Місячний Метелик

— Сумніваюся, що він ризикне. Хоча, з іншого боку… — Кершауль змовк, побачивши, що Тиссель відволікся та прослідкував за чіпким поглядом Тисселя.

Чоловік у масці Лісовика чинно прогулювався майданом, наближаючись до них. Кершауль спробував утримати Тисселя за руку, але Тиссель уже зупинився навпроти Лісовика, наставивши на нього бластер.

— Гаксо Анґмарк, — гукнув він, — ані руш! бо стрілятиму. Ви заарештовані.

— Ви певні, що це Анґмарк? — схвильовано запитав Кершауль.

— Зараз я з’ясую, — відповів Тиссель, — Анґмарку, руки назад і лицем до мене!

Здивований Лісовик став наче вкопаний. Він узяв зачинко, бринькнув запитливе арпеджіо й заспівав:

— Чого ти причепився, Місячний Метелику?

Кершауль заслонив собою Тисселя та заграв улесливу мелодію на слобо:

— Це непорозуміння, о митцю, бо Місячний Метелик шука іномирянина-Лісовика.

Музика Лісовика стала роздратованою й він раптом перейшов на стімик.

— Він каже: я — іномирянин? Хай доведе, або проллється кров.

Кершауль стривожено озирнувся на юрбу, що вже зібралася навколо та ще раз заграв влесливу мелодію:

— Я впевнений, що Місячний Метелик…

Лісовик перебив його ревінням скарания:

— Хай доведе, або проллється кров!

Тиссель раптом мовив:

— Гаразд, я доведу, — він ступив уперед і схопив Лісовика за маску, — Відкрий своє обличчя й побачимо, хто ти!

Лісовик ледве встиг ухилитися, немало вражений. Юрба охнула, почулося зловісне бринькання та настроювання різних інструментів.

Лісовик підніс ліву руку та смиконувши за шнур, вдарив у дуельний гонг, а правою вихопив ятаган.

Кершауль ступив уперед, граючи на слобо все тривожніше. Тиссель знітився й відступив назад, супроводжуваний грізним гулом натовпу.

Кершауль заграв пояснення й вибачення, Лісовик заграв відповідь, і Кершауль одразу ж обернувся та гукнув Тисселеві:

— Тікай, бо тебе вб’ють! Мерщій!

Тиссель зам'явся; Лісовик намахнувся рукою на Кершауля.

— Тікай! — гукнув Кершауль, — До офісу Велібуса, зачинися!

Тиссель кинувся навтіки. Лісовик переслідував його кілька метрів, потім сплюнув на дорогу та послав Тисселеві навздогін низку хрипких і глузливих зворотів на сурмі. Натовп акомпанував цьому презирливим тріскотом химеркинів.

Ніхто вже нікого не переслідував. Замість того, щоб зачинитися в офісі Велібуса, Тиссель потихеньку повернувся на причал до своєї лодії.

Вже майже стемніло, коли він піднявся на лодію. Тобі й Рекс сиділи навпочіпки на передній палубі, стережучи принесені харчі: очеретяні корзини з плодами та зерном, глеки з синього скла, наповнені вином, олією та кислим соком, троє поросяток у плетеній клітці. Раби гризли горіхи, спльовуючи шкаралупу. Побачивши Тисселя, вони підвелися, але щось нове з’явилося в їхніх манерах. Тобі щось пробубонів собі під ніс; Рекс тихенько пирснув.

Тиссель сердито затріщав на химеркині:

— Відведіть лодію від берега; сьогодні ми ночуємо у Хвені.

Зачинившись у своїй каюті, він підняв маску на лоба та пильно роздивився в дзеркалі своє майже незнайоме обличчя. Зняв її та глянув з ненавистю на Місячного Метелика: сіра хутряна шкіра, блакитні антени, смішне коливання шнурів. Навряд чи достойна личина для Консульського представника Соборних світів. Якщо, звичайно, він ще залишиться на цій посаді, коли Кромартен дізнається, що Анґмарк утік!

Тиссель впав на стілець і задивився у простір перед собою, погляд його був понурим. Сьогодні він дійсно допустив кілька промахів, але для поразки ще зарано; треба щось придумати. Назавтра він відвідає Метью Кершауля й вони обговорять, на чому можна впіймати Анґмарка. Оскільки Кершауль стверджує, що іномирянинові не сховатися під маскою, то Анґмарка розпізнають рано чи пізно. Крім того, Тиссель завтра же змінить маску. Не на розкішну, не на пихату, а на таку, що додавала би бодай трохи авторитету та відчуття власної гідності.

Зненацька один із рабів постукав у двері й Тиссель поспіхом насунув ненависного Місячного Метелика на обличчя.

Коли світанок ледве заяснів на небі, раби взялися за весла та відвели лодію до окремого причалу для іномирян. Ні Ролвер, ні Велібус, ні Кершауль ще не прибули, і Тиссель чекав на них із нетерпінням. Минула година, і Велібус причалив свою лодію. Тиссель не хотів його бачити й залишився в каюті.

Дещо пізніше поряд із Тисселем причалив Ролвер. Через вікно Тиссель побачив, як він зійшов на причал у своїй звичайній Пташці Гірського Озерця. Тут його зустрів чоловік у кошлатій жовтій масці Пустельного Тигра. Він заграв на ґомапарді формальне привітання та про щось повідав Ролверові.

Ролвер виглядав здивованим і стривоженим. Після короткого роздуму він узяв свій ґомапард і відповів, показуючи на лодію Тисселя та, вклонившись, пішов своєю дорогою.

Огрядний Пустельний Тигр із зусиллям вліз на свій плотик і ввічливо вдарив краєм плота у борт Тисселевої лодії.

Тиссель відрекомендувався. Сиренійський етикет не зобов'язував запрошувати випадкового гостя на лодію, тож він просто заграв запитальну фразу на своєму зачинко.

Пустельний Тигр узяв ґомапард і заспівав:

— Світанок над бухтою Хвена — зазвичай розкішний; по білому небі гуляють вогні зелені та жовті; як сходить Мірела, звивається темрява під її полум’ям. Більше години сьогодні я мав блаженство й утіху, і навіть мертвий іномирянин, що плавав поблизу, не зіпсував мені споглядання.

Зачинко Тисселя перелякано бринькнуло запитання майже без втручання хазяїна; Пустельний Тигр вклонився з гідністю.

— Митець не боїться позбутися спокою; проте, він не хоче страждати від кпинів примари. Тому й наказав рабам прип’яти на шворку мерця й поки ми розмовляли, раби прив’язали його до корми твоєї обителі. Роби з ним що хоч, як заведено в твоєму світі. Митець же бажає тобі доброго ранку та зараз же відбуває.

Тиссель кинувся на корму своєї лодії. Там, оголене до пояса та без маски, плавало тіло немолодого чоловіка, підтримуване повітрям, що залишилося в штанях.

Тиссель подивився в мертве обличчя, яке здалося безхарактерним і невиразним… можливо внаслідок постійного носіння маски. Тіло було середнього зросту та ваги, Тиссель оцінив вік померлого між сорока п’ятьма й п’ятдесятьма роками. Блякле волосся було русяве, невиразного відтінку, риси обличчя роздуті водою. Ніщо не вказувало на причину смерті.

«Це Гаксо Анґмарк, чи може, хтось інший?», — думав Тиссель, — «Метью Кершауль? До речі, де він?» — запитав себе неспокійно Тиссель. Ролвер і Велібус уже причалили та пішли у своїх справах. Тиссель пошукав очима лодію Кершауля — вона саме пришвартовувалася. Кершауль стрибнув на причал у своїй звичайній масці Печерного Пугача.

Він виглядав замисленим, бо пройшов мимо лодії Тисселя навіть не озирнувшись.

Тиссель повернувся до трупа. Це Анґмарк, хто ж іще. Хіба всі троє іномирян — Ролвер, Велібус і Кершауль — не вийшли зі своїх лодій у повсякденних масках? Очевидно, що це труп Анґмарка. Раптом у свідомості засвербіла неприємна думка: Кершауль казав, що п’ятого іномирянина впізнають дуже швидко. Якщо Анґмарк захоче добре сховатися, то… Тиссель зусиллям волі прогнав сумнів. Вочевидь, це тіло Анґмарка. Втім, варто перевірити…

Тиссель покликав рабів і наказав їм знайти труну та доправити покійника до місця вічного спокою.