Місячний Метелик

Кребарін, водяна лютня та слобо теж дуже корисні, але вам краще спершу оволодіти принаймні цими інструментами. Вони мають забезпечити елементарне спілкування.

— А Ви не перебільшуєте? — завважив Тиссель, — Чи може жартуєте?

Ролвер похмуро розсміявся.

— Анітрохи. По-перше, вам знадобиться лодія. А по-друге — раби.

Ролвер повів Тисселя з космодрому до корабелень Хвена. Прогулянку мальовничою стежиною під величними деревами протягом півтора годин було доповнено фруктами, хлібними бобами, бурдючками з солодким соком.

— На сьогодні, — мовив Ролвер, — нас у Хвені чотири іномирянина, разом із вами. Я зараз поведу вас до Велібуса, нашого Комерційного представника. Думаю, в нього знайдеться яка-не-яка лодія й можливо він дозволить вам нею користуватися.

Корнелій Велібус прожив у Хвені п’ятнадцять років і вже надбав достатній стракх, щоб носити маску Південного Вітру на додачу до повноважень. Маска являла собою блакитний диск, облямований кабошонами з ляпіс-лазуриту та лискучою зміїною шкірою. Співчутливіший та добріший за Ролвера, Велібус дав Тисселеві не тільки лодію, але й кілька різних музичних інструментів і двох рабів.

Збентежений такою щедрістю, Тиссель заїкнувся був про гроші, але Велібус зупинив його широким жестом.

— Друже, це Сирена. Такі дрібниці нічого не коштують.

— Але ж лодія…

Велібус заграв вишукану трель на своєму ківі.

— Відвертий буду з вами, Тисселю. Стара вже лодія й пошарпана. Вона вже не для мене, бо мій статус постраждав би.

Чудова мелодія супроводжувала його слова.

— Але ж вам нині не до статусу. Ви потребуєте лише притулку, догляду й безпеки від Нічного Люду.

— Нічний Люд?

— Так. Людожери, що блукають берегом, коли спадає ніч.

— Авжеж, я пам’ятаю. Митець Ролвер говорив мені про них.

— Найкраще б нам не згадувати такі жахливі речі, — спохопився Велібус, коротка трель знову пурхнула з його ківу, — Тепер, щодо рабів.

Він вдумливо постукав по блакитному диску своєї маски вказівним пальцем.

— Рекс і Тобі мали б добре прислужитися вам, — він підвищив голос, дрібно застукотів на химеркині та гукнув сиренійською — Авано, йди сюди!

З’явилася рабиня в сукні з безлічі рожевих стрічок, що підкреслювали її стан, і у вишуканій чорній масці з перламутровими лелітками.

— Веди до нас скоріше Рекса й Тобі.

Ввійшли Рекс і Тобі, в просторих масках із чорного полотна та цеглясто-коричневих камзолах. Велібус озвався до них під звучний супровід химеркину, наказуючи присягнути новому панові під загрозою повернення на рідні острови. Вони впали долілиць і бархатними голосами напівголоса проспівали клятву вірно служити Тисселеві. Тиссель нервово засміявся й промовив свою першу фразу сиренійською:

— Йдіть до лодії, доглядайте її добре, приносьте харчі на борт.

Тобі й Рекс байдуже зиркнули з-під своїх масок. Велібус повторив слова Тисселя під стукіт химеркина, раби вклонилися й вийшли.

Тиссель із острахом розглядав музичні інструменти.

— Не маю жодного уявлення, як цьому навчатися.

Велібус повернувся до Ролвера.

— Як щодо Кершауля? Чи вділив би він митцеві Тисселю якихось знань?

Ролвер кивнув:

— Кершауль, мабуть, взявся б за цю справу.

Тиссель запитав:

— Хто це — Кершауль?

— Чверть нашої громади вигнанців, — відповів Велібус, — антрополог. Ви читали його твори «Щасливий Зундар»? «Сиренійські ритуали»? «Безликий Нарід»? Ні? Шкода. Всі твори, як один, чудові. Кершауль має неабиякий стракх і, здається, навіть навідується до Зундару. Носить Печерного Пугача, іноді Зоряного Мандрівника, або навіть Мудрого Суддю.

— Він уже носить Екваторіального Змія, — повідомив Ролвер, — Варіант із позолоченими іклами.

— Оце так-так! — здивувався Велібус, — Ти ба… тобто, я хочу сказати, — він заслужив на це. Молодець, дійсно гарна маска, — і він глибокодумно бринькнув на своєму зачинко.

Минуло три місяці. Під опікою Метью Кершауля Тиссель опановував гру на химеркині, ґанґа, штрапані, ківі, ґомапарді та зачинко. Подвійний камантиль, кродач, слобо, водяна лютня та ряд інших, за словами Кершауля, можуть і зачекати, поки Тиссель не засвоїть шість основних інструментів. Кершауль позичив Тисселеві записи сиренійських розмов у різних ладах, настроях і супроводі, які вважав заслуговуючими уваги, щоб Тиссель потроху навчався модним зараз мелодіям і вдосконалювався в передачі інтонації та різних ритмів: простих і складних, прямих і перехресних, прихованих і явних. Кершауль якось чесно зізнався Тисселеві, що не знає нічого прекраснішого за сиренійську музику, а Тиссель зауважив собі, що ця тема вичерпається не скоро. Настроювання інструментів на базові двадцять чотири тональності з урахуванням чверті тону, помножене на п’ять методів звуковидобування давало в результаті сто двадцять окремих звукорядів. Кершауль, проте, радив, щоб Тиссель перш за все зосередився на вивченні кожного інструменту в його основній тональності, використовуючи лише два найпростіші методи.

Не маючи жодних справ у Хвені, крім щотижневих візитів до Метью Кершауля, Тиссель відвів свою лодію за тринадцять кілометрів на південь і пришвартував її з підвітряного боку скелястого мису. Саме тут, якщо не враховувати щоденних вправ, Тиссель і зажив тихим безтурботним життям. Океан був спокійний і чистий мов кришталь; неподалік простягнувся пляж у оточенні сіро-зелено-фіолетових заростей — на випадок, якщо Тисселеві схотілося б розім’яти ноги.

Тобі й Рекс зайняли дві одномісні каюти на носі; інші каюти залишалися в розпорядженні Тисселя. Час від часу він бавив себе думкою взяти третього раба, точніше — юну рабиню, яка би дещо присмачила йому життя своїми чарами та життєрадісністю, але Кершауль рішуче відмовив йому, побоюючись, що зосередженість Тисселя на вправах так чи інакше зменшиться. Тиссель мусив погодитися та поки що присвятив свій час опануванню шести інструментів.

Дні минали швидко. Тиссель не міг навтішатися спогляданням світанку й заходу; білих хмар і блакитного моря опівдні; нічного неба, що ряхтіло двадцятьма дев’ятьма зорями Скупчення СІ 1-715. Щотижнева подорож до Хвену теж додавала барв життю: Тобі й Рекс ішли закупати харчі; Тиссель навідувався до розкішної лодії Метью Кершауля для подальших уроків і порад. Але через три місяці після прибуття раптом вигулькнуло повідомлення, що геть зіпсувало Тисселеві його ідилію: Гаксо Анґмарк, убивця, провокатор, безжальний і хитрий зловмисник, прибув на Сирену. «… Затримання та взяття під варту цієї особи… мають бути виконані. Увага! Гаксо Анґмарк дуже небезпечний. Убийте його без жодних вагань!»

Тиссель був не в найкращій фізичній формі. Він риссю пробіг десь метрів п’ятдесят і його вже дістала задишка, тож він притишив ходу й пішов через низькі пагорби, порослі білим бамбуком і чорною деревовидною папороттю; через луки, жовті від трав’янистих горіхів; через фруктові сади й зарості здичавілого винограду. Двадцять хвилин минуло, ні, вже двадцять п’ять… Двадцять п’ять хвилин! Тисселеві похололо в животі: запізно, Гаксо Анґмарк уже приземлився та, мабуть, іде цією стежиною до Хвена. Але на