Місячний Метелик

— Я впевнений.

Тиссель вийшов із офісу. Ледве ступивши на стежку, він зачув позаду глухий стукіт чорних дверей, що зачинялися за ним.

Він спустився до майдану та зупинився перед крамницею Маскороба, нібито замилувавшись вітриною: сотні невеличких масок, вирізаних із мінералів і рідкісних сортів дерева, прикрашених смарагдовими пластинками, шовком із павутиння, крильцями шершнів, скам’янілою риб’ячою лускою. В крамниці не було нікого, крім самого Маскороба, сухопарого горбатого дідка в жовтій одежі, вмаскованого в простеньку на вигляд маску Всезнавця, вирізьблену з понад двох тисяч шматочків різноманітної деревини.

Тиссель спершу вирішив, на чому грати, а вже потім зайшов до крамниці. Маскороб, завваживши Місячного Метелика та сором’язливі манери Тисселя, навіть не облишив роботу.

Тиссель узяв найбільше обіграний сьогодні інструмент — штрапан… Можливо, це був не найкращий вибір, бо Тисселева гра на штрапані була дещо принижуючою для сторонніх. Тиссель спробував послабити це враження, заспівавши доброзичливо як тільки міг, струшуючи штрапан, коли брав фальшиву ноту:

— Іномирянин, що має дивацькі манери, викликає цікавість. Двадцять хвилин тому іномирянин-дивак зайшов до крамниці, щоб обміняти простацького Лісовика на прегарний витвір.

Маскороб косо зиркнув на Тисселя й мовчки взяв кілька акордів на інструменті, якого Тиссель ще не бачив: пружний мішечок, покладений на долоню, з якого стирчали три коротенькі трубки, що пропускалися між пальцями. При натисканні на мішечок, повітря подавалося через трубки й відтворювало щось схоже на звук гобоя. Туговухому з дитинства Тисселеві інструмент здався дуже складним, а Маскороб — віртуозом, сама ж музика виражала крайню незацікавленість.

Тиссель заспівав ще раз, завзято вдаряючи по струнах штрапана:

— Для іномирянина спів земляка — як вода для спраглого поля. Хто допоможе зустрітися двом землякам — утішиться милосердям.

Маскороб недбало витяг свій власний штрапан і заграв кілька пасажів. Його пальці, здається, рухалися швидше, ніж бачило око. Він заспівав у формальному тоні:

— Художник цінує хвилини натхнення й не витрачатиме їх на пусті балачки з особами нижчого стракху…

Тиссель спробував відповісти супротивною мелодією, але Маскороб заграв низку складних акордів, чий зміст прослизнув повз розуміння Тисселя й продовжив:

— … але до крамниці вдирається зайда, що вперше побачив штрапан, бо гра його гірша за брязкіт. Цей неук замалим не плаче — сумує за земляками. До того ж він, мабуть, хова під Метеликом чималий стракх, бо бринькає Майстрові на штрапані й підскиглює насмішкувато. Безгрішний, натхненний митець не зважає на кпини. Він обирає ввічливий інструмент, зберіга незворушність і вірить, що зайда швиденько награється й піде своєю дорогою.

Тиссель узявся за ків.

— Але ж благородний митець Маскороб неправильно зрозумів мене…

Його перервало гнівне стаккато Маскоробового штрапана:

— Ти ба, зайда вміє сміятись над враженням Майстра?

Тиссель у розпачі дренькнув на штрапані:

— Страждаючи від спекоти, заходжу я до крамниці. Там бачу, як Майстер впріва над своїм верстаком, настільки сумлінний, наскільки й байдужий до вбогого зайди.

Маскороб обережно поклав свій робочий різець. Потім він підвівся, зайшов за ширму й досить швидко повернувся — в залізній масці, над лобом — золочені язики полум’я. У одній руці в нього був скараний,[6]а в другій ятаган. Він проревів на скараниї якийсь, мабуть, бойовий клич і заспівав:

— Навіть Майстер над мастрами не втрачатиме свій стракх, убиваючи чудовиськ із глибини океану, ненаситних людожерів і нав’язливих нездар. Місячний Метелик знає лише тупіт людожерів, тож даю йому я фори, поки «десять» не скажу.

Він змахнув ятаганом у повітрі.

Тиссель відчайдушно вдарив по штрапану:

— Чи заходив Лісовик до крамниці? Чи вийшов він у новій масці?

— Це вже п’ять, — зловісно проспівав Маскороб.

Розлючений Тиссель прожогом вискочив на вулицю. Він перетнув майдан і озирнувся навкруги. Сотні чоловіків і жінок прогулювалися доками чи стояли на палубах їхніх лодій, і кожна маска означала настрій, престиж і особисту вдачу, і повсюди було чутно рулади музичних інструментів.

Тиссель програв. Лісовик зник. Гаксо Анґмарк вільно розгулював Хвеном, і Тиссель не дотримав термінових інструкцій Кастеля Кромартена.

Позаду нього продзвеніла делікатна фраза на ківі.

— Митцю Місячний Метелику! Тисселю, ви чимось занепокоєні?

Тиссель озирнувся й побачив Печерного Пугача в бляклому чорно-сірому плащі. Тиссель упізнав маску, яка символізувала ерудицію та старанне дослідження абстрактних ідей; Метью Кершауль носив її протягом їхніх щотижневих зустрічей.

— Доброго ранку, митцю Кершауль, — пробурмотів Тиссель.

— Як ваше навчання? Ви засвоїли тональності від До дубль-дієз на ґомапарді? Наскільки пам’ятаю, у вас також були проблеми зі зворотньою побудовою інтервалів.

— Я працюю над ними, — відповів Тиссель похмурим голосом, — Втім, оскільки я, мабуть, дуже скоро повернуся до Поліполісу, це все — змарнований час.

— Тобто? Ви про що?

Тиссель розказав про Гаксо Анґмарка. Кершауль кивнув, дуже стурбований.

— Я пригадую Анґмарка. Негідник і водночас чудовий музикант зі спритними пальцями й неабияким талантом до засвоєння нових інструментів, — він глибокодумно погладив цапину борідку свого Печерного Пугача, — То які ваші плани?

— Поки що ніяких, — мовив Тиссель, загравши сумну фразу на ківі. — Я не маю жодної гадки про те, яку в біса маску він носить, а якщо я не знаю, то як я можу знайти?

Кершауль смикнув за цапину борідку маски.

— Свого часу він полюбляв Екзокамбійський Цикл і, якщо не помиляюся, повний комплект Жителів Пекла. Втім, його смаки могли змінитися.

— Це точно, — пожалівся Тиссель, — Він, може, в якихось двадцяти футах від мене, а я про це ніколи не дізнаюся, — Він ображено зиркнув на крамницю Маскороба, — Ніхто не хоче навіть балакати зі мною. Я сумніваюся, чи їх взагалі цікавитиме, що між ними ходить убивця.

— Абсолютно вірно, — підтакнув Кершауль, — Сиренійські стандарти відмінні від наших.

— Вони не мають жодного уявлення про відповідальність, — промовив Тиссель, — Я сумніваюся, чи кинули б вони мотузку потопаючому.

— Авжеж, вони не люблять втручатися, — погодився Кершауль, — Вони зазвичай наполягають на особистій відповідальності та незалежності.

— Все це дуже цікаво, — мовив Тиссель, — але ж я й досі нічого не знаю про Анґмарка.

Кершауль пильно подивився на нього.

— А що ви зробите, якщо впізнаєте Анґмарка?

— Виконуватиму наказ свого шефа, — вперто мовив Тиссель.

— Анґмарк — небезпечний, — завважив Кершауль, — Він має цілий ряд переваг над вами.

— Я не зважатиму на це. Мій обов’язок — відправити його назад до Поліполісу. Втім, поки я не знаю, де його шукати, йому нічого не загрожує.

Кершауль роздумував якусь хвилину.

— Іномирянин не дуже-то заховається під маскою, принаймні від сиренійців. — Нас тут четверо в Хвені… Ролвер, Велібус, ви та я. Якщо з’явиться ще один іномирянин, скоро всі знатимуть про це.

— А якщо він піде до Зундару?

Кершауль знизав плечима.