Сьогодні я розумію, що дуже часто тоді помилялась. Люди з живою уявою (уява була його пристрасть і його зброя, вона допомагала йому вживатись у те, що почувають інші люди) дуже швидко піддаються надуманим страхам і найдикішим фантазіям. Їхня сила — водночас і їхнє «дошкульне місце».
Так, наприклад, під час лілмутських заворушень двоє чоловіків було вбито і близько двадцяти поранено. Більшість із тих, хто писав про це, закидають Честерові, що він свідомо не дотримав слова й ризикнув життям багатьох людей,— аби тільки потрапити в газети. Я й сама спершу ладна була в це повірити, але минав час — і я ще дужче заплутувалась, вже й не знаючи, у що вірити, а у що — ні; що ближче я знайомилася з фактами, то сумнівнішими вони мені здавались.
Безперечно, перші переможні кроки в політиці Честерові (та й багатьом іншим молодим радикалам) допомогла зробити пропаганда проти бурської війни і пристрасті навколо неї. То були часи, коли Ллойд Джордж тільки-но розпочав свої виступи проти війни; він зневажав юрбу, ладну його лінчувати, і радикали тремтіли від захвату, почувши його ім'я.
Сьогодні вже важко навіть уявити, як тоді ненавиділи Ллойда Джорджа. Наші солдати зазнавали поразки за поразкою, тисячами гинули на фронтах, і всім було соромно за це, всіх мучило почуття провини, ніби ми їх зрадили. Та ніхто не мав одваги сказати про це вголос; навіть думати так не годилось, бо вважалося, що те ллє воду на ворожий млин.
Я теж ненавиділа Ллойда Джорджа. І була б рада, якби його лінчували; проте водночас і боялась, що його можуть вбити (почуття, трохи дивне для такої великої ненависті); немовби його смерть наклала б на мене певну провину і бог відвернувся б від нас. Я ненавиділа в собі це почуття: ніби Ллойд Джордж ризикував своїм життям зумисне, щоб катувати людей жахом і ненавистю!
Звичайно, «реальна» правда була трохи інша, але мені здавалося, наче презирство Ллойда Джорджа до небезпеки збуджувало уяву всіх отих прихильників бурів, допомагаючи їм побачити, що велика мужність і схильність до самопожертви можуть іноді бентежити людей, завдаючи їм болю й душевних мук.
Я не кажу, що всі ці захисники бурів, котрих цькували на вулицях, закидали камінням і жбурляли у ставки, неодмінно молилися на Ллойда Джорджа. Але їх просто приголомшило відкриття, що уряд не знає, як йому впоратися з оцими добровільними мучениками.
У мене не було мужності навіть натякнути на це Честерові, він одразу ж закинув би мені «вульгарне мислення», і мав би до певної міри слушність; сам він не дуже сушив собі голову тим, задля чого він іде на такий ризик.
Він мене вкрай обурив, коли, знехтувавши всіма попередженнями, провів мітинг у Чорлоку. В залі тоді потрощили мало не все, одного хлопчину серйозно поранили, а сам Честер дістав каменюкою по голові.
Я була люта, як мегера, і вважала, що так йому й треба, та, хвалити бога, не висловила цього,— бідаха й так страшенно перелякався; розпалив, бач, такі пристрасті, що самого мало не вбили. Через отой чорлокський скандал і особливо через слідство у справі того хлопчини (йому тоді пробили череп, і він став епілептиком) Честер і дав свою славнозвісну обіцянку начальникові поліції графства нічого такого більше не робити. Коли того вечора його приятель Гулд волочив закривавленого Честера додому, той так тремтів, що насилу тримався на ногах; я ніколи не бачила нікого у такому жахливому нервовому збудженні.
Поки я промивала йому рану, він увесь час намагався пояснити мені, як було все насправді і з чого зчинилася така буча. Та варто було йому лише розтулити рота, як його знову починало лихоманити, і він уже не міг говорити далі, хоч і запевняв мене, що рана в нього незначна, і він ніяк не збагне, чом йому так недобре. Я не могла вмовити його лягти в ліжко.
Тим часом містер Гулд робив усе (принаймні так мені здавалося), щоб Честерові погіршало. Він бігав перед ним по кімнаті і без кінця товк одне й те саме: він добре знає, хто розпочав скандал і хто їм за це заплатив. І коли я поцікавилась, хто ж платитиме сільським хлопчакам, щоб вони жбурляли каміння, він відповів: до цього він от-от докопається, бо тут явно замішаний уряд.
— Ви звернули увагу,— кричав він Честерові,— як раптово все почалося? Хтось свиснув в кінці залу!
На мій подив, Честер сказав, що помітив це, і що він теж не має сумніву: мітинг зірвано за ретельно розробленим планом.
Я хотіла була сказати, що для людей, у котрих на фронті рідня (один з моїх кузенів загинув у перші ж дні війни, а всього тиждень тому прийшла звістка, що поранено Джіма), така бурхлива реакція — річ цілком природна, вони не можуть спокійно слухати, як при них ображають армію. Та я цього не сказала, добре знаючи, що Гулд відразу ж брутально мене переб'є, а Честер запідозрить у «класовій змові».
Так уже було, наприклад, коли мені почали приходити листи від Джіма (потрапивши до госпіталю, Джім почав писати всім родичам досить цікаві листи, розповідаючи про зворотний бік війни), і я читала їх Честерові (щоб його не мучила цікавість — про що ж там написано); якось він сказав:
— Ніяк не втямлю, який йому сенс лаяти уряд.
І переконати його в тому, що Джім просто писав, як думав, без будь-якого наміру, було неможливо. А згодом я почула вже від містера Гулда:
— Я чув, офіцери провадять агітацію і вимагають поповнень.
Я відповіла, що листуюся хіба що з одним офіцером (котрий до того ж лаяв не уряд, а більше свого полковника); але він тільки кинув на мене пильний погляд, ніби кажучи:
— Авжеж, так я вам і повірив, усі ви заодно.
І він таки переконав Честера, ніби справжня мета Джіма як офіцера — поповнити армію солдатами, а у такий спосіб — збільшити й свої шанси на підвищення в чині. Мені здавалося, такі люди, як Гулд, тільки те й робили, що підкладали дров у багаття; Честер і без того вбачав у всьому самі лише інтриги. Я люто ненавиділа Гулда, але, свідома його лихої вдачі, була з ним особливо обережна. Розуміючи, що він найближчий Честерів приятель, я казала собі приблизно таке: «Хай ніхто не зможе закинути Честеровій дружині, що вона віднаджує від нього друзів».
Однак, незважаючи на всі мої добрі наміри (а може, й тому, що я була молода та недосвідчена), я одного разу не стрималась і в ці тривожні після чорлокського скандалу дні затіяла сварку, яка навіки зробила Гулда моїм заклятим ворогом.
16
На той час Гулдові було років під сорок, він посідав значне місце в євангелістській общині, його знали як вправного проповідника й голову кількох найважливіших тарбітонських комітетів, зокрема, комітету захисту бурів. То був низенький на зріст чоловічок, дуже худий, з червоним обличчям, довгою шиєю, довгим носом і тупим підборіддям (тітонька Леттер казала, що обличчя в нього — наче в того гусака), кучерики на голові примхливо стирчали вгору, ніби їх виштовхнула з черепа якась диявольська сила. І здавалося, ця сила нуртує в ньому безугавно. Навіть коли він сидів, відчувалось; як йому важко «тримати себе в руках».
Батько його був дрібний тарбітонський крамар, також вельми побожний (але гидкий і хитрий дідуган, якого не раз ловили на брехні й обважуванні покупців, а якось він навіть трапив до в'язниці за темні діла з дівчатками); мізерна батькова крамничка стояла ген на краю Тарбітона. Але два роки тому він відійшов від справ, і його синок прикупив собі ще дві дуже солідні крамниці, одну в центрі на Гай-стріт, а другу в Чорлоку.
Ті бакалійні крамниці (обидві прибуткові) він купив почасти на Честерові гроші, тобто на мої; хоч я й погодилась на таке вигідне вкладення капіталу (Гулд платив нам десять відсотків), мені це було неприємно, бо я знала, що така комерція їх дужче поєднає. Справді, відтоді Гулд став частіше бувати в нас і поводився зі мною досить нечемно,— вдавав, ніби мене й зовсім не існує.
Того вечора після мітингу він, звичайно, був у піднесеному стані. Хвалив Честерову промову й знову повторював, що то був найкращий його виступ, особливо все, що стосувалося армії.
— А таки допекло! І тут, знаєте, почалося таке! Саме те, що треба Лілмутові! Але як добре, що в залі виявився репортер з Лондона: вперше лондонська газета надсилає сюди репортера! Слухайте, а може, їм хто натякнув, що торі планують зчинити тут бучу?
Я спитала, що саме сказав Честер про армію, і Гулд, дивлячись на мене своїми булькатими собачими очиськами (у нього були трохи вирячені очі і завше такий нахабний вигляд, ніби він хотів сказати: «Що, вам
