Місячний Метелик

стежині Тиссель побачив лише чотирьох подорожніх: хлопчика в придуркуватій масці Лугового Остров’янина, двох молодих жінок, Червону й Зелену Птаху та чоловіка в масці Лісовика. Порівнявшись із чоловіком, Тиссель став наче вкопаний. А раптом це Анґмарк?

Тиссель схитрував. Звільна наблизився до чоловіка, пронизливо подивився в огидну маску.

— Анґмарку! — виголосив мовою Соборних світів, — Ви заарештовані!

Лісовик зиркнув на нього, не розуміючи, а потім чкурнув стежиною.

Тиссель припустив за ним. Наздігнавши, спершу взявся за ґанґа, але згадавши реакцію Стайничого, вдарив акорд на зачинко.

— Йдучи стежиною від космодрому, — заспівав Тіссель, — що ти бачив?

Лісовик засурмив у сурму, якою зазвичай висміювали супротивників, прикликали тварин і брутально лаялися.

— Де я ходжу, що я бачу — то вже моя справа. Одступись, бо потопчуся по твоїм обличчю.

Він набичився й зробив крок уперед, і якби Тиссель не відскочив на узбіччя, Лісовик напевне виконав би свою погрозу.

Тиссель мовчки подивився йому навздогін. Анґмарк? Ні, навряд чи, занадто вже майстерно грає на сурмі. Тиссель завагався якусь хвильку, а потім повернувся й пішов своєю дорогою.

Прийшовши на космодром, він попрямував до офісу. Важкі залізні двері стояли прочинені; щойно Тиссель наблизився до них, як у дверях з’явився чоловік. Він був у масці з тупоконічних зелених трикутників, слюдяних пластин, лакованої синьої деревини та чорного пір’я… Пташка Гірського Озерця.

— Митцю Ролвер, — схвильовано запитав Тиссель, — Хто зійшов з «Каріни Крузейро»?

Ролвер якусь хвилину роздивлявся Тисселя.

— Чому ви питаєте?

— Чому я питаю? — скипів Тиссель, — Ви ж мали бачити космограму, яку я отримав від Кастеля Кромартена!

— О, так, — повідомив Ролвер, — Авжеж. Звичайно.

— Її доставили мені лише півгодини тому, — гірко мовив Тиссель, — Я біг швидко, як тільки міг. Де Анґмарк?

— Мабуть, десь у Хвені, — відповів Ролвер.

Тиссель вилаявся подумки.

— Чому ви не затримали його? Будь-яким чином?

Ролвер знизав плечима.

— Я не мав ані повноважень, ані бажання, ані змоги затримувати його.

Тиссель затис свою лють у кулаці. Намагаючись говорити спокійно, мовив:

— Дорогою я зустрів чоловіка в страшній масці… Вирячені очі, червоні вуса.

— Лісовик, — мовив Ролвер, — Анґмарк привіз цю маску з собою.

— Але ж він грав на сурмі! — заперечив Тиссель, — Як міг Анґмарк…

— Він добре знає Сирену, п’ять років просидів тут, у Хвені.

Тиссель аж крякнув з досади.

— Кромартен навіть не обмовився про це.

— Це ж усім відомо, — мовив Ролвер, знизавши плечима, — Він був Комерційним представником перед тим, як на цю посаду затвердили Велібуса.

— То вони з Велібусом знайомі?

Ролвер хмикнув.

— Звичайно. Але не підозрюйте бідного Велібуса в чомусь серйознішому за махінації в рахунках. Запевняю вас, — він аж ніяк не спільник убивці.

— До речі, про вбивць, — мовив Тиссель, — Чи маєте якусь зброю, яку я, можливо, позичив би?

Ролвер здивовано глянув на нього.

— Ви прийшли сюди брати Анґмарка голими руками?

— Я не мав вибору, — відповів Тиссель, — якщо Кромартен наказує, він чекає на результат. В усякому разі ви були тут із вашими рабами.

— Не розраховуйте на мою допомогу, — роздратовано мовив Ролвер, — Я ношу Пташку Гірського Озерця й не маю жодних претензій на доблесть. Але я можу позичити вам бластер. Щоправда, я вже давненько ним не користувався й не певен, що він заряджений.

Ролвер зайшов до офісу та за хвилину повернувся з бластером.

— Що робитимете зараз?

Тиссель стомлено труснув головою.

— Спробую знайти Анґмарка в Хвені. Чи, може, він одразу попрямував би до Зундару?

Ролвер замислився.

— Анґмарк, можливо, міг би вижити в Зундарі. Але спершу він має поновити свою виконавську майстерність. Думаю, він зупиниться в Хвені на кілька днів.

— Але як мені знайти його? Де маю шукати?

— Хіба я знаю? — відповів Ролвер, — Як на мене, для вас найкраще було би взагалі не шукати його. Анґмарк небезпечний.

Тиссель повернув до Хвену тією ж стежиною.

Там, де стежина завертала вниз по пагорбах до майдану, стояла товстостінна глинобитна будівля. Її двері були вирізані з міцного чорного дерева; вікна забрані товстими залізними прутами. Це був офіс Корнелія Велібуса, Комерційного представника з питань імпорту та експорту. Тиссель побачив Велібуса на облицьованій кахлями веранді, в скромній масці Лісової Примари. Велібус або замислився про щось, або не впізнавав Тисселевого Місячного Метелика; в усякому разі він і не думав привітатися.

Тиссель зайшов до веранди.

— Доброго ранку, митцю Велібусе.

Велібус неуважно кивнув йому та відповів байдуже, смикнувши за хвоста кродач:

— Добрий сьогодні ранок.

Тиссель похолов. Кродач аж ніяк не був інструментом для розмови з другом- іномирянином, хай би той і носив Місячного Метелика.

— Скажіть мені, чи довго ви тут сидите? — сухо мовив Тиссель.

Велібус на хвильку задумався й відповів, акомпануючи вже на сердечнішому інструменті — кребаріні. Але спогад про мукання кродача все ще терзав Тисселеві серце.

— Я тут хвилин п’ятнадцять-двадцять… а чому питаєте?

— Ви не помітили Лісовика, що йшов стежиною?

Велібус кивнув.

— Так, він спустився на майдан… а далі — пішов, напевне, до крамниці масок.

Тиссель зашипів крізь зуби. Ну звичайно, це мало бути найпершим учинком Анґмарка.

— Ч-чорт, я ж його тепер не знайду, якщо він змінив маску, — пробурмотів Тиссель.

— А хто цей Лісовик? — запитав Велібус із млявим інтересом.

Тиссель не вважав за доцільне приховувати правду.

— Це сумнозвісний Гаксо Анґмарк.

— Анґмарк?! — скрикнув Велібус, мало не підскочивши в фотелі, — Ви впевнені? Він справді тут?

— Без жодного сумніву.

Велібус потер долоню об долоню, руки в нього трусилися.

— Дійсно погані новини, дійсно новини — погані! Анґмарк — цинічна падлюка.

— Ви добре знали його?

— Як і будь-хто, — Велібус зараз акомпанував собі на ківі, — Коли він був на цій посаді, що я займаю, я, будучи інспектором, провідав, що він клав собі до кишені чотири тисячі на місяць. Боюся, він не подякує мені за це, — Велібус нервово озирнув майдан, — Я сподіваюсь, що ви спіймаєте його.

— Я роблю все можливе. Кажете, він пішов до крамниці масок?