протилежні речі.
Так, приміром, одного разу він мало не розсівся від реготу (а Честер уже як реготав, то неодмінно до сліз, до істерики), коли на площі з одного поважного й вирядженого джентльмена вітер зірвав новенького циліндра й пожбурив у лагуну (а мені, на противагу від нього, було шкода бідаху, у нього був такий дурнуватий вигляд; врешті, він вирядивсь отак явно з якоїсь важливої для нього потреби, і мав на це право!); і коли я метнула на Честера аж ніяк не усміхнений погляд, він знітився: «Але, погодься, у цього джентльмена був надто бундючний вигляд»,— наголосивши на слові «джентльмен» і ніби натякнувши цим на деякі забобони, властиві мені й образливі для нього, Честера. І деякий час я почувалася так, ніби ми посварилися, мені було і неприємно, і ніяково.
Крім того, він узагалі ненавидів Італію (а я була від неї у захваті — як там тепло, які насичені кольори!), його обурювала людська злидота, котра на ті часи здавалась мені такою ж природною, як і розкіш, у якій жили мільйонери; для мене це було нормально, і я не розуміла, чому такі дурниці мають псувати нам медовий місяць. Чи не найдужче обурення викликали у нього собори (а мені вони ввижалися напрочуд гарними); він казав, що навіть не сподівався побачити тут отаку гидь.
На його думку, там, крім усього іншого, було забагато святих статуй і канделябрів. Слід зауважити, що католицизм узагалі жахав Честера; він твердив, що всюди, де панує католицизм, панують убогість, темрява, бруд і пригніченість. Я зауважила, що, можливо, вбогому, темному людові саме й потрібна така релігія, яка тішить око,— розкішна й театральна, після чого Честер мало не втратив самовладання. Прибравши урочистого вигляду, він сказав:
— Театральна релігія — це взагалі не релігія... Це абсурд! Існує лише одна справжня релігія — коли людська душа спілкується з богом.
Він висловив цю сентенцію тим особливим, лише йому властивим тоном (пізніше я переконалася: так взагалі говорять проповідники), що я знову ледь не пирхнула від сміху. Та хоч я й намагалася приховати свою іронію, він все одно сказав:
— Даруй мені, але я не можу поступитися своїми переконаннями.
Я поспішила відповісти, що він, звичайно, має рацію, однак Честер ще довго не міг заспокоїтись; щоправда, суперечку ми продовжили, проте кожен з нас почував себе ображеним.
Після доволі обтяжливого для нас обох ленчу (Честер майже нічого не їв: варто йому було хоч трохи розхвилюватись, як у нього відразу зникав апетит) він раптом завів мене до ювелірної крамнички і, незважаючи на моє небажання, купив мені гранатове намисто. Коли я палко подякувала йому за дарунок, бажаючи приховати свої сумніви відносно перспектив нашого подружнього життя (я почувала, що ніколи не зможу замиритися з його релігійною агресивністю), він сказав:
— Я знаю, тобі з дитинства прищеплювали зовсім інші погляди на віру, і, сподіваюсь, ти їх не зречешся й не вдаватимеш, нібито згодна зі мною, коли насправді думатимеш інакше. Не можна цуратися того, у що віриш; особисто я вважаю це за першу заповідь будь-якого вірування.
Я відповіла йому, що, безумовно, згодна з ним; просто мені здавалося, католики теж певною мірою християни. Він відповів, що так воно і є, і що в господа нашого багато різних храмів.
По цій розмові я спіймала себе на тому, що віднині його тривкі й жагучі молитви перестали мене бентежити: я переконалася, що Честер не має наміру накидати мені своїх поглядів чи навертати до своєї віри, не прагне зліпити з мене якусь іншу людину — а саме це найдужче лякає навіть тих, хто найбільше грішить, та й просто нещасних людей.
9
Весь цей час я була втішена тими «успіхами», що їх зуміла досягти у своєму «важкому шлюбі» (хоч насправді все оберталося на добре виключно завдяки Честеровій мудрості й тактові), і що далі, то дужче гнівалася на Джіма. У своїх листах він лише ображав мене, і я нарешті мусила відповісти йому, що не читатиму більше його писань, і хай він не з'являється мені на очі. Несподіваним (але, якщо поміркувати, цілком природним) було інше: моя лють до Джіма зростала разом з його дитям. Я раптом відкрила для себе,— хоча, можливо, мала б знати це наперед усього, якби не була така молода й зелена,— що коли чекаєш дитину, це тягнеться страшенно довго, і вона забирає тебе всю без останку, навіть якщо ти про неї і не думаєш. Вона, так би мовити, живе не тільки у твоїй плоті, але й у твоїх думках і чуттях, непомітно впливаючи на них, міняючи і те, й друге,— особливо коли раптом починає ворушитися й штурхати ніжками. Ці штурхани були ніби уколи, вони ніби говорили: «Це, може, одна з найзначніших подій у твоєму житті, а Джім зіпсував усе — і тобі, й собі самому — своїм егоїзмом та жорстокістю».
І тут Честер ізнову потвердив свою кмітливість чуйним, дбайливим і ніжним ставленням до мене. Він зробив так,— і зовні це мало цілком природний вигляд,— що у червні, коли надійшов час пологів, ми знову були за кордоном і прожили у Франції понад два з половиною місяці; тому газети графства надрукували інформацію про це заднім числом, не подаючи точної дати народження дитини. Звичайно, всім сказали, що пологи були передчасні, що й змусило нас затриматись, але на такій відстані від рідних місць усе сталося тихо й непомітно, зацікавивши хіба що найзавзятіших пащекух. Мене налякала сама дитина — малий був копія Джіма, тільки в мініатюрі; навіть той самий чванькуватий погляд і невдоволений («а бодай тобі!») вираз маленьких, міцно стулених уст. Тому я була дуже здивована, хоча й зітхнула полегшено, коли всі, як один, сказали, що малий вдався у нашу породу.
Якось, годуючи Тома,— а Честер стояв поруч і залюбки милувався (йому це дуже подобалось),— я, не подумавши як слід, зауважила:
— А ніс у нього буде як у Джіма.
Честер зірвався з місця і, позеленівши від люті, скрикнув:
— Не бачу нічого схожого з Леттерами! Всі кажуть, Том — викапаний я, хіба, може, очі, згоден,— твої!
І вийшов.
Це мене дуже вразило. За своє життя я не раз чула (під час тітоньчиних «політичних» балачок) про ті «коники», що їх витинають схожі на Честера люди, і мені на якусь мить стало млосно, так ніби піді мною, кажучи словами міс Бреддон, «розкрилася прірва». Мені раптом здалося, що вся його запопадливість і лагідність — лише машкара, за якою криється щось потворне й дуже загрозливе. Втім, може, саме тому, що це мене до глибини душі вразило, я поспішила сказати собі, що й справді бовкнула зайвого, і то було з мого боку нетактовно. Дитина стала для мене такою великою втіхою та розрадою (хоча й нагадувала про Джіма), що мені зовсім не хотілося псувати собі настрою.
Не кажучи вже про допитливість, яку збуджує в нас перша дитина, і про те, що нас взагалі мало не до сліз розчулює кожна маленька істота (все крихітне — діти, звірята, навіть іграшки), не кажучи про задоволення, яке маєш від простого спілкування з малям (несподівано для самої себе це виявилося дуже приємним принаймні попервах), я справді таки дуже полюбила Тома. Доглядати його була мені велика радість. Не знаю, чом це мене дивувало, може, тому, що я багато чула про жінок, особливо молодих, які не люблять своїх немовлят, а то ще й ненавидять їх до того, що ладні б, здається, задушити в колисці.
10
Ще до нашого повернення додому Честер здивував усіх тим, що «ступив на стезю війни». Він написав листа до газети «Кур'єр», органу радикалів, де назвав муніципалітет «товариством взаємного захвалювання», виставив свою кандидатуру на виборах і вже прицінювався до одного з «шикарних» особняків, що бовванів саме над Палм Коттеджем і звався Орчардом.
Звісно, він хотів платити за дім моїми грошима, але я не була проти. Я з самого початку вважала, що Честер одружився зі мною задля грошей (або принаймні через них), і має на них право, тим більше що він виявив стільки такту, коли йшлося про дитину.
Нарешті, завдяки йому я одержувала давно виплекане у мріях — власну кімнату, де могла зібрати докупи всі свої книжки, зручно розвалитись у кріслі, навіть випалити, як заманеться, сигарету-другу, а головне — не скидати окулярів. А треба сказати, що на ту пору жодна леді молодша п'ятдесяти років не носила окулярів прилюдно; і тітонька, і Джім, і навіть Честер, кожне на свій лад, насилу терпіли мене в окулярах.
