вони знову поринули в свій “колодязь”, на дно якого долинали тільки звуки оркестру.
Знову залунала урочиста мелодія-акорд, і холод поповз по спині.
— Невже він не був тут? — пробурмотів Олександр.
— Хто? — неголосно запитали поруч.
— Композитор… Вибачте, я думав уголос. Так яскраво постала в уяві блокада, а потім наша перемога… Коли в оркестрі звучить ось це!
— Та це ж тема великого міста! — здивовано сказала дівчина. — Вона проходить через увесь балет.
На них зацитькали.
Тема великого міста, он воно, значить, що! А він і не знав.
Тепер зрозуміло, чому спогади його пішли таким річищем…
Йому ввижалося місто, оповите пітьмою, схоже обрисами будівель на гірський ландшафт, безладне нагромадження скель.
Туди і сюди розгойдувались по небу промені прожекторів — велетенський світляний маятник. Здавалось, підбадьорливе цокання метронома іде від цих променів, вони і є метроном, котрий вмикається в час повітряного нальоту або артилерійського обстрілу і вперто нагадує людям: місто живе, місто стоїть, місто вистоїть!
Фронт зовсім близько — за дванадцять кілометрів від Двірцевої площі. Вже готується зайняти посаду німець, фашист, генерал-майор Квут, призначений “комендантом Петербурга”. Ретельний дурень, він приготував навіть дорожні листи для в’їзду до міста легкових і вантажних автомобілів.
Надаремно старався! Горді ленінградці не зазнали-на собі дій фашистського “кнута”.
Зате зверху, з бомбами, увірвався в обложене місто посланець фашизму — голод! Це було у вересні 1941 року.
— Ой леле! Біда ж яка, біда! — крикнула мати, пробігаючи коридором. — Склади з продовольством горять!
Усе довкола освітлене оранжевим миготливим світлом.
Зенітки відігнали фашистських бомбардувальників, але непоправне сталося. Патьоки масла текли по брукові. Борошно і попіл, літаючи в повітрі, осідали на скорботні обличчя людей, які стояли біля пожарища.
Вогонь згасав. Дехто, зігнувшись, уже порпався в чорно-сірій землі.
— Спробуй! Солодка! — Шурків друг Генка простягнув йому в жмені трохи землі.
Вона й справді була солодка. Гаряча й солодка земля наполовину з цукровим піском!
Це був перший великий повітряний наліт на місто. Незабаром склянку землі зі згарища продавали в Ленінграді втридорога.
І все ж велике місто стояло і вистояло!..
Якби Олександр довідався, що сусідка його думає, загалом, про те саме, що й він, то сказав би: “Думки йдуть паралельним курсом”, — і дуже здивувався б.
Тільки Люда думала не про солодку землю зі згарища, а про блокадний хліб.
О, ці заповітні сто двадцять п’ять грамів, денна норма, про яку починали мріяти уже напередодні! Борошна в маленькій чорній скибочці було менше, ніж тирси, та й саме борошно, власне, було пилом, який нашкрібали з підлоги на дворах млинів. Але ленінградці з повагою і ласкаво називали свій блокадний хліб хлібцем.
Чорна скибочка відпливає вбік. Перед Людою захитався натовп. На Сінній б’ють торговку- спекулянтку. Люди, до краю виснажені, хитаються, розмахують кулаками, але удари слабкі. Після кожного удару доводиться зупинятися і переводити дух. А обличчя у всіх набряклі, нерухомі, з жовтими й червоними плямами.
Побачивши такий сон, дитина прокидається з криком і довго не може потім заснути. Але ж це і був страшний сон її дитинства — блокада!
А Людин сусід теж у думці продовжує мандри. Він бачить себе в темному провалі вулиці. Повільно йде, і довга тінь його повзе по заметах перед ним. Заграва хитається над Петроградською стороною, потім перекидається в район гавані.
Лютий мороз скував місто, вода замерзає на льоту.
Щойно Шурка поховав матір. Сам одвіз її на санчатах, дбайливо сповивши, як колись вона сповивала його.
Він не плаче. Лише внутрішній дрож з ранку почав бити його і не минає. Та ще якийсь туман застилає очі.
Це страшна крижана весна 1942 року, коли слідом за чоловіками почали помирати й жінки. Вони довше трималися.
Шурчина мати трималася до останнього.
Тиждень тому прийшов лист від бабусі з Рязані. Кілька шматочків сушеної цибулі було прикріплено вгорі на аркушику. “Прошу не відмовити у проханні, — стояло в листі, — пропустити цю цибулю у незабутнє місто Ленінград для мого онучати Шурочки 13 літ”.
Мати, мабуть, і шматочка цієї цибулі не покуштувала!
І ось він прийде додому, а вдома його зустріне мовчання! З глибини довгої темної кімнати, з канапи, не почується слабкий голос:
“Шурочко, ти? А я вже непокоїтися почала за тебе. На вулицях же стріляють…”
Раптом щось дивне сталося з ним. Він ніби провалився під воду. Тільки праворуч розпливалася жовта пляма. То був відблиск пожежі.
Осліп?
Шурко злякано закричав. Вулиця не обізвалась.
Він стояв у чорнильному мороці, охоплений страхом і нерішучістю, широко розкинувши руки. Над ним неголосно стукотів метроном.
Він знову покликав на допомогу.
Хтось відгукнувся. Запахло тютюном, димом, чоловічим потом.
Це були матроси, які жили в казармах на каналі Грибоєдова і поверталися додому — після того, як загасили пожежу.
Рука, пропахла димом, взяла хлопчика за обличчя, повернула до світла.
— Заграву я бачу, — пробурмотів Шурко. — А більше не бачу нічого.
Мовчанка.
— Куряча сліпота це! З голоду, — сказав розсудливий голос. Потім поцікавився: — Чи далеко живеш?
Шурко назвав свою адресу.
— Вдома у тебе хто?
— Сам я. Матір сьогодні поховав.
— А батько?
— Ще влітку під Нарвою…
Знову мовчанка.
— Погодувати б! — сказав другий, жалісливий голос.
— І погодуємо! Лейтенант свій, не сваритиметься!.. Лейтенант — це був Шубін. А матроси — Фаддєїчев,
Чачко і Дронін. Страшний сон Шурка Ластикова закінчився щасливо…
І Люді теж ввижається ніч. Чорно-чорно навколо. Тьмяно відсвічує лід Неви.
Довелося дотемна затриматися в госпіталі у старшого брата.
Госпіталі за Фінляндським вокзалом, Люда живе на Ливарному.
Ступивши на лід річки, вона оглянулась. До Неви, похитуючись з боку на бік, спускався чоловік у довгому пальті. Люді здалося, що вона вже бачила його біля госпіталю. Отже, ще звідти йде за нею?
Вона злякалась. Ніч! На Неві, крім них двох, нікого!
Вона пришвидшила ходу. Човгання за спиною стало голосніше. Чоловік теж прискорив ходу. Вона
