Проте я бачу одночасно і цього бідолашного капітан-лейтенанта. Він згорбився над столиком біля своєї койки. Ось він полохливо озирнувся, прикрив картою маленький списаний аркушик. Ілюмінаторів у каюті немає. Лампочка горить упівнапруги.
Але ж це цілком чужа для мене людина! Вона викликає в мене страх і огиду.
Минає кілька хвилин, і видіння високого кабінету щезає. В каюті тісно, душно. Я — знову я, і втомлено випростовуюсь над оцим безконечним листом до тебе.
“Дві душі — гай-гай! — в душі моїй!” Яку мав рацію наш великий Гете, сказавши це!
Але якщо миролюбна Німеччина можлива, то це кінець для мене, для таких, як я! Нема й не може бути нам місця в миролюбній Німеччині! Ми надто багато грішили.
Ти скажеш, що, залишись я на кафедрі, мене все одно б мобілізували і відправили на фронт. Так. Але тут с різниця. Обер-лейтенант чи капітан піхоти, звичайний офіцер вермахту, — це зовсім не те, що штурман нашого підводного човна. Річ у нашому підводному човні…
Учора Курт перехопив по радіо повідомлення англійської станції. Нібито кілька фау, випущених на Лондон, збилися з курсу.
Вони покружляли в повітрі і, повернувшись, вибухнули у Франції, недалеко від командного пункту фельдмаршала Рундштедта. Фюрер у цей час проводив там нараду.
Англійці в нестямі від радощів. Ще б пак! Німецькі фау повертаються і б’ють по своїх! Але ж вони якраз і не б’ють по своїх! Адже бажана для англійців зустріч фау з фюрером не відбулася. Бог простягнув свою всемогутню десницю над фронтом і відвів снаряди фау од ставки Рундштедта. Фюрера було врятовано!
Хіба не видно в цьому прикмети? Фюреру — навіть у разі крайніх невдач на фронті — визначено величну роль у майбутньому. Бог за фюрера!
А якщо вже і бог відсахнеться од нього, то іще ж є “Летючий Голландець”. Ми станемо долею фюрера!
Але тсс! Мовчанка, сіленціум![44]
Може, доля тому й оберігає мене, що з якогось часу життя моє і моїх товаришів нерозлучно зв’язане з життям фюрера?
Я вже навів декілька випадків, які повинні тебе переконати в тому, що я живий. Наведу ще один випадок. Він стався на суші, а не на морі, що дуже важливо.
Ми піднялися по річці, переборюючи бар. Прийшли сюди під час повені, коли вода стоїть на 10–12 футів над корінням дерев.
Це небачено величезна ріка, вся в густих, майже непрохідних заростях, де живуть дракони і де потай будують зачаровані замки.
Ми рухалися тільки ночами — в позиційному положенні. Це значить, що систерни заповнені, продута лиш середня група. Над водою підноситься рубка, трохи видно й поверхню палуби.
З берега може здатися, що це пливе сторч дерево, майже без гілок, але з могутнім корінням,
Однак дерево пливло проти течії!
За розрахунком часу, пора було повертати. Я вже став непокоїтися. Зненацька командир, що стояв поруч зі мною, сказав:
— Ось вона, блискуча доріжка на воді!
І справа, в заростях, ми побачили миготливу гірлянду. То були не болотяні вогні, а ліхтарики на вішках. їх запалили спеціально для нас, щоб вказати шлях до Вінети—п’ять.
Командир звелів продути всі систерни, ї підводний човен, випливши, заглибився в зарості очерету. За ними відкрилася вузенька протока.
Ми були тут перші. Командир вирішив перебути ніч у заростях.
Протока була наче прохолодний коридор. Над головою спліталося гілля дерев, це нагадало мені нашу тиху, тіняву Лінденаллее.
Уранці нас огорнула зеленувата напівімла, яку косо перекреслювало проміння сонця. Командир вислав на бак гострозорих, боячись наштовхнутися на сучки й коріння повалених дерев.
По боках протоки височів очерет — в два зрости людини. За ним темнів тропічний ліс. Ніч ніби прилягла задрімати біля коріння дерев.
Нарешті я з полегшенням побачив, що тінявий коридор розширюється. Попереду світлою плямою зеленіла розчищена від дерев галявина. Посередині стояла споруда на високих палях.
Ні, з вигляду воно не скидалося на замки, які Ельза бачила на кольорових малюнках. Але, по суті, це й був зачарований замок, призначений для невидимок і привидів.
Ми пришвартувалися біля причалу. Там кипіла робота.
Хіба міг передбачати великий Гумбольдт, що через півтора століття по його слідах пройдуть сапери фюрера?
На галяві корчували пеньки, забивали палі, а над головою з лементом ширяли сюди й туди яскраво- зелені жовтоголові папуги.
Ми опинилися ніби всередині вольєри…
Але там були не тільки папуги. Дужче від їх пронизливого лементу дошкуляло нам базікання мавп. О! Безконечне, скрекотливе, з верещанням та істеричним голосінням. Якась божевільня на вітах!
Готліб признався мені, що іншим разом йому кортить вхопитись за держаки здвоєного кулемета й дати довгу чергу вгору. Відразу б ущухли!
І хіба можна звинувачувати мене за те, що в цьому дикому галасі, й задусі, й спеці я іноді втрачав контроль над думками? Я думав про тебе, Лоттхен, все найжахливіше, ганебне.
Та годі, годі про це!
Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю розмаїтістю. Де-не-де промайнуть у лісі привітні лужки, обрамлені папороттю. Привітність їх, проте, зрадлива. Це трясовина, драгва, яку треба обережно обходити.
Ти скажеш, що зелень заспокоює, У Кенігсберзі вона справді заспокоює. Недарма наш Кенігсберг вважають найзеленішим містом у Європі після Парижа. Але тамтешня зелень була занадто яскрава. Вона не заспокоювала, а дратувала. І листя здавалося вкрите лаком.
Орхідеї траплялися на кожному кроці — найрізноманітнішого забарвлення й різкого запаху. Одні пахли, як фіалки, інші — як червиве гниле м’ясо!
А недалеко від нашої стоянки росло якесь божевільне дерево. У нього були тоненькі викривлені стовбури, а на них — грона химерних жовтих квітів. Вони закручувалися, як кучері, і звисали майже до самої землі. Слабкі стовбури гнулися під їхнім тягарем. Я намагався не дивитися на чудернацьке дерево, коли йшов повз нього. Мені здавалося, що це фотознімок чийогось бідного хворого мозку, зроблений при спалахові магнію.
Та я хотів розповісти тобі про зустріч із драконом.
Одного разу вночі з дозволу командира я пішов полювати. Десь за півкабельтова від причалу був водопій. Я засів там, щоб підстерегти якусь тварину.
Ніч була місячна. Я погойдувався в човні, якого позичив у будівельників, палив і думав про тебе й про дітей.
Раптом мене полонила туга. Це не була туга за тобою чи за домівкою, я вже звик до неї, якщо до туги можна звикнути.
Це було щось інше, в тисячу разів нестерпніше!
Страх зайшов у мене повільно, як тупе тьмяне лезо. Потім лезо витягли і з силою всадили знову.
Мною заволоділа паніка.
Тікати звідси, тікати!
Але весло випало з рук. Я не міг рушити з місця. Мозок був напівпаралізований.
У лісі протяжно кричала сова. Індіяни називають її “матір’ю місяця”. Коріння дерев переплелося в товсті тугі вузли. Так звиваються гадюки весною. Віття, обплутане ліанами і орхідеями, купалось у воді. Я, ніби зачарований, дивився на чорну воду, боячись оглянутися.
