Тітонька мала звичай казати: «Зніми цю бридоту, ти схожа в них на сову» (з властивим їй практицизмом вона дійшла висновку, ніби моє обличчя замале, а лоб завеликий для окулярів); Джім, той просто власноруч обережно знімав їх з мене двома пальцями, як знімають з обличчя якусь погань; а Честер тривожно поглядав на мене, скрипів стільцем і після паузи бубонів:
— Хіба ти не бачиш, вони лишають тобі слід на носі? Я певен, це не твій розмір.
Отак я від щирого серця була вдячна Честерові за всі ті блаженні години, коли я розкошувала у затишку своєї нової кімнати. Надто швидко я зрозуміла, чому Бальзак, чи, може, Вовенарг[5], називав шлюб школою дипломатії; на той час я вже добре знала, що у такому складному й «дипломатичному» альянсі як шлюб слід бути вдячною навіть за звичайну уважність.
До того ж він улаштував так, що після народження Тома ми почали спати окремо, і я спокійно могла вставати вночі до дитини. По суті, я й жила осібним життям, так би мовити, «життям у житті», або, вірніше, «осторонь» життя. Очевидно, через це проходить більшість жінок, коли в них народжуються діти. Якийсь один бік їхнього побуту стає осібним; дні заповнюються турботами, нехай і численними, але надто дрібними, щоб чоловіки могли ділити цей тягар з жінками; міняється навіть розпорядок дня,— і, як на мене, в цьому нема нічого дивного. Кожен з подружжя живе тоді своїм життям, лишаючись самим собою й одержуючи задоволення одне від одного.
Проте не скажу, щоб я була дуже задоволена своїм чоловіком: мене, як і багатьох інших, він обурив своїм листом у «Кур'єр», а головне — наміром розповсюдити у Тарбітоні брошуру, написану у ще нестриманішому й лайливішому тоні.
Писав він його кілька днів, і, скінчивши, попросив мене висловити про нього свою думку. Вважалося, що я добре володію стилістикою англійської мови, зокрема, Честер вельми цінував моє знання граматики.
Тепер я розумію, що нічого особливого у тому памфлеті не було. Він просто був жвавіший стилем, а головне,— для такого містечка, як Тарбітон, то було на ті часи щось нове.
Але ж і я доти не бачила нічого схожого на той памфлет. Думки мої ішли приблизно так: «Все це брехня,— від першого слова до останнього. Треба ж вигадати — ніби муніципалітет лише й думає, як йому «тримати бідних у злиднях»!
Воно й справді, з погляду людини, непричетної до політики, все у тому памфлеті було брехнею, та ще й Честер люто нападав там на моїх друзів, наприклад, на майора Фрієра, що саме обіймав тоді у нас посаду мера.
Перелякана, я вже уявляла, яка буча здійметься в місті через той памфлет (мені було страшно, що цей скандал занапастить Честерову кар'єру на самому її початку), і задавала самій собі питання: як могло статися, що мої п'ять тисяч фунтів обернули цього доброго, лагідного, поштивого й вельми порядного клерка з контори Бінга на доволі агресивного заколотника.
Та не встигла я сказати про його писанину й кількох критичних слів, як він вихопив її у мене з рук, подер на шматки, почервонівши при цьому так, що мало не луснув.
— Даремно я це тобі показав,— мовив він нарешті лагідно (хоч я бачила, як тремтіли у нього руки); — але я вважав і вважаю, що ці бідняцькі квартали — наша національна ганьба!
Я почала була пояснювати, що моє обурення викликають лише деякі його тези: йдеться про свідому брехню, адже всі знають, що це не так,— про твердження, які легко заперечити і які лише скомпрометували б добре Честерове ім'я. Замість відповіді він перепросив, що звернувся до мене з такою справою, бо певен: мої «істинні симпатії були й будуть на протилежному боці».
Спершу я подумала, чи не удає він «невинно ображеного»,— поза, якої ми раз у раз прибираємо, та ще й хизуємося своєю ображеністю, коли хочемо показати, що нас зачепили за живе, але ми все одно не поступимося власною гідністю. Проте коли я обурено заявила, що ніхто не давав йому права говорити такі речі, Честер ізнову неабияк розхвилювався і сказав, що він мені не дорікає, але — «звичайно ж!» — я завжди була по той бік барикад,— моє життя і моє виховання були зовсім інакші. І, звісно, мені невтямки, що таке справжні злидні!
— Ти не знаєш, що таке класи! — кричав він (і я побачила— його аж трясе від збудження).— І не розумієш, які ми з тобою різні! Та що вдієш,— тобі рідніший перший-ліпший негр,— коли, звісно, він багатий, коли він негр-джентльмен,— аніж Білл Коуд (він мав на увазі садівника Білла, що приходив раз на тиждень доглядати наш сад). Для тебе я хам, ніщо (обличчя йому засіпалося так, ніби він збирався заплакати). Ні-ні, це несправедливо! Це неправда! (Він простяг руку й торкнув мене за груди, ніби кажучи: «Пробач...»). Але саме так ти усім своїм єством відчуваєш.
Я, звичайно, хотіла заперечити, сказати, що він верзе казна-що і що все це чистісіньке безглуздя. Найдужче мене зачепило те, що Честер зараховує мене до іншого «класу» (бо ж я чудово розуміла: він таки має слушність).
Та не давши мені мовити й слова, Честер прожогом вибіг з кімнати (зібгавши у жмені подертий на клапті памфлет, через який ми пересварилися), і я побачила, що він і справді ладен заплакати.
Та коли я вийшла до обіду, він був дуже ввічливий (хоч і не спускав з мене пильного ока), обсипав компліментами й жартував. Я відчула, що цього разу незручно було не йому, а мені.
Тому й вирішила: надійшов час поставити все на свої місця. Мені здавалося неможливим жити й далі з ним у шлюбі, коли він підозрює, що я його зневажаю. Вирішивши, що настала слушна мить (навряд чи зараз він почав би розпалятися), я спробувала довести, що відносно моїх поглядів він помиляється,— ніякої класової різниці між нами я не відчувала й не відчуваю.
— Може, й так,— цілком серйозно відповів Честер,— але вона існує. Це одна з тих причин, чому я хотів з тобою одружитись. Мені не потрібні дівчата з бідних кварталів, я завше хотів мати за дружину справжню леді, і я її взяв.
Помітивши, що таке трохи дивне визнання знітило мене ще дужче, він додав (і тут мені раптом здалося, що він справді глузує):
— Ось бачиш, коли б я був джентльмен, я б цього не сказав, але така вже у мене вдача — різати правду в очі, яка вона не є прикра.
За тиждень памфлет вийшов друком точнісінько в тому самому вигляді, в якому Честер мені його показував,— усі брехливі вигадки великими літерами,— і зчинив куди більшу бучу, ніж я побоювалась.
Але саме завдяки цьому Честера обрали до муніципалітету, і місцева влада ризикнула висунути його кандидатуру до нової ради графства.
11
На ту пору суперечки про «клас» були для Честера свого роду манією. З будь-якого приводу, а то й без нього, він умить ярився й починав доводити, нібито існує якась «таємна змова з метою тримати народ у ярмі, щоб кожен знав своє місце». І не забував додати: його, мовляв, і самого мало не затерли,— він чекав аж до тридцяти п'яти років, доки, нарешті, випадково йому всміхнулося щастя. Я почала по змозі уникати балачок на цю тему,— і все одно ми якось мало не посварилися. Власне, я гадала,— таки посварилися. Тоді я ще не знала, що з Честером посваритися непросто. Коли я звинуватила його в тому, що він зацькував мене через оту класову приналежність, він зразу ж вибачивсь — і того самого дня знову взявся за своє.
Якби він раз у раз не давав мені доказів своєї любові, я могла б подумати, що Честер мене ненавидить. Лежачи в моїх обіймах, він розповідав, як йому свого часу аж руки свербіли «задушити оту стару відьму з Корта», коли вона приходила до його матері «з різдвяними подарунками». А він же чудово знав, що «стара відьма»— то наша родичка Мері Слептон, «тітонька Мері».
Складалося враження, що він ображає мене зумисне: Честер любив напружені ситуації. Вони його збуджували. І тепер, озираючись на минуле, я бачу, як наївно було чекати від чоловіка, не схожого на інших, щоб він поводився, як усі.
А тоді, через оті вибрики, він здавався мені диваком (навіть коли зважати на його класову приналежність), людиною, по-своєму не зовсім здоровою, і тому, як усі ненормальні, гідною жалю й співчуття.
Я відчувала також якусь незручність, навіть вину,— це почуття знайоме, мабуть, кожному, хто належить до панівного класу. Тому я намагалася всіляко допомагати Честерові і дуже раділа, коли він просив мене переглянути чернетки його майбутніх виступів чи послухати, як він говорить.
