вас більше не турбуватимуть. До побачення.
— До побачення, інспекторе.
І знову я на вулиці. На тротуарах не протовпитися. Щойно закінчився матч. Рахунку я не знаю. Знаю одне: в мене поки що — нуль. З чотирьох об'єктів лишився тільки один. Це далеченько. Там, де свого часу ми з учителькою бували на екскурсії. Пусте, поїдемо на екскурсію тролейбусом.
Квартира Ілієва. В холі нові меблі. На стіні — картина. Бузок наче справжній і ніби пахне. Кімната сповнена різким запахом парфумів. Я допитливо глянув на господаря.
— Це ви так напахтилися?
— Таке! — Ілієв ніяково усміхнувся. — Жінка пішла кудись у гості, то, певно, вона.
— А Танев не забігав сюди?
— Ні. Не бачив його!.. Та ви сідайте!
Здалеку долинали звуки скрипки. Вправи. Судячи з усього — важкі. Добре, що в дитячі роки я не попав у цю інквізицію.
— Ніколи сідати, — кажу. — Йду до театру. «Злочин і кара». Не дивилися? Хоча можна й не дивитися. Відомо: вбивство, лжесвідчення і таке інше. Я був у цих краях. От і вирішив завітати, дізнатися, чи Медаров, бува, нічого не залишав вам на збереження: якої-небудь скриньки, документа?
— Ні, нічого не лишав.
Голос Ілієва лунає щиро. Брехня нерідко звучить щиро. Та я не прихильник поспішних обвинувачень. Полюбляти парфуми не заборонено законом. Навіть і тоді, коли вони мають досить гидотний запах. Щось середнє між пахощами бузку й запахом йодної настойки.
Надворі вже посутеніло. Кінець матчам, прогулянкам і недільному дневі. Взагалі, «втрачено тижневий відпочинок», як мовиться в одному старому фільмі. Але ж лишається театр, може, хто-небудь зауважити. На жаль, не лишається й театру. Ця історія з театром була просто маленькою вигадкою.
Я прямую тротуаром під білим неоновим світлом, і ноги самі несуть мене до того закладу, де я недавно збагатився деякими відомостями про фрейдизм. Заклад переповнений. Дехто навіть стоїть. Стояти після того, як цілий день ходив по гостях? Мерсі. Краще сидіти вдома з давнім співрозмовником — годинником. Трохи нуднуватий співрозмовник, але ніхто не примушує його слухати.
Отож, я знову в домашньому затишку. Затишок не бозна-який, зате є ліжко. Вмикаю електричну грубку, надіваю задля більшої оперативності тільки піжамну куртку, роззуваюся й лягаю. На мить мені захотілося щось почитати. Потім вирішую заснути просто так.
Не розповідатиму, що саме снилося мені. Я ще не настільки став фрейдистом. Прокинувся раптом з неясним відчуттям, що запізнився на роботу. У кімнаті справді пронизливо дзвеніло. Одначе не будильник, а телефон. Я простягнув руку до нічного столика і взяв трубку:
— Так, так, це я… А, черговий… Що?.. Хто, Андрєєв? Де? В управлінні?.. Хай зачекає, зараз іду.
Отже, все-таки не обійтися без театру. Хоча й особливого. Нашвидку вдягнувся, насунув капелюха й вискочив на вулицю.
Андрєєв чекав на мене в коридорі управління, він був чимось приголомшений.
— Ну, що нового? — якнайбадьоріше запитав я.
— Кояться дивні речі, — промовив Андрєєв.
— Наприклад?
— Вийшов надвечір, повертаюся й бачу, що в кімнаті світиться…
— Ну, і?..
— І — нічого. Я не наважився ввійти. Прийшов сюди.
— Хто ще, крім вас, має ключі від квартири?
— Ніхто.
— А може, ви забули вимкнути світло, коли виходили?
— Це виключено.
— Гаразд, — сказав я. — По дорозі побалакаємо.
Сіли в чергову машину і за п'ять хвилин були біля квартального скверика. Ліве вікно на другому поверсі справді освітлене.
— Просто містерія… — бурмотів Андрєєв, поки ми разом з міліціонером піднімалися сходами.
«Містерія, але зовсім прозора, — відповів я подумки. — Мандрував цілий день, аби повернутися на вихідну позицію».
Я взяв у Андрєєва ключ, безшумно відімкнув й різко відчинив двері. Тихо. Помешкання видається безлюдним. Але в тиші промовляють речі. Хол мав ще більш-менш пристойний вигляд. Кімната, одначе, розгромлена вщент. Матраци, ковдри розкидано. З шафи викинуто на підлогу всі речі, тумбочка порожня. Доріжка, картина, ба навіть завіски — все перевернуто, скрізь, видно, ретельно, але гарячково чогось шукали.
— Як ви гадаєте, сюди хтось заходив? — запитав я Андрєєва, який ішов позад мене.
— Ви як фахівець встановите це точніше, — сухо відказав господар.
— Звідки мені знати? — проказав я добродушно. — Коли я збираюся кудись іти з дому, то завжди все буває порозкидано, як після обшуку.
— А от у мене завжди прибрано, як було тоді, коли ви прийшли вперше.
— Ви не відчуваєте ніякого запаху? — питаю.
— Пахне скипидаром, — відповів Андрєєв.
В кімнаті справді страшенно смерділо мастикою для підлог.
— Вранці не пахло, — зауважив я.
— Коли ви пішли, жінка, що прибирає у мене, натирала паркет, — пояснив Андрєєв, трохи здивований, що звертаю увагу на запахи.
Міліціонер стояв на порозі кімнати.
— Ви вільні, — сказав я. — Машина також.
Він козирнув і вийшов. Тепер можна відверто задати наступне питання:
— А це часом не ваша подруга Віра?
— А чому Віра?
— Так. Відімкнула відмичкою й навмисне порозкидала все, щоб ви зрозуміли, наскільки важко холостякові порядкувати в домі.
— Навіщо ви жартуєте? — запитав Андрєєв. — Адже йдеться про серйозні речі.
Голос у нього був спокійний, але ми знаємо той спокій перед бурею.
— Ваше запитання доречне, — киваю я. — Тільки от його треба адресувати вам.
— Не розумію.
— Не розумієте? Слухайте, Андрєєв! — Я вже не жартував. — Діставайте з кишені оте, що ховаєте, й давайте сюди! — Я простягнув руку.
Господар дивився на мене вражено. Роздратування, яке, здавалося, от-от прорветься, поступилося місцем явному замішанню.
— Ви чули, що я сказав? Сюди! — мовив я, поворухнувши правицею. — І швидше, бо мені затерпне рука!
Андрєєв нарешті наважився. Розстебнув піджак, зняв із внутрішньої кишені шпильку й вийняв маленький квадратний, схожий на пачку сигарет, пакетик.
— Ого, ще й шпилькою застебнули, — зауважив я, кладучи пакетик до своєї кишені. — Блискуча ідея. А чи не подумали ви, що разом з тією шпилькою, пальтом і взагалі з усім своїм майном ви могли опинитися десь між урнами на сміття, спрямувавши уважний, але неживий погляд до таємниць всесвіту? Як бачите, — додав я, вказуючи на гармидер у квартирі, — йому сам чорт не брат. Ваше щастя, що він гадав, ніби ви заховали пакетик вдома, а не носите його з собою. Словом, недооцінив вашої легковажності…
— Ви починаєте ставитися до мене вже зовсім як до дитини, — ображено пробурмотів Андрєєв.
— За це ви повинні тільки дякувати мені. Бо коли б я ставився серйозніше, треба було б арештувати вас за лжесвідчення. А тепер поясніть, що саме трапилося сьогодні по обіді.
Я сів на кульгаву табуретку біля ліжка і закурив. Андрєєв підняв з підлоги матрац і теж сів.
— О другій годині я зустрівся з Вірою. У мене були квитки в кіно. З кінотеатру вийшли близько четвертої. Потім погуляли в парку, посиділи в «Берліні». А тоді я провів Віру й повернувся додому.
