Джімові, втішати його з моєю допомогою. Можливо, вона робила це цілком несвідомо, лише тому, що любов до Джіма опанувала її повністю, і вона стала сліпою до всього, що за правом належало іншим.
Що й казати, в ті часи у кожному домі був свій заведений лад, як це є і сьогодні. Наші кузени Лі Боулзи, двоє братів і двійко сестер, були так само вільні, як і ми, хоча й належали до вельми побожної родини, що суворо дотримувалася релігійних звичаїв. Їх навіть заохочували кохати одне одного, що вони й робили, особливо старша пара, для якої це скінчилося мало не трагічно: коли хлопцеві виповнилося шістнадцять, а його сестрі п'ятнадцять, вони закохалися одне в одного. Звичайно, як брат і сестра, вони мусили придушити в собі це почуття, іншої ради їм не лишалося.
Ми у Палм Коттеджі не були надто ревними євангелістами, та й просто побожними нас не можна було назвати. Щоправда, тітонька завжди брала мене до церкви, водила до недільної церковної школи й навіть конфірмувала, проте я не раз на власні вуха чула, як вона говорила своїм подругам: якби бог і справді існував, його слід було б розстріляти, за те що надумав сотворяти людей, особливо дітей та дурнів! А релігію, пояснювала вона, вигадали єпископи, щоб мати собі роботу. Коли ж їй траплялося бути в похмурому настрої, вона взагалі заявляла, що церкві скоро кінець, бо там верзуть казна-що і лише забивають людям баки. Тітонька Леттер була переконана, що не тільки церква, а й уряд і вся імперія вже конають — і, скажу вам, за тих часів чимало людей погоджувалося з нею.
Дехто ще пам'ятав анархістів та феніїв[2], які жбурляли в ресторанах бомби, вбиваючи цілком невинних людей і проповідуючи насильство як нову силу, здатну знищити цивілізацію.
Щоразу, тільки-но починався великий страйк, тітонька Леттер чекала на революцію, переконана, що тепер цю революцію ніщо не здатне спинити. Але це, звісно, не могло примусити тітоньку (жінку з норовом) припинити боротьбу з нею. Тітонька засідала у численних комітетах і постійно проштовхувала туди того чи іншого діяча, якого вважала за людину певну і який міг голосувати за потрібне рішення,— тобто за таке рішення, яке тітонька Леттер вважала розумним.
Наші родичі докоряли тітоньці Леттер за неувагу до мене, але це було не так, вони помилялися. Я одержала гарну освіту, у мене були книжки, був затишок, а ще — вдосталь свободи, якою я користалася, як хотіла.
Пора моєї юності, особливо години, коли випадало щастя побути на самоті, здається мені тепер неймовірно привабливою, а Палм Коттедж був ніби створений для мене, для моєї радості, для мого настрою, не кажучи вже про книжки й чисто дорослі розмови. Це був невеличкий білий будиночок, що примостивсь на маленькому плато на півдорозі вниз від порослих ялівцем схилів Слептона до узбережжя у північній частині Яонгуотера, де були крихітний пляжик і перевіз.
Піднявшись угору, ви одразу ж потрапляли з романтичного світу казки у ялівцеві нетрі — справдешнє царство Лорни Дун[3]; коли ж вам хотілося з кимось поговорити, ви завжди могли спуститися вниз, на цивілізоване й по-своєму вишукане узбережжя з білими віллами та яскраво розмальованими причалами, де можна було побачити численні яхти, що стоять на рейді.
Але сам коттедж, розташований на трикутному клаптику землі навпроти скелі, оточений гаєм і напівтропічним садом, потопаючи у квітах, стояв осторонь і від фешенебельного курорту, що виднівсь унизу, і від романтичних ялівцевих нетрів угорі; він чимось нагадував палаццо, перенесене сюди за тисячі миль з Італії чи Південної Франції. Я завжди згадую (вірніш, уявляю собі подумки), як він сяє всіма своїми стінами й вікнами гарної години під легким вітерцем або в серпанку сліпого дощу, який так визеленював траву і був такий сонцеквітний, що скидавсь на промені, які линули з неба й щезали, не долітаючи до землі.
Вам можуть сказати, що у Палм Коттеджі панувала атмосфера розніженості, що всіх там долала млість і дрімота. Аж ніяк! Моторнішу за тітоньку Леттер годі було й уявити! Ніхто з нас у Палм Коттеджі не мав і гадки про якусь там млявість; я певна, що саме такий побут привчив мене всотувати (наче квітка) всі радощі життя і мати від цього величезну насолоду. Я не поділяю думки, нібито кожен з нас однаково почувається щасливим незалежно від того, що з ним діється. І переконана: доля наділила мене особливим даром мати насолоду й радість від усього, що міг дати Палм Коттедж.
4
Мені саме виповнилося сімнадцять, коли я вперше зустріла Честера Німмо. Він служив за клерка в конторі Бінга, що торгував нерухомим майном, і я не раз бачила його, коли він заходив до тітоньки улагоджувати її фінансові справи й принагідно погомоніти про місцеві проблеми, передусім церковні. Німмо не належав до нашої церкви (він був нонконформіст[4], але вже тоді засідав у кількох комітетах і приносив тітоньці найсвіжішу інформацію про співвідношення сил,— наприклад, у Тарбітонському муніципалітеті, куди тітонька Леттер завше намагалася пропхнути когось із своїх, тож Німмо давав їй поради, на чию підтримку можна розраховувати, а хто, навпаки, намагатиметься привернути тітоньку Леттер на свій бік.
Незабаром я дійшла висновку, що їхні балачки вкрай нудні і, крім роздратування, нічого в мені не викликають (я завше мала про запас щось цікавіше, хоча б читання). І не раз ловила себе на тому, що самовпевнений вираз округлого тітоньчиного личка, чи її спітніле чоло (воно в неї завжди якось химерно блищало, і дитиною я була переконана, що це в тітоньки Леттер від надто напруженого мислення), чи, наприклад, чергова дивовижна краватка Німмо доводили мене мало не до сказу. На той час найбільшим тітоньчиним улюбленцем був Німмо. У неї завжди були свої улюбленці з-поміж місцевих молодиків, особливо серед бідних. Одного з них, вельми обдарованого музично, вона направила вчитися до Лондона. Боюсь, опісля він тільки й умів на всі заставки клясти тітоньку Леттер за те, що, мовляв, вона, нічого не тямлячи в музиці, віддала його до нездалого вчителя й тим занапастила його майбутнє. Всі її протеже рано чи пізно з нею сварилися, і тітонька Леттер казала, що від жодного з них вона не чекає подяки.
На ті часи Німмо ще ходив у неї в мазунчиках і був їй безмежно вдячний — він справді багато що завдячував тітоньці. Він походив з низів, був самоуком і здобув освіту виключно з книжок. Тітонька влаштувала Німмо на його першу посаду — до Бінга. Вона ж подарувала йому його перший пристойний костюм.
Німмо дотримувався радикальних поглядів і навіть скидався на екстреміста, але тітонька Леттер, хоч і шпетила радикалів безоглядно (всі Леттери зроду-віку були ліберали), не раз підтримувала їх, коли була незадоволена лібералами.
Німмо був тоді доволі привабливий молодик, на вигляд років двадцяти шести-семи (хоч насправді, як довідалась я потім, йому було уже майже тридцять чотири!), з рожево-білим кольором обличчя й густими каштановими кучерями. У нього були карі, джерельно чисті очі й дуже приємний рот і підборіддя. Невисокий на зріст, він мав гарну статуру і красиві руки. У яхт-клубі його трохи брали на кпини, дражнили «гарненьким хлопчиком» і «дівочим ідеалом», і то був привід вважати його зовнішність вульгарною. За тих часів рум'янець був ознакою несмаку,— крім рум'янцю, набутого на державній службі, як-от у адміралів.
Мені часто доводилося розмовляти з Німмо наодинці, і то була звичайна світська балачка; я розпитувала його, чи багато він тепер виступає з проповідями (Німмо вважався громадським проповідником), чи любить він поратись у садку, яку цікаву книжку прочитав останнім часом тощо. Здебільшого я намагалась уникати розмов із ним, бо мене трохи лякала його надмірно збуджена реакція на мої слова; а завваживши на собі його пильні, аж млосні погляди, я насилу стримувалась, щоб не розсміятись. Одне слово, на всі його зальоти я відповідала, як будь-яка дівчина, досить наївна у таких речах і байдужа до них,— маю на увазі саме конкретні взаємини з цілком конкретним молодиком. Мабуть, тому, що навіть думка про Німмо здавалася мені безглуздою, і я до цього звикла, чи тому, що він у моїй присутності дуже ніяковів, або, може, тому, що біля нього неодмінно виникала задушлива атмосфера політиканства, він не будив у мені навіть платонічних почуттів, тож я тримала його на відстані.
І от якось увечері після чаю він раптом освідчився мені в коридорі; це мене так приголомшило, що, вдавши, ніби недочула, я кинула йому: «Перепрошую, містере Німмо!»— й щодуху помчала сходами нагору до своєї кімнати. Я навіть не встигла здивуватись, бо збагнула все до кінця пізніше, аж коли він уже поїхав од нас.
А почувши його освідчення вдруге, я вже розсердилася і відповіла:
— Слухайте, не робіть із себе посміховисько, містере Німмо. Ви самі чудово знаєте, що нічого такого у вас насправді й на думці нема.
