“Як гукнеш, так і відгукнеться”, — подумав Шубін, згадавши про Ленінград. — Гукнулося на одному кінці Балтики, відгукнулося на другому”.
Сюди б спеціальними ешелонами отих фабрикантів зброї, воєнних монополістів, усю люту, жадібну зграю! Узяти б їх за барки, трусонути, ткнути носом у ці купи щебеню, в скручену клубком залізну арматуру, в те, що залишилося від знаменитого колись Кенігсберга! Дивіться! Усвідомте! Відчуйте! Це ви перетворили його у попелище, бо така невідворотна сила віддачі, на війні!
Дивно було бачити тут бузок. Ніде і ніколи не зустрічав Шубін так багато бузку, причому такого гарного. Повний, незвично пишний, він настирливо пробивався скрізь поміж руїн. У його заростях починали невпевнено тьохкати солов’ї, ніби пробуючи голос і здивовано прислухаючись до тиші, яка панувала навколо.
Шубіну спало на думку, що штурман “Летючого Голландця” родом з Кенігсберга. У кают-компанії під час обіду він спитав уявного Пірволяйнена, чи не був той у Кенігсбергу. І уявний Пірволяйнен ледве стримався тоді, щоб пустотливо не бовкнути: не бував, мовляв, але сподіваюся побувати!
От і побував!
Тихий голос поруч:
— Ессен![32]
Мовчанка.
Знову боязке:
— Ессен…
Шубін опустив очі. Поруч стояв хопчик років шести у штанях на підтяжках. Обома руками він тримав маленьку порожню каструльку. Такі хлоп’ята з каструльками, судками, мисочками, завжди товпилися біля похідних кухонь у німецьких містах, які ми взяли.
Шубін присів навпочіпки перед малюком:
— Ві хайст ду, буббі?[33]
— Отто…
Когось туманно нагадував цей малюк. Кого?.. Худеньке серйозне обличчя, здивовано підняті темні брови… Ні, не пощастило пригадати!
“Ессен”…
Сила віддачі на війні сліпа, як і будь-яка сила віддачі. Гармата, що стріляла по Ленінграду, відкотившись, ударила не Гітлера і не Круппа, а цього пуцьверинка, бідолашного Отто з Кенігсберга!
Шубін вернувся до машини. Ривком він витяг звідти узяті в дорогу консерви, чорний хліб, пакети з концентратами.
Хлопчикові уявився, мабуть, добрий Санта Клаус з його різдвяним мішком. Тільки мішок цей був кольору хакі, солдатський.
Шофер, моргаючи білястими віями, здивовано поглядав на Шубіна.
— Ти чого?
— Сказано ж, товаришу гвардії капітан-лейтенант: убий німця!
— Дурень ти! Про озброєного німця сказано, з автоматом на шиї, який осідлав танк, тим більше на нашій території! А з цього німця ще, може, будуть люди!.. Як гадаєш, Отто? Будуть з тебе люди?
Подарунки не вміщалися в каструльці, падали з рук. Шубін озирнувся. У пилюці лежала пробита німецька каска. Він підняв її, перевернув.
— От і каструлька знайшлася!
І на серйозному личку нарешті з’явилася усмішка, слабке відображення чарівливої усмішки Шубіна.
Шубін пішов разом з Отто, щоб у нього по дорозі не відняли їжу. Із підвалів, розколин, дверей і вікон, наче шпаки із шпаківень, висувалися мовчазні німці і дивилися на цей похід. Попереду простував німецький хлопчик, притискаючи до себе перевернуту каску, вщерть наповнену продуктами, слідом ішов російський моряк.
Будинок Отто був печерою в буквальному розумінні цього слова. Над низьким входом нависали якісь рейки і бетонні плити, з яких стирчала арматура.
З печери виглянула стара жінка — чи вона тільки здавалася старою? її виснажене обличчя було припорошене пилюкою.
Шубін кивнув малюкові і швидко попрямував до машини, злякавшись, що йому почнуть дякувати.
Потім вілліс, вихляючи поміж руїн, швидко проїхав через Кенігсберг і зник у хмарі пилюки…
Яким же ти будеш, буббі, коли виростеш? Двадцять тобі сповниться, мабуть, у 1959 чи 1960 році. Чи забудеш ти цього російського військового моряка, який подарував тобі повну каску продуктів серед руїн Кенігсберга?
Невже забудеш?..
У місто Пальмніккен, де стояли гвардійські катери, Шубін повернувся надвечір.
Усі помітили, що він не те, щоб невеселий, — командирові перед боєм не можна бути невеселим, — а якийсь начебто задумливий.
Він сів на бухту троса, закурив, задивився на світле, майже біле море, що плюскотіло біля його ніг.
Звичні домашні звуки лунали за спиною.
Боцман дзижчав недалеко, як дбайливий джміль: жу-жу-жу, жу-жу-жу! Кого це він там жучить? Ага, юнгу!
Потім юнга вистрибом пробіг мимо, наспівуючи сигнал, який виконують на горні перед вечерею:
Бери ложку, бери бак,
І біжи аж на півбак!
Отже, команда сідає вечеряти.
У Шурка в дитинстві було мало дитячого. Блокада, потім перебування в дивізіоні серед дорослих наклали на нього свій відбиток. (А втім, Шубін з гордістю казав про свого вихованця: “Змужнів, не очерствівши!”). Та тим зворушливішими були хлоп’ячі пустощі і смішні витівки, що іноді проривалися в нього.
Шубін підкликав юнгу, вдивився в його обличчя, зітхнув:
— Ох і худий же ти в нас! Витягнувся за цей рік! Не треба б тобі йти на операцію.
— Чому?
— Небезпечно!
Шурко був приголомшений. Небезпечно? Але ж на те й війна, щоб було небезпечно. І він не перший рік воює! Командир ще ніколи не заводив таких розмов. А що як і справді не візьме? Юнга примхливо відкопилив губи. Коли ж і покапризувати, як не перед операцією?
— Ну, гаразд, гаразд! Підеш на операцію!
Аби втішити юнгу, Шубін показав йому карту побережжя, на якій коса Фріш-Неррунг мала вигляд ніжки гриба-поганки.
— А ми чик по цій ніжці! Переріжемо, і шапка відпаде!
— Переріжемо, відпаде, — повторив юнга, побожно знизу вгору давлячись на Шубіна.
І завжди щось вигадає командир!
Не гаючись, Шурко пішов розповідати приятелям про “гриба-поганку”, видаючи, як звичайно, командирський жарт за свій. Він не встиг ще навтішатися загальним схваленням, як боцман нагукав його і звелів лягати спать.
— Як! Так рано — спати?
Та це було розпорядження гвардії капітан-лейтенанта, а в таких випадках перечити не випадало. Уночі чекає важка робота, треба якнайкраще відпочити.
Сам Шубін решту вечора просидів над планом Піллау, який вдалося роздобути в штабі.
Князєв зацікавлено прислухався до його бурмотіння.
— Кладовище? — міркував уголос Шубін. — Що це за кладовище?.. Похоронна романтика, хай би їй
