— Саме так. Марно чекати кінця, коли між нами, — при тих словах Сираков нервовим жестом вказав на себе й жінку, — лежить покійник!
— Покійник? — пожвавився я.
— Так-так, покійник, — похмуро кивнув Сираков.
— Хто саме? Даруйте, але це якоюсь мірою по моїй спеціальності.
Сираков рвучко і навіть дещо театрально тицьнув довгою рукою в куток:
— Он, отой!
— Ага… Отой… — пробурмотів я, повернувшись до портрета. — А хто це?
— Ось, полюбуйся! — переможно сказав господар своїй дружині. — До чого ти мене довела, що навіть інспектор міліції не зміг мене впізнати!
Тут Сираков знову звернувся до мене і жестом фехтувальника вказав на знімок:
— Це — Коста Сираков, учений, філософ, мертвий, загиблий, знищений. А перед вами, — тут промовець увіткнув удавану шпагу собі в груди, — Коста Сираков-руїна, Сираков-бухгалтер, сумні залишки мертвого минулого…
— Та-ак… Складно… — зітхнув я — Але це трохи наближає нас до причини мого візиту. Я теж цікавлюся покійником, хоча й не таким символічним, йдеться про Івана Медарова.
— Що-о-о? — вигукнула хазяйка і подалася вперед.
— Отак, громадянко, — проказав я офіційним тоном, який приберігав для подібних випадків. — Хоч як неприємно мені, що саме я мушу повідомити вас, але це так: вашого брата вже нема поміж живими.
Сиракова, видно, ладна була заголосити, але під суворим поглядом чоловіка обмежилася кількома сльозинами й зовсім скромним схлипуванням. Я закурив нову цигарку з полегкістю, наче мені пощастило уникнути великої небезпеки.
— Та не так уже й неприємно… — пробурчав сварливим голосом господар.
— Косто, посоромся! — сльозливо озвалася жінка.
— Бачу, ви не дуже поважали небіжчика, — зауважив я.
— Поважав? — відказав Сираков. — Такі, як він, заслуговують не поваги, а…
Він глянув на жінку й замовк.
— Не соромтеся, — підбадьорив я його. — Закінчуйте свою думку.
— Моя думка ясна, — гаркнув Сираков.
— Ви хочете сказати…
— Я хочу сказати, що він заслуговує саме на те, що його спіткало, — відрубав господар.
— Це звучить наче смертний вирок…
— І я б виніс його… Не моргнувши оком… Коли б я виносив вироки…
— Косто!.. — схлипнула Сиракова.
— Мовчи! — гримнув на неї чоловік. — Так, так, засудив би його, аби тільки мав таке право.
— Той, хто виніс вирок Медарову, і хто, очевидно, виконав його, також не мав ніяких повноважень від закону, — промовив я. — Сподіваюсь, це не ваша самодіяльність?
— Ні… — огризнувся господар. — Звичайно, не я… Взагалі я не належу до людей дії, товаришу інспектор! І в цьому моя трагедія! Надто тендітним створінням для цього світу грубих прагнень виявився Коста Сираков.
Голос мого співрозмовника аж тремтів од стримуваної патетики.
— Нічого, — заспокоював я страждальника. — Може, це й на краще. А? Чи не пояснили б ви, чого так критично ставилися до небіжчика?
— До гангстера, хочете ви сказати?
— Косто! — благально озвалася Сиракова.
— Мовчи! — гарикнув чоловік. — Ви чули що-небудь про «Комету»?
— Неясно.
— Зграя гангстерів, оце й була «Комета». І один з тих гангстерів — її рідний брат! — При цих словах господар правицею-шпагою вказав на свою жінку. — Коли я, дорогий інспекторе, під впливом природного для кожного індивіда інстинкту продовження роду одружився з тут присутньою, чи знаєте ви, що вчинив той вовк у людській подобі? Позбавив її всякого утримання! Усякого! І не тільки від скупості, а й заради підступної мети: аби поставити на коліна гордий, незалежний дух Кости Сиракова!
Тут промовець трошки відкинув голову й замовк, неначе оцінюючи, яке враження справили на мене його слова.
— Так… — пробурмотів я. — Неприємно…
— Неприємно? Трагічно, товаришу інспектор, тра-гіч-но! І цей шкурник ось шантажує, а вдома з ранку до вечора поїдом їсть жінка-міщанка…
— Так це ж заради дитини, Косто…
— Замовкни! — гримнув господар, навіть не глянувши на дружину. — Інквізований з обох боків одночасно, Коста Сираков не витримав й підняв білий прапор капітуляції… Ніжний пагін було розчавлено котком брутального часу… Кінець студіюванню філософії, край мріям про наукову кар'єру, замість усього цього — бухгалтерське місце в «Кометі», і то, зауважте, місце з жебрацькою платнею…
— Гм… — мугикнув я, а це могло означати що завгодно. — Крім замаху на вас самого… чи знаєте ви про інші злочинні дії того товариства?
— Та все оте товариство було злочинною дією, — вигукнув господар.
— Тобто?
— Самі поміркуйте: мільйони левів прибутку фактично ні за що. Просто проценти від фантастичних воєнних поставок. Чому гітлерівцям заманулося давати такі гроші саме гангстерам з «Комети», а не комусь іншому, га?
— Це ви, певно, краще знаєте.
— Авжеж, знаю! Ще й як знаю!
Тут господар конфіденціально нахилився до мене і, щоправда, не знижуючи голосу, забубонів:
— Філіалом гестапо була ота «Комета», коли вже мене питаєте, інспекторе!
— А чому ж ви не розповіли про все на процесі?
Сираков зневажливо махнув рукою:
— Що там було розповідати, коли нічого не можеш довести. Оті троє не вчора народилися: документів і слідів не лишили. Проте Сираков теж не ликом шитий: гітлерівські полковники, що приїздили як техніки- інструктори, шушукання по кабінетах, поїздки Костова і Танева туди-сюди по країні, все це, особливо для мене, було більше, ніж ясно…
— А хто, на вашу думку, був головний?
— Звичайно, Костов, — не вагаючись відповів Сираков.
Потім, почухавши потилицю, додав:
— Хоча наостанку начебто Танев тримав віжки. Він був наймолодший і найвідчайдушніший у зграї. Полковники засиджувалися найчастіше в його кабінеті. А Медаров, та навіть і Костов тремтіли перед ним.
— Тремтіли?
— Тремтіли, атож. І в гангстерстві є чини.
— Гм… — знову промимрив я багатозначно. — А як сталося, що Костов в останню мить вислизнув?
— Цього не знаю. Вони евакуювались у Княжево, а мене мобілізували тут, у Софії, то більше я й не бачив їх. Навіть за платнею посилав її, — Сираков недбало показав на жінку. — А як це сталося, неважко зрозуміти: Танев ставав небезпечний, коли чіпляв пістолет до пояса, але Костов був найхитріший. Збагнув, лис паскудний, що настає скрута, погодив свій від'їзд з націстами й змотався…
— З грішми в кишені… — додав я.
— Звісно, з грішми. Останні два роки вони всі свої кошти обертали на золото: що більше посилювалася інфляція, то швидше обертали все на золото.
— Коли вже мова зайшла про золото, то чи не могли б ви сказати, з чого, власне, останнім часом жив ваш брат? — звернувся я до Сиракової.
— Але ж… — почала господиня й замовкла, злякано глипнувши на чоловіка.
