— Тепер я бачу, як неправильно ти все сприйняла. Справді, між нами були непорозуміння! Тоді ми обоє не здужали глянути правді в очі. А вже дорікати тобі тим, що сталося, було б не тільки безглуздо, а й жорстоко.
І він заговорив про те, яка я була згорьована, коли Джім відкинувся від мене, і як він, Честер, дізнався, що я хвора й нещасна, і скористався з цього. І це було дуже непорядно з Його боку, адже він діяв свідомо, чудово знаючи, що я його не кохаю. І так далі, і таке інше. А потім почав виправдовуватись тим, що дуже любить мене. І сказав, що далі не силуватиме до подружнього життя, коли я не можу йому цього подарувати,— хоч розлуки зі мною, слово честі, не переживе.
14
Як не дивно, всі ці Честерові промови, виголошені його «зворушливим» голосом, справили на мене велике враження. Я пишу «зворушливий», бо, вперше почувши це визначення (між іншим, не від жінки, а від залюбленого у Честера юнака), я зразу ж відчула, яке воно влучне. Честерів голос був чи не найразючішою його зброєю: він здобув йому владу. І тепер, коли голос його тремтів, я теж мимоволі тремтіла й сама (нерви мої були вкрай напружені від усього, що сталось), і мені хотілося заволати щосили: «Доволі! Досить!» Я ладна була віддати все, що маю, аби тільки вгамувати в собі це жахливе тремтіння, яке погрожувало знищити й усі мої принципи, і моє самовладання. В мені наче поселилися дві істоти: одна, ще й досі збурена, невідступно стежила за кожним кроком підступного ворога, а друга всім серцем йому співчувала, піддаючись усім його емоціям. Ніколи я ще не знала такої муки! Мене ніби краяли навпіл. (Недавно одна дуже розумна й щаслива у шлюбі жінка, розповідаючи мені, що відчувала те саме під час свого медового місяця, запевняла, що, на її думку, більшість жінок проходить через отаке «роздвоєння особи»). Коли Честер знову й знову торочив мені про своє палке кохання, я лютувала все дужче й дужче; та водночас у дрижанні його рук, в інтонаціях голосу було щось таке, що змушувало й мене тремтіти всім тілом,— так ніби своїм коханням він простромив мене наскрізь. Я перетворилась на грудку гніву й жалю, і всі мої голосні слова вмить вивітрились, і я вже сама собі за них дорікала. Я намагалась його спинити, кажучи, що не він один винен, але Честер почав цілувати мене у чоло, і, жахнувшись, я раптом відчула (принаймні, це в мені відчула та, інша жінка), що збентежена не менш за нього, і, як і він, ладна розплакатись. І я почала його благати:
— Не треба, не треба, ти дуже втомився.
Та він і на думці не мав спинятись, навпаки, попросив, щоб я стала з ним до молитви; і хоч це мене теж дуже здивувало (бо весь цей час ота, перша, розгнівана жінка в мені міцніла в своєму переконанні не брати участі у цій дешевій грі), я була готова на все, аби мені дали нарешті спокій. Отож я зразу скочила з ліжка, і ми стали з ним навколішки. Він узяв мене за руку й почав ревно молитися, і та його молитва, здалося мені, не мала кінця і краю. Найдужче мене вразило, що він благав бога встерегти нас від ошуканства,— передусім, казав він, від ошуканства в наших душах.
— Не попусти нас обманювати самих себе, відкрий нам зло й гріховність помислів наших, негідні бажання й хтиві порухи у наших серцях,— благав він.
А я собі думала: «Господи боже мій, таж він і є найбільший ошуканець, адже в мене немає ніяких бажань, а хтивих помислів за душею — і поготів».
Голос його то злітав угору, то спадав униз (іноді він ставав такий гучний, аж я боялась,— ану як почує челядь?),— він, як кажуть, увійшов в азарт. Йому весь час перехоплювало дух, наче в агонії, і мені раптом відкрилося, що ця людина не просто грає роль,— він справді перебуває в полоні екстазу. Честер так міцно стискав мою руку, що я боялась, як би він не зламав мені пальці; з його грудей виривалися ридання й стогони.
Хоч я й змерзла (стоячи на килимку у самій нічній сорочці) і в мене боліли коліна, я побожно схилила голову й принишкла. На разі мені засвербіло в носі, і я відчула, що от-от чхну. Лівою рукою я міцно стисла перенісся (праву він тримав у своїй руці, боляче обхопивши її, немов лещатами) і тепер уже справді почала молитися,— молитися, щоб він швидше скінчив. Та Честер тільки-но почав увіходити в смак.
— Милосердний боже! — благав він,— ти, що живеш у наших серцях і все розумієш, навчи нас прощати одне одному, припошли нам любов свою і владу мудрості своєї, щоб кожен день, кожна година відроджувалися для нас у коханні! Припошли нам життя духу, аби ми щохвилі очищалися для нової любові й для нового життя у любові!
І в цю мить, хоч як я стримувалась, я чхнула. Згадую тут про це (чи не правда, у нашому мудрованому світі часом трапляються доволі кумедні речі?), бо воно мало вельми поважні наслідки. Я (тобто друга я) мало не згоріла від сорому. Я почувалася так, ніби випустила парасольку під час погребної відправи або виконання Соломонової «Пісні пісень». Я навіть не вибачилась. Та коли трохи згодом він спитав мене тим самим проповідницьким голосом: «Ти змерзла?»,— я відповіла йому з перебільшеною жагою: «Ні, ні, не звертай уваги, продовжуй...» І він продовжив! Втім, недовго, бо хотів лише як слід скінчити. По тому, як він тримав мою руку (все ще міцно стискуючи її у своїй), я могла б сказати, що саме він тепер думав про мене. Мовивши «амінь», він підхопив мене з колін і поклав у ліжко.
— Треба було чимось тебе накрити,— сказав він,— ти могла застудитись.
І коли я відповіла, що ніколи не застуджуюсь, він поцілував мене й промовив:
— Ти дуже добра — цим ти мені і подобаєшся. Ти одна з небагатьох, хто й направду вміє прощати.
Звичайно, та перша жінка, що сиділа в мені, бачила небезпеку, яка чигала на мене у тих словах (кожна з нас розуміє: компліменти зобов'язують), і я відповіла, що це не зовсім так, він перебільшує мою милосердність. Я не належу до тих, хто все прощає, а як і роблю це, то лише з лінощів, люблю, коли мені легко на серці й не терплю ніяких химер.
Але Честер гаряче заперечив,— мовляв, я себе недооцінюю, я мудріша й благородніша за нього і живу у всепрощенні.
— Дивитись у майбуття — ось єдиний шлях, що веде нас до всепрощення. Божа милість — життя душі, невичерпне джерело милосердя, що наповнюється кожної хвилини. Так, моя люба, ми мусимо йти назустріч завтрашньому дню, назустріч новому життю нашого духу, новій радості нашої любові... Ми повинні почати все спочатку, з цього моменту, зараз же... Ти мене розумієш?
Він був такий схвильований, такий зворушений! (Зараз він справді хвилювався, хоча спершу це почуття було напускне). Звичайно, я сказала, що чудово його розумію і єдино правильний шлях до прощення (бо так воно і є насправді)— почати спочатку, заново, і я йому вдячна за все, що він для мене зробив. Це було єдине, що я могла сказати після того, як отак непристойно чхнула.
І саме в ту мить я раптом збагнула те, що тлумачила мені тітонька, говорячи про особливе становище Честера і про його доброту до мене; я зрозуміла, чому, почуваючи себе ніби серед ворогів (я теж належала до їх числа), він навіть у розмові зі мною був такий обережний.
Це прозріння найшло так раптово, що мене просто вразила моя колишня сліпота. Очевидно, саме це Честерові друзі по вірі називали «осяянням». Гадаю також, що тут нема нічого незвичайного; таке трапляється з кожною молодою заміжньою жінкою, коли вона раптом починає бачити все у новому світлі.
Протягом року я зазнала цілу низку таких «осяянь», і, отже, перетворилась тепер на зовсім іншу людину. І ця ніч, яка щойно здавалася мені «нестерпною», раптом цілком несподівано стала напрочуд щасливою (хоча й був у цьому щасті особливий присмак нервового напруження). Я дала Честерові зрозуміти, що розкаялась, і це його дуже втішило.
15
Звичайно, що «стерпнішим» ставало наше з Честером життя, то й заплутанішим водночас. На кожному кроці виникали усе нові й нові небезпечні рифи. Тепер я вже знала й ні на хвилю не забувала, що попри всю свою химерну любов до мене, Честер вів зі мною щось на зразок політичної гри. Він щодалі зміцнював свої позиції, дбаючи передовсім про власну кар'єру.
Тепер я вже мимоволі пильно стежила за всіма його хитрощами, і завше була напоготові сказати: «Ось він знову хоче пошити мене в дурні!»
