— Я вирішила створити конфліктну композицію, побудовану на двох образах: нове і старе, ви і Медаров…
— Гм… А якою точно буде ситуація? Сидимо й бесідуємо? Чи…
— Саме в цьому складність проблеми: якою буде ситуація. Я сподівалася, що ви порадите мені.
— Сумніваюсь, — похитав я головою. — У нашому відомстві справді є гурток художньої самодіяльності, але, зізнаюсь, я ще туди не записався.
— Ви могли б допомогти мені як практик…
— Добре, — погодився я, — подумаю. А тепер допоможіть мені ви.
Ліда запитливо подивилася на мене.
— Медаров часто приходив сюди. Ви добре ставилися до орла-стерв'ятника. Природно припустити, що й він відчував якусь симпатію до вас. Можливо, навіть певну дозу довіри…
Я замовк і глянув на співрозмовницю.
— Можливо, — відказала вона. — Ну, то й що?
— От я й думаю, чи не підтвердив Медаров своєї довіри… якось матеріально. Не лишив вам, скажімо, на збереження якоїсь речі, документа?
— Ні, — не вагаючись відповіла Ліда. — Нічого не залишав.
— Оце я й хотів знати. А які взаємини були у Медарова з вашою матінкою? Впливала на них неприязнь вашого батька?
— Нічого не можу сказати. Мати ніби відчувала себе винною за батькову грубість. Приходила до дядька нагору, приносила їсти…
— Чудово, — зауважив я. — Не смію більше затримувати вас. Ви, певно, працюєте…
І вказав на пейзаж, що стояв на мольберті. До речі, наскільки я розуміюся в малярстві, відтоді, коли я приходив уперше, до картини ніхто не торкався.
— В тім-то й справа, що не працюю, — заперечила Ліда. — Ота думка про композицію весь час непокоїть мене і заважає працювати. Я гадала, що ви допоможете мені…
«І я сподівався, що ти допоможеш мені, але не так сталося, як гадалося», — сказав я подумки, а вголос промовив:
— Лихо в тому, що наша дійсність вельми бідна на живописні ситуації. Пістолети, знаєте, віддавна вилучено з обігу. Взагалі, коли хочете моєї поради, візьміться за іншу тему…
— Ох, завжди так, — зітхнула Ліда, проводжаючи мене до дверей. — Тільки подумаєш, що знайшла гарний сюжет, як обов'язково виткнеться щось і все зіпсує.
— Не тільки у вас так, — заспокоїв я дівчину. — В мене теж трапляються такі дрібниці.
Полегшено зітхнувши, я спустився сходами і подзвонив до «Сімейства Сиракових».
Після третього дзвінка двері прочинилися, і з напівтемного коридора випливла байдужа фізіономія Сиракової.
— Знову ви? — сонно запитала господиня.
— Знову я. І знову в час пообіднього відпочинку. Взагалі везе останнім часом на збіги…
— То правда, ми з чоловіком прилягли, — вже трохи привітніше пробурмотіла Сиракова — Заходьте, я зараз розбуджу його…
— Облиште, — затримав я жінку. — Не будемо порушувати відпочинок ученого.
Після кількох невеликих контузій об меблі в темному коридорі ми опинилися у знайомій вітальні. Я ввічливо відмовився сідати й спробував уникнути важкого погляду, що його філософ втупив у мене з фотографії. Повернувшись спиною до реліквії, я запитав у Сиракової:
— Чи ваш брат не давав вам чого-небудь на збереження? Завважте, що такі речі, як гроші й цінності, мене не цікавлять.
— Нічого не давав, — відповіла жінка сумно. Її погляди надто явно розходились із моїм ставленням до грошей і цінностей. — Тоді, коли довірив мені скриньку, обіцяв добре віддячити, а коли я повернула її, нічого не дав. Він, небіжчик, слово честі, був тільки на обіцянки щедрий…
— Йдеться не про гроші, — нагадав я. — А про яку-не-будь річ — документ, пакет?
— Анічогісінько не лишив, — промовила господиня так само тужно, думаючи, певно, про своє, — «Скоро щедро тобі віддячу», — казав, та так я йому й повірила. Він тільки на слова був щедрий.
Я поспішив зникнути, перш ніж прокинеться учень Декарта. Отже, нічого певного. Хіба що поменшав список візитів.
Наступний етап: дім Танева. Дзвоню за порядком номерів. Один раз. Ніякої відповіді. Подвійний сигнал. Той же результат. Три коротких послідовних заклики. На порозі постає Мімі.
— Ну, мені просто щастить. Саме вас і шукав.
— Це ви іншим розкажіть, — відказує Мімі, даючи мені дорогу. — Спочатку дзвонили до Танева, потім до Віри, а коли ніхто не озвався, згадали про мене.
О, ці жінки. Ніщо не пройде повз їхню увагу.
— То тільки для того, щоб з'ясувати ситуацію, — пояснив я. — Саме ви мені й потрібні.
— Чи ви, бува, не закохалися? — запитала Мімі, проводжаючи мене через хол.
— Майже вгадали. Справді закохався. Тільки не в вас…
— Не виправдуйтесь. — перебила Мімі. — Я вже казала вам, що мужчини мені остогидли.
За оливково-зеленою завісою сталися зміни. Приміщення здавалося значно привітнішим і навіть просторішим завдяки тому, що всі речі були розставлені по місцях. З радіоли, наскільки я розуміюся на симфонічній музиці, линула якась бразільська самба.
— Чим вас почастувати? — запитала Мімі.
— Деякими відомостями, — скромно відповів я. — Медаров не залишав у вас чого-небудь на зберігання?
— Крім пляшки мастики й пляшки коньяку. Коньяк уже випили, а мастика ще є.
— Шкода, що не навпаки. Я, як і ви, не п'ю мастики. Хоча невдовзі, мабуть, доведеться почати. Проте зараз горілка мене не цікавить. Чи не залишав старий якого-небудь пакета, документа, блокнота, листа?
— У, які ви… — зітхнула Мімі. — Якби щось залишив, я б сказала вам про це ще під час першої зустрічі. Не така я вже дурненька.
— Не сумніваюся в цьому Але іноді трапляються пропуски. Гм… Ви, я бачу, прибрали…
— Скористалася з вашої поради, — сухо відказала Мімі… — Адже слід жити добре, а неабияк…
— Саме так, — кивнув я. — Та в даному разі ви діяли не за моєю порадою. Самі, видно, побачили, що непереливки. Це добре.
— Добре, — погодилася Мімі байдуже. — Якщо не лусну з нудьги…
Я вже настроївся йти, але останнє зауваження наштовхнуло мене на думку, що можна в затишку ще викурити цигарку. Вийняв пачку і запропонував Мімі. Закурили.
— Перша умова, аби не луснути з нудьги, — зауважив я, — уникати нудьгування. З власного досвіду знаю.
— Це й без досвіду відомо.
— Правильно. Без досвіду відомо також, що коли відмовляєшся від чогось, то треба його замінити іншим. Бо інакше прибереш у кімнаті, сподіваючись почати нове життя, а потім, коли більше нічого буде прибирати, ляжеш і помреш з нудьги. Але, що імовірніше, повернешся до колишнього життя.
— Вам би не в міліції, а в дитячому садку вихователькою працювати, — зауважила Мімі. — Так просто пояснюєте… Правда, на словах усе дуже просто…
— Та й у житті не бозна-як складно, — заперечив я. — Одну насолоду замінюєш іншою. Пориваєш з одними знайомими, знаходиш інших. Оце й уся складність. І найважливіше — не вважати, що життя — суцільне свято. Свята, навіть за календарем, бувають не дуже часто…
— Гаразд, — проказала Мімі. — Я вважатиму вас за свого консультанта.
— Консультант у вас є тут, по сусідству. Ваша приятелька Віра. Якщо вона ще не приятелька, то може бути нею. Нічого, що називає вас Сусанною… Проте, зрозуміло, це ваші справи.
Я загасив цигарку у попільниці й насунув капелюха.
— Ага, мало не забув. Я цікавився отим інцидентом. Виявляється, ваш приятель Жора перший розпочав бійку. А ви, щоб допомогти йому, лжесвідчили на його користь. Та оскільки вчинили це вперше,
