у вікно на канал і віти, що звисали над ним. У зеленуватій воді відбивалася багатокутна, із червоної цегли будівля фортеці.
За щільно причиненими білими дверима був гвардії капітан-лейтенант. Щойно йому зробили переливання крові — перед операцією.
Князєв, з забинтованою головою, прийшов у госпіталь. У коридорі йому пощастило спіймати якогось лікаря і побалакати з ним. Шурко не чув розмови, але бачив, як відкопилилась нижня губа лікаря і ще більше осунулося худе, сіре від пилюки обличчя Князева. Кепські справи!
— Не опритомнює, велика втрата крові, — сказав Князєв, підійшовши до юнги. — Шість чи сім кульових поранень! Інший би помер уже давно…
Шуркова уява малювала поранений минулого року торпедний катер, з якого цебеніла на всі боки вода. Гвардії капітан-лейтенант зумів утримати катер на плаву, врятував від потоплення. Хто врятує гвардії капітан-лейтенанта?
Князєв пішов і забрав із собою боцмана, але юнзі дозволили залишитися. Та й як було не дозволити йому залишитись?
Шурко зайняв позицію у коридорі біля вікна, напроти палати Шубіна. І стояв там, проводжаючи боязким поглядом лікарів, що проходили мимо. Нові групи поранених прибували і прибували.
Жалісливі нянечки нагодували юнгу кашею. Похапцем попоївши, він знову став, наче вартовий, біля дверей. Звичайно, це було супроти правил, але ні в кого не вистачало снаги прогнати його, — таке скорботне було це бліде, худе, ще по-дитячому несформоване обличчя.
Десь за стіною цокав годинник. Він, очевидно, був великий, старовинний, і бій у нього був красивий, лункий. Тепер він старанно відмірював хвилини життя гвардії капітан-лейтенанта, і Шурко ненавидів його за це.
Шість чи сім поранень! Хіба можна вижити після семи поранень?
Хоча гвардії капітан-лейтенант завжди виходив з такого скрутного становища.
Якось у присутності Шурка він сказав Павлову:
“Звичайно, я розумію, що рано чи пізно помру, і все-таки, знаєш, не дуже вірю в це!”
А тепер гвардії капітан-лейтенант лежить непритомний, воля його паралізована — корабель дрейфує за течією до фатальної гавані.
Коли б тільки він опритомнів! Мозок і воля візьмуть командування над знекровленим, продірявленим тілом і, можливо, утримають його на плаву.
О, якби він опритомнів хоч на дві чи три хвилини! Шурко став би навколішки біля ліжка і шепнув на вухо — так, щоб ніхто не чув:
“Не вмирайте, товаришу гвардії капітан-лейтенант! Вам не можна вмирати! Ну скажіть собі: “Шубін, живи! Шубін, живи!” — і будете жити!..”
Укритого білосніжним простирадлом гвардії капітан-лейтенанта повезли повз Шурка на операцію, потім через годину з операції.
Юнга так і не побачив його, хоча й ставав навшпиньки. Гвардії капітан-лейтенанта затуляли лікарі. Вони йшли поруч візка і, здалося Шуркові, важко дихали, наче зморені коні після тяжкого пробігу.
У коридорі засвітилися лампочки, санітарки почали розносити вечерю. Буденне життя госпіталю текло своїм звичайним річищем, а двері палати, як і раніше, були зачинені перед юнгою. Командир його ніяк не здавався— не йшов на дно, але й не спливав.
За вікном стемніло.
Тільки коли почалася ніч, заповітні двері розчинилися, лікарі вийшли з палати. До Шурка долинуло:
— І так довго тримався. Був безнадійний.
Від цього “був” у Шурка похололо всередині.
— Так, залізний організм!
— А по-моєму, надто стомився. Він так стомився од війни…
Перемовляючись, лікарі пройшли по коридору. Шурко, немов закам’янівши, і далі стояв на своєму посту біля дверей.
Цокання годинника наповнювало вуха, наче булькання води. Годинник за стіною немовби зірвався з прив’язі, цокав оглушливо і швидко. Із палати вийшла сестра.
— А ти все чекаєш? — сказала вона лагідним голосом і зітхнула. — Нема чого тобі, любий, чекати! Іди додому! Іди, дитинко!
Вона зробила рух, збираючись погладити юнгу по голові.
Та він ухилився від її жалісливої ласки, ривком скинув з себе лікарняний халат і, натягнувши безкозирку, стрімголов кинувся до виходу з госпіталю.
Він біг довгим коридором, потім сходами, схиливши голову, голосно плачучи. Не пам’ятав уже про те, що він військовий моряк, а морякові не личить плакати. Він ніколи й не плакав раніше, не вмів. І ось… Гвардії капітан-лейтенант, Шурчин командир, найщасливіша людина на Балтиці, — був! Його немає більше, немає!
А за цією дикою, що розривала душу, думкою, невідступно бігла інша: що ж тепер буде з Мезенцевою? Як він, Шурко, зуміє сповістити, розповісти про смерть свого командира його вдові?
Міезенцева і Ластиков
ЧАСТИНА ПЕРША
ОРДЕН УДІВ
Часом у чергуванні подій виникає стрибок.
Десь загинула людина — за таємничих обставин, далеко від своїх близьких, — і остання скиба її життя, дуже важлива, пропала для них, провалилася в морок.
Так сталося з Вікторією. Прощальний поцілунок, обійми на вокзалі, і все. Майже зразу — їй здалося, що зразу, — вона узнала: Шубіна нема.
Щось провадили їй про піщану косу, про німця-смертника, прикутого ланцюгом до кулемета, — вона не розуміла нічого. При чому тут коса, ланцюг, кулемет? Для неї Шубін умер того дня, коли вони прощалися на пероні Балтійського вокзалу. Більше вона вже не бачила його— він умер. Тільки присмак гіркоти і відчуття болю лишились на губах, — так міцно вони поцілувалися на прощання.
У дитинстві Вікторія пережила кримський землетрус. Вона приїхала до Алупки з батьком напередодні пізно ввечері. Повітря було навдивовижу густе, майже липке. Масою розплавленого асфальту налягло воно
