поверхню», він своєчасно вжив належних заходів —«сховав кінці у воду».
Насправді, йому не було чого критися; відносно ж прогнозу про неминучу «кризу», то все було навпаки. Коли той депутат, дрібнота з числа консерваторів (я навіть прізвища його не пригадую), зробив у парламенті запит про компанію «Бенкс ремз», зажадавши назвати імена акціонерів та кількість акцій, якими вони володіють на сьогодні — і якими володіли три місяці тому, Честер навіть не підозрював, чим це йому загрожує.
«Бенкс ремз» була приватна фірма (і, отже, у Честера не було підстави одмовлятися від місця її директора), що постачала електроустаткування іншій фірмі, «Вестерн девелопмент», яка щойно підписала контракт на виготовлення великої партії радіоапаратури. Бездротовий телеграф (так тоді називали радіо) був останнім криком моди: компанія «Марконі» розсилала свої депеші по всьому світові, і всюди лише й мови було, що про цю новинку. Той контракт усі вважали дуже вигідним, на нього претендувало кілька акціонерних товариств, і Честера звинуватили в тому, що він, володіючи контрольним пакетом акцій «Бетвел інджінієрінг» (боюсь, декому це видасться надто складним, та ділові взаємини взагалі складні й переплутані між собою, майже як родинні зв'язки), знав: якщо контракт одержить «Вестерн девелопмент», тобто фірма Вілфреда, то «Бенкс ремз», від якої залежать поставки «Вестерн девелопмент», а також «Бетвел інджінієрінг», від якої залежать поставки для «Бенкс ремз», зароблять купу грошей.
І справді, вже через місяць після підписання контракту Честерові за його акції «Бенкс» пропонували вчетверо більше.
Не заперечуватиму, що Честер прикупив тоді акцій «Бенкс», але то вже чистісінька брехня, ніби він скористався приватною інформацією про можливий контракт чи навіть натиснув на когось, аби той контракт одержати. Честер елементарно розраховував: якщо контракт одержить «Вестерн девелопмент», акції «Бенкс ремз» дуже підскочать у ціні. Як сказали тітонька Леттер і Джім (Честер не поділяв їхньої думки, будь-яку спекуляцію він завжди засуджував), то була гра,— ризикована, але чесна.
Одверто кажучи, Честер узагалі вмів дуже вигідно вкладати гроші, але це ніяк не було пов'язано з його здатністю одержувати додаткову інформацію. Я скажу інакше: він був доволі спритний бізнесмен і розумів, з чого можна мати зиск.
На щастя, кузен Вілфред, один з директорів фірми «Бенкс ремз», дізнався через приятеля, що одна консервативна газета щось рознюхала про ці операції і прагне зчинити навколо цього бучу. Того ж вечора першим поїздом він приїхав у Лондон і попередив Честера. Телеграфувати йому він не ризикнув. Честер одразу ж поспродував (звісно, не сам, а через своїх агентів) придбані останнім часом цінні папери; і коли у парламенті було зроблено запит у зв'язку з цією справою, він, таким чином, міг заявити, що протягом року не купував нових акцій «Вестерн девелопмент», і навіть більше,— у нього взагалі стало набагато менше акцій компаній, пов'язаних з електроіндустрією. У своєму виступі він заявив, що уряд сьогодні дуже зацікавлений у розвитку радіомережі, і він, Честер, хоче запропонувати, щоб усі міністри, навіть ті, чия діяльність не пов'язана з наданням усіляких контрактів, припинили будь-які контакти з електричними компаніями. Він, зі свого боку, ладен відмовитись від своєї частки у «Бетвел інджінієрінг», де він є акціонером ось уже одинадцять років. Його заяву присутні зустріли гучними оплесками; було визнано, що Честер цілком і повністю себе реабілітував.
Звичайно, ви можете сказати, що таке моє тлумачення подій, м'яко кажучи, не до кінця правдиве, і якби не Вілфредове попередження і не винятковий талант Честера-промовця, йому навряд чи пощастило б отак легко виплутатися. Але від подібного припущення я й зараз миттю скипаю гнівом. Тому що правда була (і залишається) ось у чому: Честер ніколи не користувався ніякою потайною інформацією і не зробив нічого такого, чого не зробив би на його місці будь-який інший кмітливий бізнесмен,— котрого, до речі, за це всі тільки похвалили б.
Проте політика має свої закони, і люди здебільшого сприймають політичних діячів упереджено, ставлячи їм на карб найменші їхні прогріхи, а при нагоді ще й безсоромно обмовляють. Отже, то була б Честерова помилка, якби він розповів історію з акціями «Бенкс ремз» у всіх подробицях,— правда лише заплутала б ситуацію. І внаслідок цього сталася б величезна несправедливість — Честеровій кар'єрі був би кінець. Так, я знаю, це дуже складне питання — що можна говорити людям, а про що краще помовчати; тут усе залежить від того, на що вони у даний момент націлені (багаторічний досвід дружини міністра переконав мене, що принаймні кожен десятий у нас — як не дурень, то божевільний; але саме ця публіка сидить сьогодні у перших рядах, саме вона зчиняє першою веремію довкола кожного такого випадку,— через що й має найбільший вплив на громадськість). Але хто не знає, що навіть найшляхетніші, кришталевої чесності люди, перш ніж щось сказати, ретельно зважують кожне своє слово. Хто ж це, приміром, зважиться заявити в критичну хвилину: «У нас нема армії, наша оборона нікуди не годиться!» — адже така, з дозволу сказати, правда, вб'є у людях бажання захищати свою країну. Безглуздо вдавати, ніби політичні проблеми можна вирішити єдиним помахом пера: вони так міцно переплелися з людськими переживаннями й забобонами, що доводиться вдаватися до найризикованіших засобів, аби примусити людей робити, що треба, і думати, як треба (інакше довелося б їх розстрілювати, а в демократичній країні це немислимо).
І коли Честер витлумачив у своїй заяві факти таким чином, що люди повірили в його чесність, то він, поза будь-яким сумнівом, мав рацію, оскільки справді не мав за собою гріха. Бо жодних «кінців», які треба було «ховати у воду»,— так, як це розуміли Честерові вороги,— не існувало.
Перепрошую, що надто докладно спинилась на цій уже явно задавненій історії (втім, контрактова афера й справді увійшла в історію — лише тлумачать її геть неправильно!), але я вже давно переконалася, що люди не ймуть віри навіть правді. Та ось вам приклад: лише на тому тижні я розмовляла про це з однією досить кмітливою оксфордською дамою (вона приїхала до мене взяти якісь дані про діяльність тогочасного уряду). І помітила, як вона посміхнулася, коли я їй щось таке сказала. Вочевидь, вона вирішила, що я сама себе обманюю (втім, наслухавшись про мене всякої всячини,— я для неї була чимось на зразок Честерової Даліли,— вона, мабуть, вирішила, що я просто необ'єктивна) , а Честер — справжній «шахрай» (якщо вдатися до цього неприємного сучасного слова) і «вискочив на сухе» лише тому, що зумів «убрати в шори» своїх викривачів.
Я так розгнівалася тоді на неї, що мало не назвала її обмеженою паскудницею,— хоч у всьому іншому вона здалась мені щирою та порядною жінкою, а дурниці верзла виключно лише про «політиків» (і в цьому мадам не виняток, так чинять й інші, незалежно від міри їхнього інтелекту),— нібито всі «політики» неодмінно мають бути негідниками, якщо беруться «керувати» людьми. Хотіла б я бачити, що сталося б з людством, якби ніхто не ризикнув взяти на себе провід, і якби всі матері одного чудового дня вирішили говорити дітям своїм одну тільки правду, правду без будь-яких прикрас (наприклад, не приховувати від тупаків, що вони — тупаки), не дбаючи про їхні нерви, настрій, примхи й жалі.
Я пишу свою книжку зовсім не з метою зробити з Честера святого (та це й неможливо — після всього, що про нього понаписувано). Але я хочу показати: всупереч усьому негідному, що про нього виходило друком, Честер був таки «хорошою людиною» (і дай боже, аби так можна було сказати про більшість людей). Він був хороший, наскільки це можливо в його становищі, принаймні — кращий за багатьох інших, чиє становище було менш складним.
Я щиро переконана: політики (звичайно, доброчесні) заслуговують на значно більшу пошану, ніж святі. У політика і робота важча, і «рятувати лише власну душу» — для нього замало.
Та я, мабуть, відхилилася від теми (почасти через оту інтелектуалку, котра, можливо, одного чудового дня й справді засяде за свою історію; а ще більше через тих, хто ніколи не ніс ніякої політичної відповідальності, хіба що брав участь у виборах, та й то знічев'я, бо йому не запропонували на тоді партію в гольф чи квитка на концерт,— а тепер вони, бач, клянуть бідолашного Честера на всі заставки, наче духа тьми!), тобто відхилилася від розповіді про скандал, пов'язаний з контрактовою аферою, і від того, як усе це відбилося на Честеровій кар'єрі. Бо хоч він і довів усім істинну правду, хоч і зумів, як я зазначила вище, дати вичерпні пояснення (відмовившись від посади члена правління фірми, посади, яка давала йому понад тисячу фунтів на рік), чимало людей і далі вважали його шахраєм,— лише тому, що самі вони у цих справах нічогісінько не тямили.
І хоч прем'єр-міністра цілком вдовольнили Честерові пояснення, напади на нього не вщухали. Важко й переказати, скільки в них було ненависті й озлоблення. Честера таврували як запеклого злочинця. У багатьох листах, особливо анонімних, була сама лише брутальна лайка, складалося враження, що їх писали божевільні, і я починала вірити тітоньці, яка вважала, що добряча половина населення земної кулі зсунулася з глузду, і світ лише тому ще остаточно не загинув, що кожен божеволіє по-своєму. Одні скажені собаки
