Перемога! Близько перемога! Навесні 1945 року все у Ленінграді дихало очікуванням перемоги.
— О! — з каяттям сказав Шубін. — Я жодного разу не подарував тобі квітів! Ех, я! І були ж у нас на Лавенсарі гарні, високі, гордовиті, як ти. Ти ж колись була гордовита! Я навіть трохи боявся тебе. Ще й досі у вухах бринить: “Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!”
Шубін жартував, усміхався, говорив без угаву, а сам з неспокоєм і жалем заглядав Вікторії в обличчя. Вона була бліда, губи її тремтіли.
На пероні, біля вагона, інженер-механік делікатно залишив їх удвох.
Вона припала до його грудей, опустивши голову, намагаючись вгамувати нервовий дрож.
— Нічого не кажи, — шепнула вона.
Хвилину чи дві Шубін і Вікторія мовчки стояли обнявшись.
— По ваго-на-ах! — протяжно крикнув, наче проспівав, начальник ешелону.
Мельки, з-за плеча Шубіна, Вікторія побачила круглий вокзальний годинник, який показував сімнадцять двадцять.
Вона відкинула голову. Невідривно і жадібно вдивлялася у великий усміхнений рот, ямочку на підборідді, дві різкі вертикальні зморшки біля рота.
Потім швидко цілувала їх по черзі, ніби поцілунком перехрестила на прощання…
ПЕРЕХОПЛЕНИЙ ГОНЕЦЬ
Чародійні пейзажі мелькали за вікном.
Виринало озерце з гаспидно-чорною водою і чорним каменем посередині. На такому камені треба б сидіти царівні-жабі, велично-непорушній, задумливій.
Горизонт хвилястою смугою перекреслював ялини, над якими у такт колесам погойдувався місяць.
Шубін не відходив од вікна.
Сусіди по купе лаштувалися грати в доміно. Сторчма поставили валізку, на неї поклали другу. Столик біля вікна не можна було займати: на столику стояли квіти.
Інженер-механік з гідністю давав пояснення:
— Найраніші! Дружина гвардії капітан-лейтенанта в оранжереї купила. Аякже! Відкрилися уже й оранжереї в Ленінграді!
Навколо квітів зав’язувався несміливий роман між провідницею і молоденьким лейтенантом-сапером, очевидно, щойно випущеним з училища.
Увесь вагон дуже піклувався про квіти. Лейтенант перший промовив слово “складчина”. Хтось порадив для підживлення пірамідон, але загальним рішенням затвердили цукор. Одразу ж лейтенант обійшов сусідні купе і приніс півсклянки піску і трохи грудкового.
— Будемо підсипати систематично, — оголосив він сяючи, — і довеземо букет зовсім свіжим!
Провідниця особливо старанно, мало не кожну годину, міняла воду в банці. При цьому скоса позирала карим оком на лейтенанта і багатозначно зітхала: “Ось вона, любов, яка буває!”
А на станціях і полустанках біля вікна з букетом збирався натовп. Місцеві дівчата з волоссям кольору соломи і в строкатих косиночках завмирали на пероні, благоговійно піднявши обличчя до ранніх, несказанно яскравих квітів.
“Гарні люди, — думав Шубін, стоячи у проході. — Дуже гарні. І лейтенант гарний, і провідниця, і ці білявенькі дівчата-латишки. А проти них піднялась з дна нечисть, вихідці з могил! Простягають свої щупальця, хочуть задушити, знедолити. Але — не вийде! Я не дам!”
Сусіди кликали його “забити козла” — він відмігся тим, що не вміє. Заспівали пісню — не підтягнув. Дружно пригубили чарочку, але й після цього Шубін не розвеселився. Побалакав про те, про се і відійшов убік.
У купе було темно. Серед різноманітних, настояних вагонних запахів ледь відчувався аромат квітів.
Жаль було Вікторію. Шубін ще ніколи не бачив її такою розгубленою, безпомічною, заплаканою.
Зате тепер усе стало на свої місця: вій воює, вона хвилюється. Минулої весни, коли вони тільки-но познайомилися, було навпаки. Шубін почував себе дуже незручно від цього.
Але думки про Вікторію витіснялися іншими, буденними думками: про заходи безпеки, яких треба вжити, перекидаючи катери з вокзалу в порт, про суперечки з скупою шкіперською частиною, яка не хотіла відпускати брезент, і таке інше.
Шубін не знав, не міг знати, що гонець з “Летючого Голландця” уже споряджається в дорогу.
Ранком Шубін частенько виходив на пошуки баз авіації — це коли був сильний туман. Над Балтикою вранці майже завжди туман.
Він стелиться низько, наче поземок. Зверху можна розрізнити тільки топи щогл. Але кораблів під ними не видно. А невисокі торпедні катери, ті зовсім ховаються в тумані.
З одного боку, начебто й добре — не побачать німецькі льотчики. З другого — погано: і сам нічого не побачиш!
Однак у Шубіна, крім “теорії удач”, була ще друга “теорія” — “морських вибоїн”. Не випадала тільки нагода застосувати її.
Є таке прислів’я: “Вилами по воді писано” — в розумінні “ненадійно”, “необгрунтовано”. Це справедливо тільки щодо вил. Що ж до форштевня корабля, то тут “запис” міцніший.
Просуваючись уперед, корабель жене поперед себе так звані “вуса”.
Вони схожі на відвали землі од плуга. Дві довгі хвилі під тупим кутом розходяться по обидва боки форштевня і віддаляються від нього на велику відстань.
А втім, вважали, що Шубін бере гріх на душу, доводячи, ніби в тумані може знайти есмінець по “вусах” за шість-вісім кабельтових, а крейсер навіть за милю — звичайно, у штиль.
Та сьогодні він побудував на цьому свою тактику. Почав не поспішаючи міняти галси, шукаючи “слід”, залишений кораблем на воді.
Сухопутний фронт на той час підкотився до Кенігсберга. Шубін вийшов на підходи до аванпорту Кенігсберга — до міста і фортеці Піллау.
Хвилювання було не більше двох балів. Повітря скидалося на воду, в яку долили молока.
Так минуло понад годину.
Раптом катер струсонуло. Ось вона, довгождана водяна вибоїна!
Шубін заметався по морю. Наказав покласти руля праворуч, ліворуч. Вибоїна зникла. Наказав лягти на зворотний курс. Знову струсонуло. Але вже слабше. Хвиля вщухає..
Шубін розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов зигзагом. Решта катерів рухалися за ним, повторюючи його повороти.
Вони наткнулися на зустрічну хвилю, пройшли метрів п’ятдесят, наткнулися на неї ще раз. Удари ставали відчутнішими. Хвиля збільшувалась.
Так радист, припавши до радіоприймача, шукає потрібну хвилю в ефірі — то зіскакує з неї, то знову, тріумфуючи, піднімається на “гребінь”.
Тим часом туман почав танути. Повітря скидалося вже не на воду з молоком, а на скло, на яке похукали. Але горизонт був ще стертий.
Усім тілом відчуваючи дедалі сильніші поштовхи, Шубін вів свої катери до того місця, де починалися хвилі. Судячи з її розмахів, корабель був великий. Добре б — транспорт, так на три або чотири тисячі тонн. Як минулої осені!
Та, на жаль, там, де починалася хвиля, не було транспорта. Попереду темніло нікчемне суденце, очевидно, штабний посильний катер.
Він ішов на великій швидкості, вузлів до тридцяти. Ось чому утворилися дуже довгі і високі
