— Чи не можна зайти до господи?
— Чому ж ні, прошу!
Жінка відступила, даючи мені дорогу, однак обличчя її не виражало захоплення. Я машинально торкнувся своїх щік. Борода ще не виросла. Цікаво, чим я не сподобався цій дамі?
Ввійшли у просторий хол. Частину його відгороджено оксамитовою оливково-зеленою завісою. Решту приміщення займали дорогі й громіздкі меблі тридцятих років, поліровка яких свого часу також, очевидно, була оливково-зеленою, а тепер стала якогось невизначеного кольору. Люстра під високою стелею темна й запорошена. В кутку під величезним рожевим абажуром, пістрявим від коричневих плям, мерехтіла лампа. На стінах — один проти одного — два великі альпійські пейзажі з дивовижно червоними від заходу сонця глетчерами. Пошлість і несмак водночас. Дух старого, перепрілого відчувався в холі. Тут неначе застоялися запахи міщанської ситості й давніх гулянок. Далі, крізь прочинені двері, видно яскраво освітлену кімнату. Господиня ввела мене саме туди. Хол і світлу кімнату відділяли тільки двері, але, переступивши поріг, людина потрапляла з однієї кліматичної зони в іншу. І причина не тільки в тому, що кімнату добре зігрівав електричний камін. Стіни свіжо пофарбовані у світло-зелений колір. На одній висіла під склом чимала репродукція — соняшники, що, як на мої пізнання в малярстві та коли повірити підписові, належать пензлеві Ван-Гога. Низька шафа, ліжко, маленький письмовий стіл і чотири табуретки — усе з білого дерева. Світло, привітно, дихається вільно.
На письмовому столі величезний букет білих хризантем, розкриті книжки. У попільниці димилася цигарка.
Ці подробиці, а також невдоволення господині дали мені змогу пожартувати:
— То кажете, тільки-но людина сіла працювати, а тут приходить якийсь бовдур і заважає їй… Чи не так?
Танева легко усміхнулась, і я вловив, що крига почала танути.
— Так, саме так. Виключивши, звичайно, епітети.
Вона помітила, що я зацікавлено розглядаю меблі, і додала:
— Якщо вам подобаються, можу дати адресу кооперативу.
— Мені подобаються. Крім табуреток.
— А табуретки ні? Чому? Приємна оббивка.
— Про оббивку нічого не скажу. Але що то взагалі за сидіння — табуретка? Немає спинки, ні на що навіть обіпертися?
Зате займає менше місця. І, найголовніше, дешеві.
Найдешевше, — сказав я, — сидіти по-турецькому на підлозі.
— Навпаки, це страшенно дорого, — знову всміхнулася Танева. — Треба мати м'який килим. — При цих словах вона взяла цигарку з попільниці й поспішила до дверей: — Вибачте, я на хвилинку… Поставлю воду…
Лишившись на самоті, я підійшов до письмового столу, зазирнув у розкриті книги, потім сів на ту жахливу конструкцію, що зветься табуреткою. Та-ак. Читають люди. І неабищо — книжки з медицини. Як і я колись. Не пам'ятаю, чи говорив я вам, але після футбола й скрипки медицина була моїм третім уподобанням. Мало не стала професією. Як і перші дві.
— Я хочу вивчати медицину, — заявив я, коли мені запропонували зайнятися криміналістикою.
Чоловік, який тоді розмовляв зі мною, уважно подивився на мене:
— Чому саме медицину?
— Хочу лікувати людей… бути корисним для них…
— В такому разі, все гаразд: у нас ви теж будете корисним і лікуватимете.
— Ви займаєтесь злочинами, — заперечив я непевно.
— Так. Як лікарі хворобами. Ви лікуватимете не окремого пацієнта, а піклуватиметесь про гігієну цілого суспільства. Ви оберігатимете його від пухлини злочинів. А коли пухлина. виявиться злоякісною, допоможете її вирізати.
Слова чоловіка звучали красиво. Але медицина була мені кращою.
— Мені здається, що ви не лікуєте, — мовив я ніяково. — Ви, скоріше, санкціонуєте.
— Хірург теж санкціонує, — всміхнувся чоловік. — Що не перешкоджає йому бути лікарем. І, нарешті, характер будь-якої професії залежить, певною мірою, й від того, хто як ставиться до неї. Коли вже йдеться про спеціалістів, які тільки санкціонують, то ми маємо тут доволі тих, хто лишився від минулого. Вони озброєні досвідом і знаннями, яких бракує, скажімо, вам. Вони зразкові криміналісти, але буржуазного типу. А нам потрібні криміналісти іншого типу. Не такі, які тільки ставили б небезпечні пастки на злочинців, а люди з новою мораллю, що прагнуть «лікувати».
Я зробив ще дві-три спроби викрутитись, проте неясно відчував, що відступаю.
— Чи не міг би я, принаймні заочно, вивчати медицину, відвідуючи практичні заняття? — запитав я врешті, усвідомлюючи, що це запитання рівнозначне капітуляції.
— Ніхто не заперечуватиме, — усміхнувся чоловік, — якщо стане сили робити обидві справи, це тільки на краще…
Проте в його усмішці була недовіра, яку я збагнув через кілька днів. На прощання чоловік підвівся з-за столу і сказав, потискуючи мені руку:
— Особисто я сумніваюсь, щоб ви присвятили себе медицині. Здається, від цього моменту питання вашої професії вирішене. І все-таки ніколи не забувайте, що ви хотіли стати лікарем.
Відтоді минуло майже двадцять років. Мені тоді теж було майже двадцять. А коли людина чує щось у такому віці, то запам'ятовує надовго.
Отже, і з третьої мрії нічого не вийшло. Шкода тільки, що вона не вивітрилася так швидко, як дві попередні. Не тільки не вивітрилась, а й досі рана іноді трохи кровоточить. Наприклад, коли я бачу в когось на столі розкриті книжки з медицини. Одначе кінець кінцем, може, це й на краще. Аби не трапилось як із Сираковим. Бути посереднім лікарем, а все життя думати, що міг стати геніальним хірургом, який пересаджує серця й оживлює мертвих через десятки годин після смерті.
— Даруйте, — сказала Віра Танева, повернувшися до кімнати з тацею в руках. — Я приготувала чай. Вип'єте чашечку?
— Чай? — перелякався я. — Невже я схожий на хворого?
Віра обережно поставила тацю на стіл.
— Ви п'єте чай тільки тоді, коли хворієте?
— Мушу зізнатися, що й тоді не п'ю. А втім, нічого, налийте. Слід виконувати поради лікаря. Ви ж лікар, правда?
Віра ствердно кивнула, наливаючи чай з порцелянового чайника.
Перше враження не обмануло мене: господиня справді гарна. Спокійне й світле обличчя. Поводиться невимушено, без кокетства. Взагалі багато приємних зовнішніх даних. І все-таки вона досить далеко від Перніка і, зокрема, від однієї мешканки того міста.
— Скільки цукру вам покласти? — запитала Віра, піднявши очі.
Я завагався.
— Покладіть скільки хочете. Адже я казав, що не маю досвіду в цій галузі. Так куди поїхав ваш дядько?
— Він мені не дядько, — відповіла Віра, подаючи чашку.
— Ну, гаразд, родич. Словом, Лазар Танев.
— Припускаю, що в провінцію.
Віра сіла до столу, розмішала чай і ковтнула з такою насолодою, ніби чай не тільки за кольором, але й за смаком нагадував коньяк.
— Чому припускаєте? — запитав я, механічно помішуючи ложечкою.
— Бо казав, що їде в провінцію.
— І все-таки ви не певні, а тільки припускаєте…
Я, мабуть, уже добре розмішав свій чай. Отже, міг поставити чашку на тацю й закурити.
— А чи ви завжди вірите тому, що вам кажуть люди? — спитала Віра, стежачи за моїми незграбними рухами.
Побачивши, що я дістаю пачку цигарок, господиня послужливо подала мені попільницю й знову
