Що це зі мною? Болотяна лихоманка починається інакше. Та й Гейнц загодовує нас хіною — для профілактики. Страх було неможливо пояснити. Я хотів попливти звідси — і не міг!
Соромно признатися, проте я почав кричати. Так, наче злякана дитина, зачинена в темній кімнаті!
Вахтові на нашому підводному човні почули мене. Невдовзі на шлюпці підпливли Курт, Гейнц і ще хтось.
Я пояснив їм, що не можу рушити з місця. Гейнц, як завжди, кинув якийсь жарт.
Але індіянин, що сидів біля руля, мовчав. Він напружено вдивлявся в темряву за моєю спиною. Потім зробив застережливий жест і нібито видихнув зі свистом:
— Сукуруху!
По-індіянськи — це удав!
Мої товариші схопилися за пістолети; Я оглянувся. За десять-п’ятнадцять метрів від човника, на обмілині, засипаній сухим листям, здіймалася конусоподібна маса. Над нею ледве помітно гойдалася маленька голова.
Удав не рухався. Проте при яскравому місячному світлі видно було, як витягується і скорочується довге тіло, коли змій дихає.
Нерухомі очі втупились у мене.
Не можу описати тобі цих очей! Вони світилися в темряві. Однак найстрашніше не в цьому. У них було стільки злеті, нищівної, холодної, мстивої! Так, мстивої! На мене дивився стародавній володар світу, король рептилій, скинутий зі свого трону людиною і витіснений на болота, під коріння дерев!
(Мені довелося ще раз бачити отакі очі, але вже не в заростях тропічної річки. Про це — опісля).
“Схаменись, Венцель! — сказав я собі. — Це лише великий черв’як. Адже твоя рушниця з тобою!”
Проте рушниця важила ледве не тонну. Я насилу підняв її, не цілячись випустив у змія весь заряд. Поруч пролунали постріли з пістолета.
Лезо, яке стирчало між лопаток, зникло! Я випростався…
Потім індіяни виміряли довжину вбитого удава. Вона становила майже п’ятдесят футів!
На будівництві було багато розмов про цей випадок. Індіяни вважали, що змій був ситий, і тільки це врятувало мене.
Дурні! Будь-якими засобами провидіння оберігає тих, кому судилося виконати високу історичну місію!
Проте, гордий з цього, я, чесно признатись, не хотів би повернутися до будівлі на палях.
Тутешні місця — суцільний гадючник. У спеку ми ходили у високих гумових чоботях, похнюпивши голови, боячись наступити на щось вертляве.
А у воді, крім алігаторів, нас підстерігали голчаті скати. Вони нападають на тих, хто купається, і катують їх своїми довгими хвостами. Голки дуже ламкі і залишаються в рані.
Тому, коли нам хотілось освіжитися, слуги поливали нас із відер, процідивши воду.
Так, голчаті скати, змії, алігатори — певно, охорона надійніша, ніж батальйон найдобірніших есесівців!
А дальні підступи до зачарованого замка охороняє риба пірайя. Вона нечувано зажерлива і складається лише з величезної пащі та хвоста.
Багато натуралістів могли б позаздрити нам. Ми спостерігали пірайю в дії.
Колісний пароплав на наших очах ударився об купу каміння і почав тонути. Пасажири і команда опинились у воді. Негайно, ніби під водою дали сигнал, до місця аварії кинулись пірайї.
Після повернення я покажу тобі кілька фотографічних знімків. (Дітям їх дивитися не варто). Знімки унікальні. Гумбольдт, гадаю, багато дав би за них.
Знімки зробив командир. Він наказав винести на палубу розніжку, всівся і почав, спокійно фотографувати те. що відбувалось у воді біля його ніг.
Лоттхен! Це було жахливо! Це скидалося на давку біля дверей м’ясного магазину!
І я позаздрив самовладанню нашого командира. Він не знає жалощів до переможених, як герой стародавніх саг. Я не можу так. Ти ж мене знаєш. Я краще відвернуся…
Ніч у заростях пригадалася недавно — під час аудієнції.
Він стояв випроставшись біля столу в звичайній своїй позі. Я бачив його вперше так близько. Він мигцем глянув на командира, потім втупив у мене допитливий погляд. Очі були нерухомі, випуклі, тому складалося враження, що у нього немає повік (це непомітно па портретах).
Я заходився розкладати на столі карту. Вона здалась мені важкою, ніби була зроблена із свинцю, а не з паперу.
Потім я відійшов до столу, чекаючи запитань. Дивно, що ноги теж стали важкими.
Проте, доповідаючи, він ні разу не звернувся до мене, лише зрідка поглядав.
Я й далі відчував скутість у всьому тілі. Коли він дивився на мене, в мою душу заповзав страх. (Кажуть, що у свій час він брав уроки гіпнозу).
Не виключено, що мій стан пояснювався просто втомою після походу. А може, у кабінеті було дуже жарко.
Кабінет був оздоблений тільки чорним і жовтим.
Зверху світила люстра, кругла, як місяць. Безугавно тріскотів вентилятор на столі. Полотнища прапорів, звисаючи зі стін, погойдувалися від протягу, як зарості. Зрідка через нещільно причинене вікно долинали протяжні крики: “Ахтунг!” То перемовлялися вартові зовнішньої охорони. Це було схоже на крик сови…
І тоді мені спала на думку дивна асоціація.
На щастя, невдовзі він відпустив нас, кивнувши головою, не зводячи з мене своїх нерухомих, без новій очей.
Я розумію: асоціація нерозумна, страшна. Проте мені нема з ким поділитися, крім тебе. І від цих асоціацій голова обертом іде.
Я подумав: невже він здійснить з нами передбачений далекий похід? Мені здаватиметься, що в наш човен через верхній люк…[45]
Лоттхен! Ми у Вінеті—два. Чекаємо наказу про відплиття у далекий похід. З газет ти знаєш про наступ в Арденах. Він пов’язаний з нашим очікуванням. Усе, що відбувається нині на фронтах, пов’язано з ним. Потрібно будь-якою ціною відтягти час!
Під Новий рік на борт доставлено вантаж особливо важливий. Але я не повинен писати про це! І хочу сказати тобі про інше. Зараз іду до командира. Проситиму його, щоб відпустив мене додому, в Кенігсберг. На дужо короткий час. На день, на кілька годин.
Мені вистачить навіть двох годин! Відстань — п’ятдесят кілометрів, шосе чудове. Туди й назад — година, нехай півтори години, беручи до уваги ніч (звичайно, я поїду вночі) і контрольно-пропускні пункти на шосе.
Мені треба лише кілька хвилин побути вдома.
Побачити тебе і дітей, обійняти вас і сказати, що я живий!
Адже можна знехтувати навіть иайсуворішою забороною, якщо війну вже програно. Тим більше нині, коли ми готуємося в далекий похід. Невідомо, чи скоро повернемося до Німеччини. Можливо, мине ще не один рік… І ніхто мене не пізнає. Я обв’яжу обличчя бинтами. На контрольно-пропускних пунктах подумають, що мене поранено в обличчя. Не здиратимуть же бинти з пораненою офіцера! А для сусідів ти вигадаєш якусь історію. Скажеш, наприклад, що тебе провідав друг твого небіжчика чоловіка.
Вирішено! Іду до командира. Як би я хотів не відсилати цього листа!
Невдача! Командир відмовив навідріз.
Становище, за його словами, загострилося. Ми чекаємо умовного сигналу тільки до двадцять четвертого квітня. Потім, коли буде важко прорватися через Бельти і Каттегат, підем у східну частину Балтики. Вінета—три надійніша, ніж Вінета—два. Треба пірнути під гранітне склепіння, відлежатися, виждати… Це, як і раніше, не смерть, Лоттхен! Що б ти не почула про долю нашого підводного човна, пам’ятай, знай, вір: я живий!
Цей лист, сподіваюсь, переконає тебе.
