носити одяг доки можна було, то мої нові костюми від самого початку рясніли латками, що їх нашивала матінка. Ось чому моє незмінне місце було в кінці ряду. І, мушу вам сказати, мене особисто це місце повністю влаштовувало. Коли йдеш позаду, ніхто тобі не заважає, і ти можеш вільно міркувати про своє. Що я й робив.
У той час я думав тільки про те, як стати воротарем національної збірної. Я мріяв забити блискавичний гол у ворота супротивника і показати цілому світові, що значить бути справжнім гравцем. План мій був героїчний, але простий. В ту мить, коли супротивник поведе м'яч до моїх воріт, я перехоплю його, удам, що заміряюся одразу відбити, а сам стрімголов помчу через усе поле і заб'ю невідпорний гол, який наступні покоління вивчатимуть у підручниках з футбола.
На жаль, цей проект, хоча він і зовсім простий, не можна було здійснити. Причина не тільки в тому, що я не входив до складу національної збірної, а й у тому, що ніколи не мав щастя навіть торкнутися до справжнього футбольного м'яча. Такі м'ячі могли ганяти мамії. На нашому ж кутку грали лише твердими ганчір’яними м'ячами, а вони для міжнародних матчів непридатні.
Я ковтнув трохи коньяку, потім уже холодної кави. Двоє за столом, ніби мене зовсім не було, від розмов про фрейдизм перейшли до питання про статевий потяг.
— Не можу зрозуміти, чим тебе так причарувала ота Веса, — напівголосно мовила дівчина.
— Нічим не причарувала… Просто культурна дівчина… — так само неголосно відповів критик Фрейда.
— Культурна, авжеж!.. Як тільки у дівчини високі груди — ви неодмінно оголошуєте її культурною.
— Ну от, і ти теж… — запротестував юнак, заспокійливо поклавши руку на руку дівчини.
З притаманною мені делікатністю я знову задивився у вікно й думками повернувся до передісторії Петра Антонова. Після проектів футбольної кар'єри настала черга музичних захоплень. Вони виникли у зв'язку із кінофільмом «Серенада Шуберта». Демонструвався цей фільм в учнівському кіно, де квитки коштували порівняно недорого. Головний герой, що виконував роль Шуберта, грав на скрипці серенаду під вікном своєї коханої. Стрічка була доволі подерта, і здавалося, ніби фільм знімали під зливою, але ніякого дощу, звісно, не було. Навпаки, світив місяць, ставок у парку таємниче виблискував, і звуки скрипки настільки зворушували, що мені аж заболіло під серцем. На своє виправдання можу сказати, що в той час я перебував у такому віці, коли тільки-но починає ламатися голос і більшість людей пише вірші. Моє захоплення було навіть безневинніше за вірші, бо ніколи не тримав у руках скрипки. «Скрипка? Дурниці! — відказала мама — Уявляєш, скільки коштує скрипка? Це заняття тільки для багатих людей!»
— Гаразд, зрозуміла! — дещо знервовано прошепотіла в цю мить поряд зі мною дівчина і висмикнула руку з руки юнака. — Годі мене розважати цією Весою.
— Хто тебе розважає? Ти сама заговорила про неї… — виправдувався опонент Фрейда.
— Нічого я не говорила. І взагалі думаю, що тобі слід визначити своє ставлення. Веса чи ні, це твоє діло, але мусиш визначити своє ставлення…
Аби дати можливість бороданеві раз і назавжди з'ясувати свої взаємини, я поклав гроші на стіл і рушив до виходу, тим паче, що коньяку у чарці вже не було. Я проходив через заповнений молоддю зал, міркуючи, що оця прихильність до коньяку, хай і сто грамів щовечора, стає поганою звичкою. Треба покінчити з коньяком і перейти, скажімо, на мастику. Саме так, як небіжчик Медаров.
З цим аскетичним рішенням я вийшов на вулицю й знову попав у неонові обійми ночі.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
У святому письмі правильно сказано: і настав вечір, і настав ранок — день другий. Автори того збірника, одначе, забули відзначити, що хоч день другий і настав, наслідків — ніяких. Перша стежка, названа «Ілієв», виявилася дуже короткою і зовсім безперспективною. Треба було зацікавитися другою, що я назвав її «Танев». Але тут постає питання строків. Коли в голові почала вимальовуватися версія, це зобов'язує тебе повністю витратити час на її дослідження. Коротше кажучи, для Танева ще є час. А як є час, то треба якось його згаяти. Дехто в таких випадках обирає кіно. Я вважаю, що дешевше ходити в гості.
Табличка на дверях, перед якими я зупинився, лаконічно промовляла: «Сімейство Сиракових». Красива табличка, майстерно написана од руки. Відчувається культура. Одначе не відчувається, що є хтось удома. Тільки після третього дзвінка двері обережно прочинились, і переді мною з'явилася дещо зів'яла, заспана жіноча фізіономія.
— Громадянка Сиракова?
— Що вам треба?
— Хотів би поговорити, — сказав я і вийняв з кишені службове посвідчення.
Обличчя ніби трохи пожвавилося.
— Заходьте! З ким ви хочете говорити, зі мною чи з моїм чоловіком?
— Однаково, можу й з обома.
— Хвилиночку, — відповіла хазяйка, проводячи мене по різних темних і тісних приміщеннях, заставлених меблями з гострими кутами. — Сюди, сюди, обережно, не вдартеся… Ми, знаєте, трохи прилягли… Звичка така, подрімати по обіді…
Вдарившись об два буфети й три гардероби, я, нарешті, вийшов на білий світ, — : опинився в світлій кімнаті, яка правила, очевидно, за вітальню. В цю мить господиня, повторюючи своє «хвилиночку», несподівано зникла, і я лишився віч-на-віч з самовпевненим молодиком, у якого непокірно стовбурчився чуб.
Портрет був оправлений в рамку і так старанно відретушований, що здавався гладшим за яйце. Величезний фотопортрет примостили на маленькому столику в кутку поряд з букетом штучних квітів, поставлених у вазу-чобіт. Трохи далі стояли старовинні меблі: диван і чотири крісла. На бічних спинках дивана стояли дві попільниці. Я подумав, що тут можна курити, і, всівшись на дивані, закурив.
Враз моє музикальне вухо скрипаля-невдахи вловило дзюркіт людської мови, що линув з сусіднього приміщення. Чулися два голоси — чоловічий і жіночий, але слів не розібрати. Певно, зіткнення характерів. Родинні взаємини. Фізіологія подружнього життя.
Невдовзі двері відчинилися і до вітальні ввійшла громадянка Сиракова у супроводі свого чоловіка. Чоловік був на кілька років старший од своєї дружини, йому минуло вже п'ятдесят. Високий, трохи сутулий, подекуди сивий, подекуди лисий, з похмурим обличчям. Скептичний настрій, мабуть, звичний його стан.
— А ось і мій чоловік… — мовила Сиракова, силкуючись люб'язно усміхатися.
Господиня намагалася обернути моє службове відвідування на щось подібне до світського візиту. Проте господар, здавалося, не схилявся до такої гри.
— Твій чоловік!.. — мовив він підкреслено, демонструючи вбивчу зневагу до подруги свого життя.
Потім недбало подав мені руку і сказав:
— Як бачите, товаришу інспектор, двадцяти років вільного життя не досить, щоб убити власницькі інстинкти в деяких людях. Я її чоловік!
— А що я поганого сказала? — : здивувалася господиня. — Не зважайте, товаришу інспектор, мій завжди такий, трохи роздратований, а сьогодні ще й зле почувається… тому й зостався вдома… Він, мій, трохи такий…
— Ось бачте: її… — знову підкреслив Сираков із злою іронією і важко сів у крісло, втупивши погляд у фотопортрет.
— Та годі вже тобі, Косто… — плаксиво простогнала дружина. — Не сором мене перед людьми.
— Здається, я вибрав не зовсім вдалий момент… — зауважив я. — Перешкодив, либонь, якійсь сімейній розмові…
— Не турбуйтеся, нічому не перешкодили, — відказав Сираков. — Наша розмова триває вже понад чверть століття.
— Отже, марно чекати кінця? — добродушно запитав я.
