І справді, звідти, поверх голів, нам усе було добре видно. Хтось узяв з рундука гасову лампу й підніс її над автомобілем, наче смолоскип, і, отже, весь той час, доки Честер говорив, він був яскраво освітлений (хоча полум'я миготіло на вітрі).
Я боялася, що шум міста, гамір ярмарку (він був майже поруч) і морський прибій, досить гучний того дня, заглушать Честерів голос. Але, як завжди у таких випадках, голос його став удвоє дужчий, і ми виразно чули майже кожне слово. То була промова, з якою він звичайно виступав у невеликих містах — у ній він обстоював свободу совісті, протестував проти військової повинності та проти збільшення армії. І захищав пацифістів, доводячи, що саме вони сьогодні належать до числа найхоробріших людей.
Зараз усе це вже звучить як обридлий фарс, але тоді Честерів виступ надзвичайно схвилював слухачів. Головна його ідея полягала в тому, що пацифісти повинні боротися проти зла, але — не вдаючись до зброї. Хай вони вийдуть усі разом проти ворога і стануть перед ним, спинять його рух. Так, вони приймуть смерть, але їхня кров упаде на голови тих, хто розпалює війни і хто завинив у загибелі братів своїх.
І коли він своїм добре поставленим голосом говорив, що обов'язок кожного християнина — жертвувати собою заради ближнього свого, і що наша релігія — найвеличніша з усіх релігій, які знало людство,— релігія самозречення й жертовності, а потім — нагадував про жахливу загрозу, яка нависла над Європою, загрозу, породжену егоїзмом, зажерливістю й пихою, я відчувала, що хай би які були мотиви, котрі спонукали Честера приїхати того вечора у Ронсі, його слова справді прекрасні, і під їхнім знаком усе, що я говорила, робила й чим жила протягом останнього тижня, особливо ж усе, що я думала про війну, було надзвичайно дріб'язкове й недалекоглядне.
Я навіть забула про Тома, хоч він і далі тримав мене під руку. Лише коли Честер скінчив свою промову і натовп вибухнув зливою оплесків, люди кинулися до машини, а поліція почала їх стримувати, до мене дійшов Томів голос:
— Як завжди, блискуче!
— Так, він особливо гарний, коли імпровізує!
— Тут усе залежить від голосових модуляцій. І від пауз, які він чудово обігрує.
— Я не змогла перешкодити його приїздові.
— Авжеж. Він правильно зробив, що приїхав. Хіба можна не використати такої нагоди виступити перед публікою?
— Він вірить кожному своєму слову.
— О, звичайно. Він абсолютно щирий. (Завжди, коли нам ставало ніяково, ми з Томом наввипередки починали переконувати одне одного, що Честер, незважаючи на свою вимушену «політичну гру», насправді щирий серцем і чесний). О, так,—зітхнув Том. — Все, про що він говорив,— значне й важливе, мене справді взяло за живе. Я мало не пустив сльозу.
Я поспішила сказати, що він теж грав сьогодні непогано. Та він лише засміявся й кинув:
— Дякую...— Потім, помовчавши якусь хвилю, спохмурнішав і додав.— Знаєш, я почуваюся наче той блазень. Втім, на більше я, вочевидь, і не заслуговую.
На цих словах він легенько стиснув мою руку, і мені раптом стало дуже шкода його,— так шкода, що все моє збудження вмить спало (хоча голос Честера, як і досі, стояв мені у вухах).
— Облиш такі настрої, не треба їм піддаватися. Ти повинен жити своїм життям.
— Своїм життям? А в тебе воно було?
— Я — зовсім інше, я — жінка.
— Не розумію, про що ти.
— Крім того я не здатна ні на що видатне.
Том нічого не відповів, і лише коли ми у темряві підійшли до театру, пробираючись між гуртами людей, які й далі збуджено ділилися враженнями, вимахували капелюхами й кричали бозна-що, він раптом сказав:
— Мей набирає трупу й хоче привезти «Бурлеск» на гастролі в Лондон. Вона вже одержала запрошення від свого агента.
— Вона це заслужила.
— Що ти сказала б, якби я кинув Оксфорд і поїхав з нею?
Це був жахливий удар, і я розуміла, що Честер сприйме його куди болючіше. Я ладна була заволати: на бога, хіба можна міняти Оксфорд на такий дріб'язок?
Та з власного досвіду я вже знала (мабуть, через це рано чи пізно проходять усі матері), що всі родинні трагедії трапляються з нами зненацька, коли їх найменше чекаєш. До них слід бути готовою щомиті — ніжачись у ванні, лежачи в ліжку чи дрімаючи на засіданні чергового комітету.
Я відчувала, що хлопчик от-от зірветься. Про це свідчили кілька його фраз, а ще більше — те, яким тоном він говорив про пропозицію Мей,— так, ніби сам був ладен посміятися над її безглуздістю. Тому я швидко опанувала себе, сказавши, що сама ідея видається мені цікавою: ця Мей, як я подивлюся, доволі заповзятлива дівчина.
— І ти вважаєш, їхати мені з нею — ідіотизм?
— Та ні, чому ж... Якщо ти переконаний, що це саме те, чого тобі бракує, що може тебе повністю задовольнити...
На цих моїх словах Том чомусь спалахнув і дуже роздратовано кинув:
— Я знав, я знав, що ти так скажеш! Як же я можу переконатися, що мене задовольнить, та ще й повністю, доки не спробую! А тут і нагода така! Та звісно ж, це неможливо, тебе шокує сама лише думка про те, що твій син стане коміком!
Побачивши Тома в такому збудженні, я почала запевняти його, що згодна з ним, комедія — велике мистецтво!
— Згадай хоча б Мольєра, Шекспіра, та й навіть Дена Лено [18] .
Я говорила щиро. Розпач і розгубленість, що охопили Тома (достоту як раптові релігійні напади, яким був підвладний Честер), змусили мене вийти за межі моїх «вузьких поглядів», і на ту мить мені справді вірилося, що «коміки»— великі митці і відраджувати його від такої чудової кар'єри було б глупством і помилкою. Я почала переконувати його серйозно подумати над пропозицією Мей — це певний шанс пробити собі дорогу.
Том ані слова не сказав, але трохи згодом кинув мені з такою злістю в голосі, наче кидав виклик недоброзичливому критикові:
— Комусь же треба смішити людей, чи не так?
А далі крутнувся й зник у холі. Того вечора я побачила його вже тоді, коли він прийшов попрощатися зі мною і поздоровити Честера з «блискучим виступом». Незабарно я вирішила відіслати йому листа, де написала, що, можливо, його участь у виставах «Бурлеска» стане для нього гарним першим кроком самостійного життя, і якщо він обере для себе цей шлях, я підтримуватиму його, чим тільки зможу.
Однак у розпалі гастролей Том вийшов з трупи і поступово взагалі відмовився від наміру стати актором,— раптом кинув Оксфорд (проваливши кілька іспитів) і подався до художньої школи. Особливих здібностей до малярства він не виявив, і я не певна, що воно справді його тоді захопило. Принаймні часто, коли ми вважали, що Том працює в студії, він собі дармував із друзями у барі, розводячись про міжнародне становище (на мою думку, дуже на той час непевне), або виїздив до кого-небудь у гостину за місто. Друзів у нашого «принца-наступника» тепер значно побільшало і, що було найістотніше,— його залюбки приймали в ділових та парламентських колах: Том справді був милий і зворушливо кумедний, та ще й, на правах Честерового сина, вважався за «важливу персону».
Кажуть, Томова доля — типовий приклад того, як може занапастити себе й спитися юнак, митець за покликанням, приневолений жити в «атмосфері релігійного мракобісся», де ніхто не зацікавлений в плеканні його таланту. Це неправда. Ми як ніхто співчували Томові, наполягаючи, щоб він продовжив свої художні студії. Але він сам ставився до них трохи шалапутно. Не знаю, може, він був не дуже зосереджений на малярстві, недостатньо заглиблений в себе, у свій внутрішній світ,— тобто, може, йому бракувало певної обмеженості, без якої любов до живопису, на мою думку, неможлива. Бо треба бути крайнім егоцентриком чи просто фанатом, щоб віддаватися хореографії, літературній базгранині чи малюванню картин, коли на землі стільки лиха й людству загрожує така небезпека. Ви можете заперечити, що митці, мовляв, змінюють
