НА ВИКЛИК “АУФВІДЕРЗЕЕН…”
Вийшовши до кордонів Східної Пруссії, Радянська Армія наткнулася на так званий вал “Велика Німеччина”, що тягнувся в глибину до шістдесяти кілометрів. Тільки на лінії зовнішнього оборонного обводу, що оточував Кенігсберг, стояло дев’ятсот дотів. Окремі форти носили назви уславлених прусських полководців: Врангеля, Гнейзенау.
Щойно в невеличкому містечку, недалеко від Кенігсберга, з чавунним гуркотом упала на землю статуя Гінденбурга. її висадили в повітря німецькі мінери. По п’ятах за відступаючими німецько- фашистськими військами йшла Радянська Армія, і вони боялися відплати. В тимчасово окупованих російських містах пам’ятники Леніну розстрілювалися прямою наводкою із гармат. Фашисти міряли на свій аршин: гадали, що росіяни також воюють із статуями.
Фельдмаршал Гінденбург лежав, потрощений своїми ж солдатами. Але ще стояли, перетворившись на форти, Гнейзенау і Врангель. Вони дивилися на схід. Це було щось подібне до тих аку-аку, камінних статуй, які охороняють острів Пасхи, спрямувавши свої сліпі очі вдалину. Магією спогадів, словами- фетишами, своїми мертвими полководцями намагалися німці одгородитися від небезпеки, що невідворотно, як океан, насувалася зі сходу.
Туман, туман… Земля, розмокла від розталих снігів… Голі, тремтливі ліси…
Дорогами йдуть на Кенігсберг радянські війська. Бредуть у грязюці піхотинці, повзуть, брязкаючи гусеницями, танки, гуркоче артилерія.
А моряки прямують морем уздовж берега, щоб і собі взяти участь у битві за Східну Пруссію.
Протягом кількох днів радянські війська прорвали зовнішній, довготривалий пояс оборони, оволоділи містами Тнстербург, Тільзіт, Гумбінен, Прейссіш-Ейлау і підійшли до околиць Кенігсберга.
У штабі фронту стояв фанерний макет міста, дуже великий, тридцять шість метрів у діаметрі. Командири частин багато разів розігрували тут майбутній штурм.
Він був п’ятикутний — тобто починався одразу з усіх боків. Узгодженість під час такого штурму особливо важлива.
Наприкінці четвертого дня запеклих вуличних боїв генерал від інфантерії Ляш підписав у підземному бліндажі акт про капітуляцію. Із ста п’ятдесяти тисяч чоловік німецького гарнізону залишилися живими тільки дев’яносто дві тисячі.
Бій за Східну Пруссію наближався до кінця. Поляки наполегливо натискали з берегів Вісли. Дехто з фашистів уже втік на півострів Хелл і звідти через Борнхольм — у Швецію.
Але аванпорт Кенігсберга — його морські ворота — були ще на замку. Фортеця Піллау трималася.
Це була першокласна, неодноразово модернізована фортеця. У підручниках історії з гордістю згадувалося про те, що свого часу її не зміг узяти Наполеон.
Після падіння Кенігсберга в Піллау і далі безперервно надходили підкріплення з Данціга (Гданська) по вузькій косі Фріш-Неррунг, що перегороджувала затоку.
Нею ж евакуювали техніку і поранених.
Для того, щоб узяти Піллау, треба було перехопити косу кліщами. Зробити це наказали морякам.
Із суходолу фортецю повинен був водночас штурмувати армійський корпус.
Для погодження дій Шубін побував у його штабі.
Попутно він не забув поцікавитись наслідками розшифровки донесення, яке було передано армійцям.
Так, спеціалісти зуміли розкусити цей горішок! Він, проте, був не з твердих. Для складнішої зашифровки, очевидно, не було підхожих умов.
На першому клаптику паперу прочитали:
“…Пірволяйнен, льотчик із міста Котка… не було моїм недоглядом… командир сам… спішному зануренні, як я уже доповідав”.
З цього можна було зробити висновок, що хтось, крім командира, регулярно інформував своє начальство про все, що відбувалося на підводному човні. В якомусь зв’язку згадувався і випадок з фінським льотчиком.
Однак це стосувалося минулого.
Про сучасне і майбутнє говорилося на другому клаптику, який був ще більше пожмаканий і надірваний по краях, ніж перший.
Ось що пощастило розібрати на ньому:
“…Піллау, чекаючи… кладовищі… взяти на борт пасажира… умовному сигналу “Ауфвідерзеен”…”
Перекидаючи містки між словами, не важко було відновити фразу повністю. Вона, очевидно, мала такий вигляд:
“(Нині перебуваємо в) Піллау, чекаючи (чогось!) на кладовищі, (готуючись чи готові) взяти на борт пасажира (за) умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.
Шубін був приголомшений. Літери стрибали і переверталися у нього перед очима, ніби він ще стояв у рубці свого катера, що підскакував на хвилях.
Спочатку над усе вразили слова: “За умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.
Так, виходить, цей набридливий мотив, уперше почутий у шхерах, був умовним сигналом!
А Шубін вважав, що мотив причепився до нього через випадковий збіг!
Нічого подібного! “Ауфвідерзеен” зв’язаний з “Летючим Голландцем”, має пряме і безпосереднє відношення до тих ще не розгаданих таємниць, яких повно-повнісінько на клятому човні!
Шубін уважно перечитав текст.
Отже, “Летючий” — у Піллау! Принаймні був там у момент відправки донесення. Сподіватимемося, що не втік.
Але навіщо йому забиратися на кладовище! Як це розуміти — “кладовище”?
Шубін, роздратувавшись, зламав цигарку.
Однак головне було не в цьому. Головне було в словах: “Взяти на борт пасажира”.
Хто цей пасажир?
Шубін, звичайно, одразу аж затрусився:
— От би мене в Піллау з корабельним десантом! Я б пошурував там! Відкрив би підводного човна, як консервну банку, виколупав би звідти цього пасажира!
— А ви не хвилюйтеся, капітан-лейтенанте! — сказали йому. — Відкриють вашу “консервну банку” без вас. Усе буде нормально. Робіть свої справи. Спокійно висаджуйте десант, топіть кораблі!
Взагалі Шубіна покропили у штабі холодною водичкою. А він, зрозуміло, засичав, наче праска.
Бач, як? “Не хвилюйтеся!” “Спокійно топіть, висаджуйте!”
Шубін, дуже невдоволений, поїхав.
У машині він не переставав кипіти.
Князєв і Павлов, які сиділи на задньому сидінні, багатозначно перезиралися. Вони добре знали свого командира, розуміли його і любили з усіма його слабостями.
Річ у тому, що Шубін дуже ревно ставиться до слави свого загону, свого дивізіону, своєї бригади. До цього додалося тепер і якесь споконвічне бойове суперництво між флотом і армією.
Шубіну здавалося образливим, що “Летючого Голландця” захопить хтось інший, а не він, Шубін. Ще добре, якби захопили моряки, а то, ні сіло ні впало, чомусь армійці,— а втім, цілком шановані товариші.
У центрі Кенігсберга спустив скат, Князєв і Павлов залишилися допомагати шоферові, а Шубін вирішив пройтися, щоб розім’ятися і заспокоїтись.
Навколо було принишкле місто-попелище.
