місце. Звісно, всі зразу ж звернули на нього увагу (не маю сумніву, що так і було задумано), і залою прокотилася хвиля шепоту.
— Це той,— переповідали люди один одному,— що назвав наших солдатів убивцями і здійняв оту жахливу колотнечу в Чорлоку.
Відразу в повітрі, як то кажуть, запахло грозою; справді, було саме так, ніби після спалаху блискавки чекаєш удару грому. Якась жінка позаду стиха зойкнула: «Не може бути!»,— на неї зразу ж цитьнули десятків зо два голосів,— наче хвиля тихо прошаруділа по всипаному галькою березі.
Однак тепер я вже рішуче поклала собі не хвилюватися, хоч би там що.
«Все це робиться лише з однією метою — збити людей з пуття. Ні, вони таки дуже невисокої думки про людську природу! Ганьба! Ганьба й бридота!» — міркувала я, з кожною хвилиною ненавидячи Честера все дужче й дужче.
По тому, як він сидів — гордовито, не рухаючись, міцно стиснуті на колінах руки (він завжди стискав отак руки, щоб вони йому не тремтіли від хвилювання),— я бачила, що нерви у нього були вкрай напружені. «Він тільки вдає, ніби любить мир і правду, а сам накручує себе як тільки може (принаймні і не намагається взяти себе в руки), аби наговорити якомога більше бучних і фальшивих слів та наплутати лиха». Жінка позад мене гукнула ще щось, якийсь чолов'яга з гальорки цитьнув на неї, прокотилася ще одна хвиля шепоту, і я полегшено зітхнула, коли місіонер нарешті скінчив свою доповідь.
Та Честер несподівано зірвався з місця, ніби його підкинуло, й заговорив, і голос йому так затинався від хвилювання, що мені мимоволі з острахом подумалося — він от-от усе переплутає чи зіб'ється з думки. Однак Честер уже тоді вмів не просто, як то кажуть, давати собі волю, а й керувати своїм натхненням; думки його летіли так прудко, що він ніби плив на вершечку хвилі, не поринаючи у темну глибінь плутанини.
В таких випадках він уже забував будь-яку обережність і запалювався ще дужче. Того вечора він почав з гострого нападу на уряд. Вислів його про те, що уряд продав свою совість за золото колоній, згодом, у трохи зміненому вигляді, набув широкого розголосу. (Нещодавно я побачила цю фразу в підручнику історії: «Англія продала Христа за золото Йоганнесбурга!»). А ще, коли не помиляюсь, він назвав наших солдатів катами на службі у Понтія Пілата.
Проте нічого цього я вже не чула, бо ледве встиг він розтулити рота (і я можу в тому поклястися!), як у залі зчинився лемент; не минуло й хвилини, як у різних кінцях її вже спалахнула колотнеча. Люди (у більшості своїй то не були хулігани, хоча серед прибічників Честера та його ворогів нерідко траплялися невиховані молодики) зусібіч дерлися на сцену, і Честер уже боронився від двох юнаків (на вигляд цілком пристойних клерків чи прикажчиків у чорних охайних костюмах), які намагалися зіпхнути його в оркестрову яму.
З тих, що сиділи поруч зі мною, мало хто лишився байдужий, жоден не всидів на місці. Здебільшого глядачі позривалися зі своїх місць і волали: «Боягузи!», «Звірі!», «Геть зрадників!», «Викиньте їх за двері!»
І що досі ніяк не вміщається мені в голові — я теж (про це мені потім розповіли, сама я нічого такого не пам'ятаю, та й, щиро кажучи, довго не йняла віри!) пронизливо верещала: «Боягузи!», і навіть: «Убийте їх!» Мабуть, ішлося про тих, які били Честера; як там не є, а він, аж ніяк не велет, був там один проти добрячої сотні.
Якби не ті ідіотські вигуки (принаймні так мені потім пояснювали) і якби я не вискочила на стільця, на мене ніхто б не звернув уваги; а після того мене зразу впізнали й з ревом вчепилися в мене. Не пам'ятаю, з чого все почалось і як скінчилося. Пригадую лише одне: я лечу сторч головою з стільця, і тіло моє рвуть на шматки сотні людських рук.
Наслідком було те, що на мені пошматували сукню, хтось ударив мене в обличчя й наставив під оком синця, виникла безглузда й безладна бійка, і я отямилась від того, що раптом зрозуміла: мене, загорнуту (не знаю, хто й коли це зробив) у якесь дуже колюче пальто з металевими гудзиками (то була шинеля), несуть довжелезним тьмяно освітленим коридором, минаючи маленькі столики. Несли мене втрьох: мій знайомий з Тарбітона, різник (з носа на пальто йому юшила кров), високий чоловік у синьому мундирі (моряк, то була його шинеля) і якийсь зовсім не знайомий мені юнак, дуже молодий і чудний на вигляд, з білявою розкішною чуприною і трохи витрішкуватими синіми очима, котрий без упину повторював, що все це — стид і соромота, і що досі він рішуче виступав проти бурів, а тепер так само рішуче піде воювати на їхньому боці. Я була сердита на всіх і на саму себе за нашу ідіотську поведінку (звичайно, найдужче я злостилась на Честера, бо ж він був усьому причина!) і мало не цитьнула на бідного хлопця, щоб перестав верзти казна- що, але, хвалити бога, вчасно стрималась, згадавши, що він же мій рятівник і взагалі, здається, славний парубійко.
Отак він і торочив, що йому соромно, аж доки мене посадили до карети «швидкої допомоги», яка, від'їхавши, зразу ж спинилась у якомусь глухому й темному провулку, де ми простояли, здалося мені, цілу вічність; нарешті дверцята розчинилися, і два полісмени втягли ноші, вкриті ковдрою. І не встигла я злякатися, що лежу поруч мертв'яка, як ми вже мчали учвал під гучне теленькання дзвоників.
У кареті було темно, але крізь віконечка ззаду й спереду вривалося світло вуличних ліхтарів. Раптом, у смерть мене перелякавши, мертв'як підвівся й скинув з себе ковдру.
І не встигла я гукнути кучера, як уже зрозуміла, що переді мною Честер (і хоч була страх люта на нього, уявіть собі, як я зраділа, побачивши його живого). Він не дав мені розтулити рота й гнівно вигукнув:
— Ця наволоч знущалася з тебе, Ніно!
— Як ти себе почуваєш, Честере? Боже, що вони з тобою зробили?!—(Одяг на ньому висів клоччям, але, дякуючи поліції, що встигла витягти його із зали, він не зазнав жодної подряпинки).
— Не про мене мова,— хвалити бога, ти жива!
І він опустився навколішки й мало не плакав од хвилювання, і аж ніяк не випадало тої миті сварити Честера. Якщо говорити відверто, ми обоє були в такому незвичному психічному стані, що, не змовляючись, почали сміятися над собою і над своїм зовнішнім виглядом. Ми наче сп'яніли, і все це якось незбагненно раптом зблизило нас. Але водночас десь у глибині душі сиділо в мені відчуття, що він підлаштував усе навмисно і тепер удаватиме з себе героя.
18
Ця лілмутська афера, як вони з Гулдом і розраховували, справді зробила Честера «помітною постаттю». Віднині він став відомим, і чимало людей почали поговорювати, що його місце у парламенті. Його тепер без кінця запрошували виступати на мітингах, і хоч такі скандали, як лілмутський, більше не повторювалися, поліція щоразу була насторожі. Коли Честер виступав, його нерідко перебивали, виникали бійки, на вулицях навздогін йому свистіли. А лондонські газети писали, що «містер Німмо дав свою звичну виставу й повторив усі свої найзлостивіші напади на нашу армію, яку доля піддає нині таким важким випробуванням».
Ці гострі вихватки газет були Честерові особливо неприємні. Він читав їх мені вголос і казав: якщо «вони» гадають, ніби можуть «примусити його замовкнути», то дуже й дуже помиляються.
Нерідко такі відгуки зачитувалися на наших бурхливих, як називала їх тітонька Леттер, «честерівських асамблеях»,— тобто зібраннях Честерових прихильників — місцевих діячів та голів комітетів, які з'їжджалися до нас в Орчард. Що лютіше лаяли Честера в пресі, то більше втішалася,— принаймні так мені здавалося,— ця публіка: усі вони на кожному кроці згадували Лілмут, який зробив Честерові ім'я.
Зрозумійте мене вірно, я не вважаю, ніби вони відверто визнавали, що їм вигідно провокувати людей на зло й насильство чи навіть штовхати на злочин. Певна річ, нічого такого в них і на думці не було. Але саме в ту пору серед цього «політичного» оточення в мені народилося й зміцніло дивовижно-страхітливе відчуття, до якого я потім помалу звикла (хоч воно від цього й не стало менш страхітливим),— ніби я живу у світі, де нема нічого сталого, ніби вдень і вночі борсаюсь в океані якихось марев,— на хвилях слів: інтриг, честолюбних розрахунків та сподівань, де навіть не скажеш з певністю, що цей ось задум — чисто егоїстичний, або й навіть небезпечний для інших, а той — просто облуда,— бо всі вони так чи інакше пов'язані з чимось іншим, чого відразу й не збагнеш. У кожній брехні була своя часточка правди (приміром, ота Честерова віра в класову солідарність), а будь-який егоїстичний розрахунок (скажімо, Гулдів план зчинити в Лілмуті оту бучу) було замасковано силою-силенною красних слів (на зразок Честерових
