— Можливо, — всміхнулася Ліда. — Тільки я малюю не запаски, а краєвиди. Художники поділяються на декораторів і живописців. Я належу до других.
— Ага… — повторив я, сідаючи й оглядаючись довкола, — однак я не бачу портрета вашого донедавнього квартиранта.
— А знаєте, ви майже вгадали, — сказала Ліда і знову всміхнулась. — Я справді збиралася намалювати його портрет, але працювала над двома великими пейзажами. Нічого, ще є час.
— Час є, справді. Шкода тільки, що моделі нема.
Художниця очікувально подивилася на мене. А я глянув на неї і кивнув:
А тепер ви майже вгадали. Так, помер.
Шкода…
— Портрета? Чи…
— Ви теж: портрета… — насупилася Ліда. — Людини шкода. Проте…
Вона замовкла, пригадавши, певно, давнє правило: про мертвих або хороше, або нічого.
— Що проте? — підштовхнув я її.
— Він належав до тих людей, які викликають не стільки жаль, скільки, швидше, страх…
— Страх?..
— Так, страх. Коли він мовчки сидів отам, у кутку, на стільці і я дивилася на нього, на його довгу шию й випнутий кадик, що викочувався з-під накрохмаленого комірця, на згаслий і все-таки насторожений погляд, загнутий, наче дзьоб, як, переді мною поставав орел-стерв'ятник… Таким мені й хотілося намалювати його, схожого на постарілого й змореного хижого птаха…
— Цікаво… Хоча й не дуже привабливо. А він часто сидів тут, у вас?
— Щодня. В його кімнаті нема груби, а вже холодно, от я й запрошувала старого сюди, на тепло. Він приходив, сідав на стілець у кутку й сидів так годинами майже нерухомо.
— Ідеальна модель. А що він розповідав?
Ліда зневажливо зморщила ніс:
— Що може розповідати такий, як він!.. Людина, яка повернулася з минулого… Я так і хотіла охрестити портрет: «Людина з минулого». Рідкісний екземпляр людини, що існувала тільки з грабунків… А ви особисто його знали?
— Познайомилися вельми побіжно. В залі для аутопсії.
Ліда знову скривилася:
— То — інша справа. Треба було бачити його тут, коли він похнюплено сидів на стільці, ніби дрімаючи і водночас пильнуючи. Людина, якій більше нема сенсу грабувати, нема чого грабувати, яка навіть не має сил грабувати, але в якої рефлекси хижака лишилися незаймані.
— Гм… Ви маєте схильність до аналізу. Певно, професія спонукує вас до цього. Моя професія ставить скромніші вимоги. Так про що, кажете, розмовляли з хижаком?
— Про що можна було з таким говорити, — відказала майже з досадою Ліда. — Все в нього крутилося навколо грошей. Куплю нове полотно, одразу питає: «А чи дорогі полотна?» «А фарби?» «Чи багато фарб йде на одну картину?» «А скільки можна взяти за таку-от картину, скажімо?» І все в такому ж дусі. Пам'ятаю, малювала я пейзаж. «Кому ти продаси?» — питає. «Саме цей не думаю продавати», — кажу. «Тоді навіщо малюєш?» — «Так, просто мені приємно». Не міг зрозуміти. Малювати абищо, не маючи певності, що реалізуєш це, здавалося йому безглуздим.
— Справді цікаво, — відзначив я, намагаючись стримати позіхання. — А що він розповідав про себе?
— Нічого. Тільки один-однісінький раз зайшла мова про роки, змарновані в тюрмі. «Довго сидів, — сказав він. — Але цілком заслужено».
— Розумне зізнання.
— Так, але він мав на думці інше. «Кожна дурниця, казав, карається. Моя дурниця полягала в тому, що я не втік п'ятого вересня». Якої розмови ви хочете від такої людини, коли він не зрозумів, що всеньке його життя було суцільною дурницею.
— До того ж зловісною дурницею, — уточнив я. — За яку не він один розплачується.
— Можливо, — погодилася Ліда.
Настала коротка пауза. Господиня згадала про свої обов'язки.
— Чим вас почастувати? — запитала вона. І, певно, щоб я не зажадав чогось незвичайного, швидко додала: — Власне, маю тільки коньяк.
«Єдине, що я п'ю», — мало не прохопився я, але вчасно згадав про службовий характер свого візиту й стоїчно відказав:
— Мерсі. Не переношу алкоголю. Я закурив би. Якщо дозволите і якщо в цих пляшках немає вибухових речовин.
— Куріть спокійно. Навіть і мені можете запропонувати.
Ми закурили. Ліда сіла на табуретку біля мольберта й досить невміло закурила цигарку.
— Я, признатися, не курю й навіть не люблю тютюнового диму, але кажуть, що курити — це артистично… А ви як вважаєте?
— Я не думав про це. В цій галузі я просто скромний емпірик. А що ще в поведінці Медарова справило на вас враження?
— Що ще?.. Найбільше мене дивувала його повна відчуженість од навколишнього світу. Іноді бачила, як він по обіді повертався з корчми… Заглядав туди випити чарку мастики… Йшов поволі, втупивши погляд у землю, з палицею, у чорному макінтоші, наче темна тінь, тінь минулого, що через безглузду випадковість попала в живе життя, на світло сонячного дня і в полудневу юрму, самотня людина з минулого, зовсім ізольована від усього навколишнього… Мені хотілося так і назвати картину: «Людина з минулого…»
Ліда говорила, трохи жестикулюючи рукою, в якій тримала цигарку, геть забувши про неї. Господиня не скидалася на красуню, але в чистому, трохи блідому обличчі й великих карих очах було щось дуже приємне. Взагалі симпатична співрозмовниця, якщо не брати до уваги її схильність вдаватися до психологічних аналізів.
— Цікаво, — : проказав я. — Хоч я особисто не повісив би таку картину в хаті… Якою б не була вона повчальною.
Ліда поблажливо усміхнулась:
— Картини малюють не тільки для того, щоб прикрашати кімнати. Це людські документи…
— У наших архівах є доволі таких документів. Не треба наповнювати ними й мистецтво.
— Ваше зауваження слушне, — відзначила Ліда, швидко глянувши на мене. — А що ви думаєте про абстракціонізм? Мене цікавить думка не фахівця…
— В такому разі запитайте свого батька.
— О мій батько! — Ліда загасила цигарку об мольберт, вирішивши нарешті позбутися її. — Для мого батька існує тільки одна-однісінька тема: мученицький шлях Кости Сиракова. Певно, він уже встиг викласти суть справи?
— Боюсь, що так, — кивнув я. — А чому ви нічого не зробите, щоб хоч трохи примирити своїх батьків?
— Бо я все-таки люблю їх. І не хочу втратити.
— Я не зовсім розумію вас.
— Якщо мені пощастить примирити їх, це означатиме, що вони тут-таки помруть. Неодмінно. Того ж дня.
— Он як!
— Авжеж. Позбавити мого батька мученицької пози, а матір — квизляння, це значить обернути їхнє життя на справжнє пекло. Відразу помруть обоє, кажу вам.
— Добре, добре, — погодився я. — Ви їх краще знаєте. І взагалі, це не моє діло.
Я підвівся, вирішивши, що вже час іти.
— Ви все-таки не висловили своєї думки про абстракціонізм… — зауважила Ліда, помітивши, що я застібаю плащ.
— Саме уточнюю її. А що ви думаєте про дактилоскопічну експертизу?
— Анічогісінько… — знизала плечима дівчина. — І, крім того, не бачу зв'язку…
