Коли Джім знову й знову затято,— при Честерові!— повторював (це була його спроба пояснити собі, чому наші взаємини так змінились; хоч, безумовно, причина була в ньому самому, а не в мені), що йому приємно бачити ту зміну, яка сталася зі мною: я, мовляв, навдивовижу погарнішала в заміжжі, і шлюб узагалі пішов мені на користь,— то після таких його слів атмосфера ще більше напружувалась, і я відчувала, що червонію (проте не могла нічого йому заперечити, бо не мала певності, чи правильно його зрозуміла) . Та надходив час прощатися, і Честер,— так бувало щоразу,— доволі демонстративно виходив з кімнати першим, щоб ми з Джімом могли попрощатися віч-на-віч.
Це теж входило до сюжету вистави: Честер любив робити шляхетні жести й мав од цього задоволення (і це справді було з його боку шляхетно). А того вечора, коли Джім востаннє, обідав у нас перед від'їздом, Честер перевершив самого себе, — не тільки залишив нас якомога раніш наодинці, але й натякнув, що не обмежуватиме в часі.
— Шкода, що доводиться йти від вас,— сказав він,— але мені треба встигнути підготувати листи, доки не забрали пошту.
За кілька днів до того ми почули новину: майор Дарті, Слептонів управитель, пішов від нього й став компаньйоном Бінга,— і цілий вечір говорили про те, чого зможе домогтися тепер у Слептона Джім, залишивши армію. Яка блискуча перспектива відкривалась перед людиною дії! Проте Джім ставав дедалі сумніший і нічого не відповів Честерові навіть тоді, коли той, потиснувши йому руку, висловив надію, що Джім незабаром назовсім поселиться у рідній старій домівці (Честер завжди називав фамільний маєток рідною старою домівкою), і ми зможемо знову приймати його в себе. Сказані проникливим голосом, ці слова прозвучали вельми ефектно й справді зворушили нас.
Після того як ми з Джімом лишились у саду сам на сам, я спитала, чи скоро він зможе піти у відставку, але він відповів, що не певен, чи піде взагалі; і коли я зауважила, що говорити такі речі після всього вже зробленого тітонькою Леттер не тільки безглуздо, але й не дуже етично, він зітхнув:
— Ох, Ніно, Ніно, але що ж з нами всіма буде, коли я поселюся тут поруч? Це добром не скінчиться.
Ці слова вразили мене своєю несподіваністю, але я відразу ж зрозуміла, що він має рацію. І тоді Джім узяв мене за руки (ми стояли в глибині саду, серед кущів, над нами тьмяно блищав місяць-молодик) і сказав:
— Ось уже тиждень як я не можу набратися сміливості, Ніно, але знаю,— так треба. Згадай-но, як повівся Честер. Я був би після цього звичайнісіньким негідником. У нас єдина рада: сказати одне одному «прощавай».
Звичайно, я спитала — чому? Не обов'язково, мовляв. Чому Джім не може жити у Слептоні? Та він усе міцніше стискав мені пальці й заперечливо хитав головою. І нарешті знову повторив зненацька захриплим голосом:
— Прощавай, Ніно!
28
Він так страждав (і це не було у Джіма акторством, він страждав по-справжньому, не маючи від цього насолоди). що в мене затремтіли коліна, і я ледве стрималась, щоб не заплакати. Я опустила голову, але тут він почав мене цілувати, примовляючи: «Не плач, Ніно!» і «Отже, я тобі любий?» І раптом цілком несподівано для мене я зрозуміла, що кохаю Джіма чи (мабуть, краще було б сказати інакше) по-новому закохана в нового Джіма. який увесь час виявляв до мене таку ніжність і лагідність і якому так сумно зі мною розлучатися,— закохана всім серцем, як сказав би Честер, усім єством. Мені було сумно від того, що сумно йому, мені були приємні його ніжність і його любов до мене. Очевидно, кохання зріло в мені поступово, зародившись того дня, коли я знову його побачила півтора місяця тому, але усвідомила це я тільки зараз. Моє відкриття стало для мене цілковитою несподіванкою — наче враз розчинилися навстіж двері до сусідньої кімнати, а там — порожнеча, і над головою лише безмежне небо. Або наче удар грому — недарма ж кажуть, що кохання впало на нас наче грім з ясного неба. Може, для тих, хто вже не раз пережив таке, не було в цьому всьому нічого дивного, але мене це просто приголомшило, я наче стала зовсім іншою людиною,— власне, так і було, адже я справді покохала. І відчуття того, що все це діється не зі мною, а з кимось іншим, лякало мене ще дужче. Я почала відштовхувати Джіма, голосно повторюючи: «Ні, ні, не треба, не треба!»— мабуть, бажаючи сказати, що я не хочу його любити.
Може, я навіть сподівалася, що Честер мене почує і перешкодить нам, та цього не сталося, а Джім тягнув мене за руку все далі й далі у сад, і цілував мене, повторюючи, що ми створені одне для одного, і він певен, що я теж добре це знаю. І що єдиний чесний вихід — у всьому признатися Честерові.
Я спитала, невже він зможе це зробити після того, як Честер так добре до нас поставився, так нам повірив; проте я заздалегідь знала його відповідь. І не помилилась, так він і сказав: саме тому, що Честер виявив до нас таку довіру, не сказати йому всієї правди було б нечесно. Так я й гадала.
Наша розмова, що видалась мені такою короткою, тривала, мабуть, кілька годин; ми блукали то десь у кущах, то в саду біля фруктових дерев, то за живоплотом на городі, і я весь час чіплялась своєю довгою шовковою спідницею за агрусові колючки, бо з нагоди прощального обіду вбралась у свою найкращу вечірню сукню. І нарешті я відповіла йому, що обманювати Честера й справді гріх; ми повинні, як сказав свого часу Джім, розійтися й ніколи більше не бачитись. Але Джім заперечив (і його заперечення знову видалось мені не тільки слушним, а й благородним), що саме це, на його думку, і буде обманом. Гріх удавати, ніби я люблю Честера, коли насправді це не так: а для мене імітувати неіснуюче кохання було б просто жахливо, та й неможливо, якщо я маю хоч якесь почуття власної гідності. Він переконаний, що я не змогла б кривити душею,— тепер, коли нарешті розібралася в своїх почуттях.
Коли я згадую той вечір,— а я пам'ятаю геть усе, навіть тепле вогке повітря (перед обідом була гроза),— найцікавішим мені видається те, що навіть переконуючи одне одного, ніби мені таки треба піти від Честера, ми й далі перебували у тій дивовижній наелектризованій атмосфері, яку він, Честер, довкола нас створив. Ми говорили про кохання, честь, правду, почуття,— вживаючи ці слова у їхньому Честеровому «благородному» розумінні. Коли Джім, як ми вже мало не вдесяте перетинали сад, сказав мені: «Так не може тривати вічно, ти сама знаєш; така ситуація неможлива, неможлива для нас трьох, не кажучи вже про Тома, ми мусимо мати свободу»,— слово «свобода» пройняло все моє єство. А це ж було Честерове слово; я хочу сказати, що в ньому звучали його віра й ентузіазм.
Свобода, як на Честера, вирішувала всі проблеми. Це означало: покладися на бога — і хай здійсниться воля його! І коли я у мерехтливому світлі місяця, що раз у раз виринав із-за хмар, дивилась на видовжене й бліде Джімове обличчя, слово «свобода» викликало в мене таке відчуття, ніби ми от-от здіймемося в повітря й полетимо.
Ми спинились; цього разу не тому, що в мене знову зачепилася спідниця: стежка між грядками була така вузенька, що йти поруч було неможливо. Бажаючи щось мені довести, Джім змушений був повернутися до мене, бо я йшла за ним, і тут ми знову спинились. Здавалося, двоє серйозних людей поважно обговорюють щось дуже важливе, і хоч мене переповнювала несамовита радість, я відповідала йому задумливо й навіть скорботно, що він, вочевидь, має рацію. Нам треба здобути свободу, лише тоді все стане на свої місця. Але як це зробити? Що ми можемо вдіяти за цих жахливих обставин?
І ми знову пішли вперед, ще довго обмірковуючи наше становище, а можливо, це тільки нам так здавалось, що ми його обмірковували, а насправді, ми втішалися першим причащенням любові, яка вже ніколи (і кожен з нас у глибині свого «я» чудово це відчував) більше не повториться. Мені хотілося, щоб наша розмова ніколи не кінчалась, але все минає, і минає дуже швидко. Джімові це невдовзі набридло, і він почав мене цілувати, повторюючи раз за разом, як він мене кохає, як завше кохав, і ми згадували наше дитяче кохання (тепер ми вже твердо знали, що то справді було кохання), і про те, як лазили потай вночі у ліжко одне до одного. І нарешті Джім, якого все дужче й дужче лихоманило від нетерплячки (звичайно, ніщо тоді не могло втамувати нашої пристрасті,— я маю на увазі, ніщо, чим володіють звичайні смертні), сказав, що навіть на годину ми не можемо повертатись до нашого попереднього життя, жалюгідного та фальшивого. І він одразу ж накидав собі план дій: узавтра ж (у крайньому випадку, післязавтра, по тому, як він «вживе заходів», цебто з'їздить у Бакфілд і примусить старого Боба трусонути гаманом) він заїде за мною у тітоньчиній бідарці й повезе мене до одного з невеличких готелів у горах, де ми житимемо, доки, як він сказав, уся ця клята історія не дійде свого логічного кінця. Тоді він обійме посаду управителя у Слептон-
