сентенцій про свободу взагалі і про свободу слова зокрема).
Отож, навіть чуючи, як вони на своїх «асамблеях» на всі заставки шпетять «шовіністів», які, мовляв, збивають людей з пуття, я не сміла навіть тишком подумати: «Боже милий, ну й наклепники!» І, бачачи, як їм медом по серцю кожне нове заворушення (уряд при цьому щоразу втрачав кілька голосів), я розуміла, що було б не зовсім справедливо назвати їх відвертими фарисеями, котрі радіють, що знайшли нарешті спосіб (а вони його справді знайшли!) повернути собі втрачену колись владу.
Крім того, мені тепер було значно важче «жити своїм життям», життям осібним, бо після лілмутської «травми» (нікому ж не поясниш, що я опинилася там випадково, всупереч бажанню Честера) на мене дивились як на героїню, зустрічаючи кожен наш з Честером вихід, кожну нашу появу букетами квітів і схвальними вигуками.
Я не хочу сказати, що такі люди, як Гулд, і справді почали вважати мене за свідому радикалку, але вони старанно вдавали, ніби дотримуються якихось загальнополітичних принципів, які не дозволяють їм згодитися з думкою, що хтось може не поділяти їхніх поглядів. Зрештою ця система цілком себе виправдала: мені почало здаватись, ніби я піддаю все осудові лише тому, що упереджена до їхньої справи, і, отже, помиляюсь.
Наскільки це було можливо, я намагалась уникати офіційних візитів і прийомів,— ніяково якось вислуховувати незаслужені компліменти. Незручно було мені й на Честерових репетиціях, коли він учився декламувати свої промови; трохи легше мені бувало виконувати роль його секретарки, а почасти й господині на тих «асамблеях». Та вже навіть одне це та ще постійна Честерова похвальба (він раз у раз вихваляв мене за все, хай би я що робила,— то був спосіб змусити мене виконувати свої обов'язки ще краще) створили мені репутацію чудової дружини політика.
19
Якби ж хто-небудь колись із них знав, чому я так поспішала допомогти Честерові з усіма його листами й виступами, якби ж хто-небудь здогадавсь, як я боялася бути йому поганою дружиною,— чи то, вірніше, якщо вже пішло на щирість,— боялася дати волю своїй антипатії до нього! Сказати правду, моя відданість Честерові скидалась на ті цілунки й обійми, якими я, бувало, зустрічала на станції Джіма, побоюючись його дикого норову і бажаючи уникнути нових сварок. Це було щось на зразок закляття з метою збудити в собі почуття любові до нього.
Мене лякало, що саме тоді, як я допомагала Честерові в його справах, моє критичне «я», завжди активне й категоричне, рішуче засуджувало кожен Честерів крок. І це «я» буквально шаленіло, наприклад, від того, як уся ця радикальна команда під проводом Честера й Гулда нападає на уряд і помалу-малу його перемагає. Вони нагадували мені зграю акул, що допалися до безпорадного й немічного кита, і, вгризаючись у його тіло, скубуть і рвуть кита на шматки, доки він не сконає.
Звичайно, така доля всіх урядів (тоді я ще цього не знала); точнісінько так само розправились потім і з урядом лібералів; інші партії буквально роздерли його в клоччя. Тепер ось ізнову шпетять лібералів, аж гай гуде,— і я знову палаю обуренням. Я належу до тих людей (мабуть, тому, що боязка натурою), які інстинктивно ненавидять усіх насильників та гнобителів, і мене особливо жахає людська підступність і злостивість.
Тому понад усе я боялася вечорів, коли, повернувшись із чергового переможного зібрання, Честер починав переповідати мені все від початку до кінця (навіть якщо ми були там разом із ним). Він палав од захвату, наче хлопчисько, що захмелів на бучному святі. Він ходив по кімнаті, бив себе в груди, чухав поперек і хвалився, як йому вдалося, чи не з благословення самого неба, пошити в дурні всіх, хто збивав його з думки всілякими запитаннями, і як спритно він повернув усе проти уряду.
І я знову вголос пишалася ним, кажучи, який він у мене розумний,— щоби притлумити, примусити замовкнути ущипливий голос у моїй душі, який невтомно повторював, що то підло — робити дурника з якогось простого нещасного юнака, котрий хоче відверто про щось спитати, а замість відповіді на його запитання вдаватись до спритного словесного викрутасу; цей голос говорив: «Їм не потрібні чесність і правда, вони просто хитрі й улесливі агітатори, ладні на все заради успіху й особистої влади».
Іноді (коли Честер був разюче влучний і з першого разу клав ворогів на обидві лопатки) я майже ненавиділа його, а ненависть, погодьтеся, річ справді жахлива. Вона скидається більше на хворобу, ніж на почуття. Ніколи не знаєш, коли це з тобою станеться. Ні сіло ні впало,— іноді саме в ту мить, коли я, наприклад, говорила Честерові, як блискуче він виступив,— йому, безперечно, світить посада прем'єр- міністра (Честер сміявсь, та ніколи цього не заперечував!),— я раптом відчувала у всьому тілі пронизливий холод, мене починало лихоманити так, що доводилося міцно стискати зуби, потім відразу ж кидало в жар (мабуть, в таких випадках щоки мені палали, бо Честер помічав це, спинявся й пильно вдивлявся в мене), і я вже не розуміла, про що він каже.
І це почуття було таким жахливим, мене так лякало те, куди воно могло привести, що, спалахнувши від сорому, я казала такої хвилини Честерові: «А чи не час тобі, любий, у ліжко?»— тоном, у якому читалося запрошення,—аби тільки якнайдалі сховати свою огиду до нього, аби тільки виплисти зі своєї ненависті, цього бездонного виру, який от-от поглине мене й навіки знищить моє щастя.
І все одно мені ніколи не вдавалося приспати своє критичне агресивне «я»,— навіть коли Честер лежав у моїх обіймах, я дивилась на його густе кучеряве волосся, і воно теж викликало відразу (бо завжди здавалося надто кучерявим і лискучим, жорстким і вульгарним,— одне слово, саме таким, як має бути у хитруна, жаднюги й підлотника, не здатного на жодне щире почуття); маленька перелякана істота, що сиділа в мені, думала: «Поглянь на нього зараз, який він справді недоладний, коли мало не плаче від збудження й хіті, ось тобі, маєш свого божого пророка (чим дужче він розпалявсь, тим було певніше, що почне він неодмінно з яких-небудь «божих» слів, як починають з молитви перед їжею), маєш «велику людину», подивись, як він аж пнеться зі шкури, сопе й пріє, гидка, жалюгідна худобина». Але, думаючи це, я знала, що насправді воно не так, що я просто злоблива — так уже ведеться від природи (і то цілком закономірно), що у чоловіків під час цієї процедури вигляд не дуже привабливий, тоді як жінці нічого не варто зберігати спокій і власну гідність, вона ж не мусить робити нічого безглуздого.
Однак для мого мстивого «я» була своя приваба вже й у цій несправедливості. Втішно було думати, що підступні, пожадливі й несправедливі люди,— такі, як Честер,— не гідні поваги. І найгірше те, що не існувало, здається, засобу вилікувати мене від цього мстивого й лихого почуття,— що більше часу й клопоту забирав у мене Честер, то дужче я його засуджувала. Однак мене дуже обурило, наприклад, коли на виборах у Комітет радикалів графства обрали не його, а (цілком несподівано) одного ліберала, прихильника імперської політики; і все одно десь у глибині душі я відчула притлумлену радість і заспокоєння від зловтішної думки: «А-а, ось бачиш, не все можна здолати спритністю!»
20
Як уже було сказано, я не часто ходила з Честером на його виступи,— головне тому, що віддавала перевагу затишкові Палм Коттеджу. У серці моєму виникла якась туга за тими щасливими днями, що я їх там прожила. Напевне, кожну дружину, навіть найщасливішу, іноді охоплює сум за рідною домівкою, і всі знають, яке воно дуже, це почуття, коли опосідає вас уперше. Це наче якась хвороба, наче нервова лихоманка. А тоді ця туга заполонила мене цілком, бо Джімові листи з госпіталя (він згадував там наші пікніки й прогулянки на яхті) викликали в моїй пам'яті й усі ті радощі, які безпосередньо від Джіма не залежали,— насолоду читати заборонену книжку (заборонену виключно через дрібний шрифт), можливість втекти самій у ялівцеві нетрі чи яке інше тихе місце на березі.
У Джімових листах теж була туга за рідною землею. Він лічив тижні до того дня, коли його нарешті випишуть з госпіталю (вже після поранення він мало не вмер від червінки), і сподівався, що йому дадуть тривалу відпустку й він зможе приїхати додому, у «чудовий старий Палм Коттедж, де нам з тобою було так гарно», і побачити всіх нас. Тієї зими у Каннах помер сер Бругем, його батько (він уже кілька років тяжко хворів), і Джім раптом вирішив залишити армію (у листах він лаяв її напропале,— складалося враження, що його військова кар'єра на тому й скінчиться) й оселитись у Бакфілді, прибравши на себе роль управителя й секретаря у свого брата Ганта. Бакфілд — так звався родовий маєток Леттерів за сорок миль від Палм Коттеджа.
