Ластиков небагатослівний. А колись же, коли був юнгою, міг годинами патякати, розважаючи матросів. Відбулося щось подібне до того, що відбувається з тоненьким дискантом, який, змужнівши, перетворюється на могутній баритон чи бас.
А час, час як летить! Чи давно під дверима дзвонив обстрижений під машинку курсант- першокурсник, старанно ховаючи за військово-морським етикетом свою соромливість: “Дозвольте зайти!”, “Дозвольте відрекомендуватися!”
Але потім, сівши в кріслі навпроти господаря, він оволодів собою. Характерно, що відразу ж оволодів собою, як тільки назвав “Летючого Голландця”, тобто перейшов до справи, до мети своїх відвідин.
Пригадує, сидів, зчепивши пальці рук між колінами, трохи подавшись уперед, схиливши лобату голову. Доповідав — саме не розповідав, а доповідав — стисло, економно, намагаючись дотримуватися тільки фактів.
Тепер лейтенант Ластиков, виструнчившись, стоїть перед Грибовим.
Волосся у нього біляве, майже лляне, не обстрижене під машинку, а зачесане на проділ. Риси дуже засмаглого обличчя ствердли, визначились.
І все ж давній любий серцю Грибова, незграбний першокурсник інколи проглядає в ньому. Особливо, коли задумається про що-небудь — як ось тепер — і так глибоко задумається, схиливши голову і втупившись у співбесідника своїми темно-карими, широко поставленими, наче трохи здивованими очима.
— Я, Миколо Дмитровичу, став дужо ясно розуміти, як це важливо: “Летючий Голландець”! Адже ми по самому краю ходимо, хіба не правда? Інші, можливо, тільки почитають газети і слухають радіо одним вухом, а для мене кожне слово наче молотком по голові. Заплющу, знаєте, очі, а “Летючий” спливає, як тоді, в шхерах, сірий, в сірому тумані, довгі стебла водоростей на ньому.
Молодий офіцер примусив себе всміхнутися, але очі були невеселі, злі.
— Ну що ж! — бадьоро сказав Грибов. — Я зробив свою частку роботи. Решта залежить уже від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння. Я так і доповів адміралові Ришкову… Сподіваюсь, не підведете? Жартую, зрозуміло. Ви як проводите сьогоднішній вечір? За традицією, з товаришами?
— Так точно. Прощально-відчалювальна зустріч.
— Тоді, значить, завтрашній вечір у мене?
— Дякую, Миколо Дмитровичу.
— Дякуватимете потім. Я закінчив прокладання курсу. Завтра вручу карту вам…
ТЕМА ВЕЛИКОГО МІСТА
Коли Олександр вийшов від Грибова, то майже нічого не бачив, не помічав довкола. Зигзагоподібна лінія прокладки пливла в сутінках перед його очима.
Наче червона гадючка, звивалась вона на тлі будинків і дерев, горбилась, як гусінь, зсувалася й розсувалася, як складаний метр…
Олександр спустився Невським до будинку Адміралтейства, покружляв у сквері, де прогулювались няньки, везучи поперед себе колясочки з дітьми і багатозначно поглядаючи на матросів, що стояли купками в затінку дерев.
Хоч як поринув він у свої думки, все ж із неприхованим задоволенням піднімав руку до козирка, відповідаючи на привітання.
Час був порівняно ранній. Треба було вирішити, як закінчити цей вечір, останній у Ленінграді.
Товариші, звичайно, ще догулюють на квартирі одного з випускників. Чудові, браві, веселі хлопці. Але до них зараз не хотілося. Вони обступили б Олександра, почали б допитуватись, чому він такий неуважний, і настирливо вимагати, щоб він негайно випив “штрафну”.
І потім там, мабуть, сидить ця Жанна!
Вчора Олександр не мав через неї ні хвилини спокою. Вона майже безперервно реготала, відкидаючись назад усім тілом, і говорила: “Гарний — жах!”
— Шурик! Шурик! — кричала вона через усю кімнату (його ніколи і ніхто не називав “Шурином!”). — Я при іду до вас у Виборг! Не бійтеся мене! Я не кусаюсь! — і захлиналася сміхом, наче і справді сказала щось дуже дотепне.
А він і не боявся. Просто думав у цю мить про слова Грибова: “Решта тепер залежить від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння! Не підведете?”
Можливо, іншим часом вона й сподобалася б йому, ця так звана Жанна? Хоча навряд.
Він із задоволенням зайшов би до Вікторії Павлівни — покрасуватися погонами і кортиком. Вона, звичайно, Почастувала б його домашнім печивом і цукерками. Досі ніяк не могла звикнути, що Олександр уже дорослий чоловік.
“Їжте, печиво, Шуро! — примовляла б вона. — Від нього краще ростуть!”
А куди ще рости? І так вже сто вісімдесят два сантиметри!
Та Вікторії Павлівни, на жаль, не було в Ленінграді.
Поминувши Ісаакіївський майдан, Олександр без мети повільно побрів уздовж Мойки. Він опам’ятався лише біля театру імені Кірова. Сьогодні ставили “Мідного вершника”.
Що ж, це до речі — Олександр любив думати під музику.
У касі квитків не було. Довелося купити на руках.
— Тільки, вибачайте, місце — нікудишнє, — чесно попередив чоловік, поступившись квитком.
Капельдинер навшпиньках провів офіцера в ложу — увертюра вже почалася. Був вільний один стілець у задньому ряду. Олександр обережно сів на нього.
Коли підняли завісу, виявилося, що місце справді “нікудишнє”. Олександрові було видно тільки частину софіту у вузькому проміжку між стіною і кучериками жінки, що влаштувалась перед ним. Про те, що відбувається на сцені, він і його сусідка, невисока худенька дівчина, могли тільки здогадуватися з реакції глядачів, що сиділи у двох рядах попереду.
Олександр опустив голову. Щось у музиці “Мідного вершника” будило спогади про війну.
То була своєрідна мелодія, яка час від часу повторювалася, наче вперто проривалась крізь перешкоди.
Олександрові захотілося поглянути на сцену, де старанно тупали балерини. Він встав, постояв, дивлячись поверх голів, потім сів на бар’єр, що відокремлював одну ложу від іншої. Звідси видно добре, наче піднявся на салінг грот-щогли!..
Так, йому-то добре, а як дівчині, його сусідці? Якщо Олександр не бачив нічого, то вона й поготів.
Бідолаха! Вона вигиналася, крутилася, підводилася, витягала шию, попробувала пересісти на звільнений стілець Олександра, повернулася назад. Ще б пак! Плечиста жінка і її кучерики затуляли собою все видноколо!
Олександр був підкреслено чемний з жінками, як личить морякові й офіцеру. Він ввічливо нахилився до дівчини:
— Вибачте, як ваше ім’я?
— Люда, — повагавшись, здивовано промовила дівчина.
— Так ось, Людо, чому б вам не сісти на бар’єр, як я?
— Вважаєте, нічого? Можна?
— Цілком, — солідно підтвердив він.
Вона сперлася руками на бар’єр, легко підстрибнула і сіла поруч із ним.
— Ну як? — дбайливо запитав він через хвилину.
— О! Цілком, — повторила вона його вислів, невпевнено засміявшись.
Та через кілька хвилин Олександра і Люду зсадили з їхнього сідала на вимогу якогось причепи. І
