— Як це не бачите? Адже відбиток пальця майже як абстрактна картина. З тією тільки різницею, що відбиток пальця може до чогось і прислужитися.
— Ага… Значить, ви все-таки маєте якусь думку. А чи знаєте, що на Заході дехто вже малює просто пальцями?
— Це цікаво, — визнав я. — Особливо, коли йдеться про пальці ніг… Але мистецтво — надто широка галузь, а я поспішаю. Отже, іншим разом…
Я ступив два-три кроки до дверей, піднявши руку в прощальному жесті. В цей момент художниця застережливо вигукнула:
— Обережно, провід!
«Провід? Нарешті!» — майнуло в думці, і я глянув під ноги. Виявилося, я мало не наступив на провід, що лежав на підлозі. Обережно піднявши оголені кінці, закручені в кільця, запитливо подивився на господиню.
— Я зробила це для електроплитки, — пояснила вона, усміхнувшись на моє здивування. — Штепсель розбився, то я тимчасово з'єдную без штепселя. Обіцяли прислати майстра, щоб полагодив усю проводку й поставив штепселі, але ніхто не йде…
— Така дрібниця може вбити людину, — проказав я сухо, поклавши провід.
— Напевно… — посміхнулася Ліда. — Але навіщо вбивати людину?
Бідолашна не знала, що я звик не відповідати на подібні запитання. Подивився на неї допитливо. Є люди наївні. Інші прикидаються наївними. Різниця між цими групами не завжди помітна.
— Хто ще, крім вас, має ключ од цього приміщення?
— Батько. У нього є другий ключ.
Я знову помахав на прощання рукою і залишив світ картин. Навздогін почув привітний голос господині:
— Заходьте ще!
«Може, так воно й буде», — сказав я собі подумки, швидко спускаючись сходами. Хоч і не бажано. Бо зачіпає твоє професійне самолюбство. Якщо з одним і тим же свідком доводиться розмовляти вдруге чи втретє, це, як правило, означає, що ти не досить продумано розмовляв з ним уперше.
Пообіднє сонце гріло з незвичним для осені ентузіазмом. Молоді люди вешталися по тротуарах, певно забувши приготувати на завтра уроки. Я теж ще не вивчив уроку і вирішив згаяти вільний час, щоб забігти до управління.
Після сонячної розкоші вулиць канцелярій видалася мені похмурою й темною. Здорова ділова атмосфера. Я кинув плащ на стілець і сів до телефону. Хотів добути довідки про деяких осіб, про їхній громадський стан, адреси. Невеликі уточнення, щоб з'єднати вже наявні дрібні деталі.
Розмовляв я недовго. І з цього можна судити, що тих дрібних деталей було небагато. Колись, на початку служби, цей повільний, болісний початок доводив мене до розпачу. Наче ото біжиш у сні — напружуєш усі сили, а ніг одірвати від землі не можеш. Потім звик. Точніше — зрозумів, що в такій роботі, як наша, не дає користі надмірне нервування і що це саме робота, а не змагання з невидимим і нерозпізнаним зловмисником. Де ще бувають такі змагання? Рефері флегматично піднімає прапорець і каже: «Вперед!» Ти озираєшся, але, крім тебе, на доріжці нікого нема. «А суперник?» — питаєш. «Вже давно побіг», — відказує рефері і навіть не завдає собі клопоту уточнити, коли саме.
Отже, той, «другий», випереджає тебе з самого початку. Головне — в часі. Він має змогу не тільки спокійно й докладно обміркувати свій злочин, не тільки здійснити його, але й продумати та застосувати усе, що можна, аби приховати його. Після цього тобі кажуть, що й ти можеш стати до гри. На перший погляд — безнадійна справа. Але це з позицій нетерплячих і слабкодухих. Бо отой, «другий», здійснивши все, що мав здійснити, може тільки пасувати. Він неспроможний ані відновити вчинене, ані виправити помилки, яких припустився у мізансценах. А ти все ще можеш діяти й випробовувати всі шляхи, досить тільки навчитися бачити далі свого носа.
Я подивився крізь вікно на чисте небо, яке вже почало холонути, а це означало, що денна вистава підходить до кінця. Деяким людям легко живеться. В цей час вони вже збираються додому. Моя знайома, наприклад, в цю мить, напевно, кладе у свій портфель дорогоцінний стосик зошитів з класними вправами й виходить із школи. Не пам'ятаю, чи казав я вам, що вона живе у Перніку. Це за два кроки звідси, коли взяти до уваги сучасний прогрес транспорту. Я міг з'їздити туди коли завгодно, якби мені не забивали голову невідкладні справи.
А втім, одного разу все-таки з'їздив. Зовсім недавно — минулого року о цій порі. Саме закінчив чергове службове завдання, так що момент видався мені підходящим і для завершення маленької особистої історії. Власне, йшлося про один візит. Ви, певно, догадалися, що я збирався в гості не до своєї тітоньки. Отже, рушив до вокзалу. На площі Леніна, на трамвайній зупинці, помітив магазин квітів і пригадав, що з порожніми руками в гості не ходять. Зайшов у магазин і навмання показав на квіти:
— Прошу, зробіть гарний букет.
Дівчина послужливо заходилася виконувати моє прохання.
— Помер хтось із ваших близьких? — співчутливо запитала вона.
От ненавиджу людей, які розпитують мене. Є професії, де не обійтися без запитань, але ж квітникарство, гадаю, до них не належить. І чого це зі мною кожен розмовляє про мертвих?
— Ніхто не помер, — відказав я. — Невже треба, щоб хтось неодмінно помер?
— Я ж тільки питаю, — відповідає дівчина. — Ці квіти купують здебільшого для похорону…
— Гм… Я не знав, що й серед квітів є становий розподіл. Мені потрібні квіти для молодої дами. Живої. Живої і здорової.
— Так би й сказали, — усміхнулася дівчина. — Тоді я зроблю букет з гладіолусів…
— Робіть з чого хочете, — сказав я. — Аби тільки був гарний. І щоб це сталося до сутінок.
Букет справді вийшов чудовий. Особливо за розмірами. Я просто потерпав від думки, що хтось із колег може помітити мене на вокзалі з цією флорою, яку я притискував до грудей, наче немовля. Але як би там не було, а професійна спритність допомогла мені прослизнути в поїзд й дістатися інкогніто в Пернік. Тут, однак, на мене чекало нове випробування.
— Її немає,—. сказала хазяйка, зацікавлено розглядаючи букет, загорнутий у целофан.
— Де ж вона?
— Не знаю. Нічого не сказала. Якщо не в школі, то, мабуть, поїхала в Софію до матері.
— Гаразд, — сказав я. — Піду в школу. А якщо тим часом повернеться, скажіть, що її питав Антонов і зайде ще раз. До речі, а де школа?
Хазяйка охоче пояснила, все ще зацікавлено розглядаючи букет. Можна подумати, що вона вперше бачить гладіолуси.,
Моєї знайомої не було і в школі. Повторна перевірка виявила, що додому вона не поверталася. Найрозумніше було б рушити у зворотну путь. Добре, а квіти? Я жахався самої думки, що доведеться знову їхати в поїзді й трамваях з тим велетенським сентиментальним пакетом. Можна було б, звичайно, жбурнути його в якийсь закуток. Але це здалося мені малодушним і майже злочинним. Той букет був не мій. Він належав їй, отже, я не міг розпорядитися ним на свій розсуд.
Я зайшов до кафе, не спускаючи з ока дорогу до вокзалу. Молодь дивилася на мене, як здалося, не без зловтіхи: «Чекає, дурень, а вона не йде». Я встав і поплентався вулицею, удаючи, ніби вивчаю місто — славний центр героїчного шахтарського краю. Та все псував букет: ну хто ж вивчає шахтарський край з букетом гладіолусів у руці?
Настав час обіду, і це трохи полегшило моє становище. Я зайшов у ресторан і хотів було здати квіти в гардероб. Але виявилося, що їх нікуди покласти. Отже, букет квітнув на моєму столику. І знову-таки ж багатозначні погляди й напівусмішки, тим відвертіші, чим більше спливало часу. Треба було знову змінити місцеперебування. Третя перевірка в домі — і третя невдача. По тому — знову прогулянка по вулицях й вивчення шахтарського краю. Я певен, що в той пообідній час уже все місто знало мене. «Отой з букетом», — казали, мабуть, коли заходила мова про мене. Міліціонер на майдані не раз проводжав мене підозріливим поглядом.
Почало сутеніти. Ніч дасть притулок страдникові. А головне — приховає букет від цікавих поглядів. Навіть більше, я обрав найтемнішу частину вулиці. Після останньої безрезультатної перевірки в домі вищезгаданої особи я вирішив нарешті піти на вокзал.
