманським почерком чотирикутники картону, газетні й журнальні витинки, обведені червоним олівцем, а також позначки на географічній карті.
Професор любить повторювати Декартів вираз: “Лад звільняє думку”. І на столі в нього зразковий лад.
Тут немає книжок, з яких би стирчали риззя закладок, хоч за зиму Грибов прочитав силу-силенну мемуарної, воєнної та воєнно-політичної літератури. Немає і листів, хоча восени ще почав листуватися і досі підтримує зв’язок з Князевим, Фоміним та іншими товаришами Шубіна по службі. Їхні повідомлення значно доповнили і уточнили розповідь колишнього юнги.
На письмовому столі професора лише його картотека. Факти ретельно відібрані, “спресовані” й рознесені за окремими картками. їх можна враз охопити поглядом.
І це відображене життя безперестанно у русі, картки то зближуються, то роз’єднуються, а від цього відповідно змінюються сенс та взаємозв’язок дат і фактів.
Схоже на мозаїку. Дбайливо і терпляче складає Грибов факти й дати, як різнокольорові шматочки.
Від рясноти подій, цифр, імен мерехтить в очах.
Та ось поступово, не дуже швидко, став проступати зигзаг — якийсь химерний, поки що не зовсім розбірливий візерунок. В “мозаїці” склалося”: “Вува”, “Вундер-ваффе” — інакше, чарівна зброя, що за її допомогою гітлерівці сподівалися виграти війну.
Це розв’язання загадки виглядає неначе правдоподібно. Принаймні Шубіним до кінця володіла думка про те, що підводна діяльність Цвішена та його команди “мерців” пов’язана з випробуванням нової потаємної зброї.
Одначе в перебігові подальшої роботи Грибов узяв під сумнів правильність такого розв’язання.
Він змусив себе облишити слово “Вува”, яке Шубін почув у шхерах. Адже той міг і недочути.
Поміркувавши над цим, професор відсунув набік картку з написом “Вува”. Посередині письмового стола опинилися дві інші картки під назвами: “Англійський нікель” та “Тавро СКФ”.
Три літери “СКФ” завертілися перед очима, як вогняні кола реклами.
Нейтралітет — нині поняття застаріле. Бізнес не знає меж! Однорейсовий моряк має рацію. Як відмовитися від вигідної оборудки, коли чимало воєнних матеріалів продаються нині на вагу золота, як колись у Магелланові часи заморське коріння?
Воєнно-стратегічну сировину, яку в роки війни завозили в Німеччину з “нейтральних” країн і навіть країн протилежного воєнного блоку, змах за змахом швиргали в печі війни.
Але відблиски, які падали з печей, що їх раз по раз відчиняли, по-новому освітлювали і таємну діяльність “Летючого Голландця”.
Тепер картки на письмовому столі професора лягли в іншій розкладці. Вони згрупувалися навколо “Нікелю” і “Тавра”.
Цю нову “розкладку” можна позначити словами: “Підводний зв’язковий”. Чи не був Цвішен таким зв’язковим? Чи не сприяв він “торгівлі з-під поли”, налагоджуючи таємні комерційні угоди між капіталістами воюючих країн?
Карток загалом не так і багато, однак здається, що письмовий стіл прогинається під їхньою вагою, — надто ж бо вагомі факти.
І чим більше нагромаджувалося цих фактів, чим глибше осягав Грибов потаємний зв’язок між ними, тим краще розумів, що новіша легенда про Летючого Голландця не втратила своєї злободенності й по закінченню другої світової війни.
Тут потрібен був, певно, не так історіограф, як досвідчений контррозвідник, а може, пішла б на користь і їхня тісна взаємодія.
Настав, нарешті, час “пустити справу по інстанції”. Лист із Західної Німеччини підхльоснув Грибова. Не можна зволікати жодного дня!
Тому він прискорив свій від’їзд у давно передбачуване відрядження в справах училища. А прибувши до Москви, прямо з вокзалу пішов до контр-адмірала Ришкова, колишнього свого учня.
— Я офіційно до вас, Юхиме Петровичу, — сказав Грибов, сідаючи в крісло, після того як вони привіталися. — Дозвольте доповісти?
І він стисло розповів про зустрічі Шубіна з “Летючим Голландцем”.
Ришков здивувався:
— Даруйте! Я ж чув про “Голландця”! Ще навесні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Сам прилітав на Лавенсарі, щоб розпитати Шубіна. Але чому припинили роботу? Ви кажете, Шубін навіть побував на борту цього “Голландця”?
— Тому й припинили. Парадоксально, але факт. Медичний висновок був несприятливий для Шубіна. А ви вже перебували в той час на Тихоокеанському флоті.
— Навесні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року йшлося про Вуву, тобто про нову секретну зброю. Про нікель та шарикопідшипники я нічого не чув.
— Та й Вува. Не виключено, що була і Вува. Поряд з усім іншим.
— У шхерах згадувалася Вува, — настійно повторив Ришков. — Тобто ракети-снаряди. Відомо, що німці випробовували їх на Балтиці наприкінці війни,
— Он як! У шхерах?
— Ні. На півдні Балтики.
— До?
— В Пейнемюнде на острові Узедом.
— І це відбулося тисяча дев’ятсот сорок четвертого року?
— Так.
