борту і горів. Оранжева пляма розпливлася поруч — відблиск полум’я на воді.
Жаль стиснув серце. Не думав Шубін, що так доведеться розлучатися з катером. Мав надію довоювати на ньому до кінця. Але не довелося.
А скільки ж разів виручали вони один одного з біди! І в шхерах. І біля каміння Рістна. І в незліченних морських боях…
Він рвучко обернувся спиною до моря, щоб не бачити агонії свого катера.
Біля моряків товпились піхотинці:
— Ого, і полундра[34] з нами! Давай, давай, полундра!
Повітря дзвеніло від куль, ніби над вухом весь час обривали тонку, туго натягнуту струну.
Бач, як обернулося! Воюючи
Німецько-фашистські війська, що відступали від Піллау, змішалися з підкріпленнями, які підходили з Данціга.
Усе це скупчилося в одному місці, приблизно посередині коси. Утворилося якесь місиво. Волаючі люди, танки, скрипливі повозки, що грузли в піску, коні, які дико іржали.
У цьому мигтінні тіней і вогнів, серед примарного лісу, затиснутого з обох боків морем, часто важко було розібратися, де свої, де чужі.
Та Шубін уперто проривався вздовж коси до Піллау.
Світало. Уже виразно видно було будинки на протилежному боці.
Десантники вибігли до причалу. Німці встигли відігнати всі пороми. Та це не зупинило солдатів. Відстань між косою і містом не перевищувала ста метрів Солдати почали похапцем збивати плоти або зв’язували по дві, по три порожні каністри і, забравшись на них, пливли до Піллау, сяк-так відгрібаючись дошками. Деякі, закинувши за плечі чоботи і автомати, кидалися вплав — такий був шалений наступальний порив!
Шурко впав на щось подібне до плоту поруч з Чачком.
— А де командир?
— Ось він!
Наче морського конька, Шубін осідлав кілька зв’язаних докупи каністр і, скоцюрбившись, щосили веслував. Де він роздобув весло?
Тритони на фонтані, Сіндбад-мореплавець верхи на дельфіні, тридцять три богатирі, що виходять на берег, — усе змішалося у голові юнги…
Шубін випередив його і Чачка. Вода довкола гойдалася, збурена силою-силенною людей, що пливли до набережної.
Набережна ближчала. Ніби зле собача, туди й сюди стрибав на ній маленький жовтий танк. Ствол його гармати дрібно тремтів, викидаючи спалахи — один за одним.
Зненацька танк неначе вдарили палицею по спині. Він закружляв на місці і завмер.
Шубін перший вискочив на берег. У черевиках жвях-тіла вода. Навіть не обтрусившись, він побіг уздовж набережної. Потім обернувся, махнув рукою своїм матросам, звернув за ріг у якийсь провулок.
У чужому місті він орієнтувався вільно, немовби вже не раз бував у ньому. Недарма так старанно вивчав план Піллау напередодні штурму!
Під ногами хрустіло скло. Усі шибки було повибивано. Вітрини магазинів зяяли чорними проваллями.
Повітря перетворилося в одну суцільну струну, що безперестану бриніла.
Із-за червоно-білої вежі маяка татакали кулемети.
Обходячи їх, Шубін кинувся у якийсь двір. Матроси і піхотинці побігли слідом за ним.
Вони опинилися всередині кам’яного колодязя. Біля самої стіни лежав перекинутий велосипед. Колеса його ще крутилися.
Увесь двір був різноколірний. Його встеляли листи, в конвертах і без конвертів, зім’яті, подерті, затоптані чобітьми. Очевидно, у цьому будинку містилося поштове відділення.
Але тут були й квартири. Звідкись долинав плач. Дитячий голос казав благально:
— Штіль, муттерхен! Зі зінд хір![35]
Шурко підповз до одного під’їзду, зазирнув усередину Клітка сходів! Під сходами, укрившись якимись рогожками, сиділи навпочіпки кілька цивільних. Із купи визирнула дівчинка і одразу ж пірнула під свої рогожки.
Шурко насупився, обережно зачинив двері. Хіба це правильно: ним, Шурком, лякати маленьких дітей?
Юнга оглянувся. Його командир нерухомо стояв біля стіни, нагнувши голову і дивлячись в одну цятку. Про що він думає? Очевидно, згадує план Піллау?
Та й місто штурмує, керуючись якоюсь одному йому зрозумілою штурманською прокладкою. Судячи з усього, проривається не просто до гавані — до певного місця в цій гавані!
У потилицю Шуркові гаряче дихали солдати. Вони поступово скупчувалися у дворі і, шарудячи листами, переповзали під стінами. На середину двору залітали випадкові кулі.
Мокрі гімнастьорки парували. З-за дахів уже піднялося сонце.
Старший сержант, командир взводу, раз у раз поглядав на Шубіна, чекаючи його наказів. Дарма що той не піхотинець, а моряк. Авторитет і чарівливість вольового офіцера дадуть себе знати в будь-яких важких умовах і об’єднають навколо себе солдатів.
Шубін визирнув з-під арки воріт, щось прикинув, порівняв. Потім обернувся і ступив кілька кроків від воріт усередину двору. Він усміхався.
І раптом, немовби скаженим вітром, здуло в нього з голови картуза. Перекидаючись, він одлетів у куток двору.
Та Шубін і далі стояв. Зазирнувши знизу, Шурко з жахом побачив, що очі його командира заплющені. Він стояв і хитався. Потім упав.
Йому не дали торкнутися землі, підхопили на руки.
Боцман тремтячими руками намагався подати командирові першу допомогу. З усіх боків простягали бинти з індивідуальних пакетів.
Кілька солдатів, гупаючи чобітьми, кинулися по сходах на горище. Із вікна з брязкотом і дзвоном вилетів кулемет. Разом з ним упав і кулеметник. Це був німець-смертник, залишений на горищі для зустрічі десанту і прикований ланцюгом до кулемета.
Та Шурко не дивився на нього. Юнга не зводив очей зі свого командира. Калюжа крові повільно розпливалася під ним, захоплюючи дедалі більше різноколірних конвертів.
До Шубіна протиснувся Чачко з автоматом на шиї. Його фланелівка була подерта на клапті, з-під неї було видно тільник. Побачивши розплатане на землі нерухоме тіло, він відсахнувся, потім несамовито закричав, немовби кликав здалеку:
— Товаришу гвардії капітан-лейтенант!
— Тихше, ти! — суворо сказав старший сержант, підтримуючи голову Шубіна. — Помирає гвардії капітан-лейтенант.
Хвилину Чачко остовпіло стояв над Шубіним. Багряне, лисніюче від поту обличчя його спотворила гримаса. Та він не заридав, не заплакав, тільки протяжно вилаявся, зірвав із шиї автомат і кинувся з двору назад, у саму гущу вуличного бою…
З’явилися санітари.
Перекинувши через плече автомат, Шурко біг поруч носилок. Санітари трапились безголові. Шарахали від кожної кулеметної черги, смикали носилки. Фаддєїчев, що біг з другого боку, кляв їх високим, з риданням голосом.
Під час поштовхів голова Шубіна дивно, мертво підскакувала, юнга весь час намагався покласти її якнайзручніше.
Тільки б донести до госпіталю! Тільки б живого донести!
Шурко стояв у коридорі особняка, де швидко, по-похідному, розвернули польовий госпіталь, і дивився
