правління — уряд консерваторів — розпочавши війну, само себе занапастило, і вже, очевидно, навіки. Ніхто й гадки не мав, що цей уряд може повернутися до влади.
Гулдова поведінка змусила мене вдатися до рішучого тону. Він істерично кричав, що в разі, коли Честер знову вирішить «перекинутись у чужий табір», хай ставить на собі хреста — його миттю викинуть з парламенту, і про це подбає саме він, Гулд. Всі порядні люди його підтримають — увесь англійський народ підніметься проти такого хамелеона та Іуди.
Старий так розпалився, що на нього страшно було дивитися. Він уже кілька місяців ходив з підвищеним тиском, і хоч як я його запевняла, що Честер і на думці не мав «перекидатись», що я взагалі не розумію, як йому й у голову могло таке зайти,— нічого не допомогло. Виявилося, що й інші тарбітонські радикали «ставлять питання руба». Телефонні дзвінки не припинялися — всі допитувалися про справжню Честерову позицію — і так цілісінький день! Мені довелося давати запевнення від Честерового імені його довіреній особі, половині комітету й репортерам обох місцевих газет.
Секрет полягав у тому, що ці люди панічно боялися бодай найменшого натяку на нову війну. Насмілюсь заявити, що проти війни виступала тоді більшість англійців. А вже євангелісти — ті здригалися на саму лише думку про те, що їм доведеться послати своїх синів убивати (інакше це не називалося) синів таких же, як вони, християн. Вони міркували так: якщо ми, християни, не повстанемо проти війни і дозволимо втягнути себе у це масове вбивство, ніхто й ніщо не зможе перешкодити війні стати світовою, поширитись по всій земній кулі, і людство перестане бути християнським. Цивілізація загине.
Сьогодні всі ці аргументи ми сприймаємо як дитячий лепет. Люди позвикали до воєн, а пацифізм таврують як прояв глупоти й боягузтва. Але тоді від часів останньої війни минуло понад п'ятдесят років, і навіть її вважали за безглузду, викликану тільки пихою Наполеона.
Ось чому Честерів довірений був вражений і ошелешений поведінкою свого патрона, і ми з ним не відходили від телефону, намагаючись з'єднатися з Лондоном. Я була пере-
конана, що сталося непорозуміння. Проте нам постійно відповідали одне: Честера немає вдома, він виїхав за місто. Наступним же поїздом я виїхала в Лондон, щоб негайно розшукати Честера («зразкова дружина політичного діяча!») й розповісти йому про переполох у Тарбітоні. Та не встигла я зайти в дім, як із кабінету до мене вийшов Честер, а з інших кімнат — Селлі й Том; виявляється, вони давно вже на мене чекали. Честер — з таким металом у голосі, ніби зачитував мені обвинувальний акт,— сказав, що прочитав заяву, зроблену мною в «Кур'єрі».
Цієї заяви — кількох рядків, що їх записав за мною по телефону містер Раунд,— я сама ще тоді не бачила. Я сказала тоді Раундові, що «не маю підстав гадати, ніби містер Німмо змінив свій намір вийти з військового уряду».
Я поспішила пояснити Честерові, чому саме містер Раунд попросив мене сказати кількох слів для преси, і розповіла, який жахливий переполох стався у Тарбітоні.
— Ти собі не уявляєш, як вони тебе честять. Там чимало таких, хто вимагає скликати загальні збори, на яких примусити тебе подати у відставку.
— Може, пройдімо до кабінету? — спитав Честер і, пропустивши всіх уперед, щільно причинив за собою двері.
Бутем, побачивши нас, підвівся, щоб вийти. Однак Честер з тим самим урочисто-суворим виразом обличчя дав йому знак лишитися.
Щиро кажучи, все це здалося мені дивним і підозрілим. Тільки зараз я почала розуміти, що накоїла чогось недоброго,— бо стояла перед своєрідним сімейним трибуналом. Примостившись у куточку дивана, Селлі дивилась на мене тим серйозним і переляканим поглядом, яким діти завше дивляться на винних у чомусь батьків.
Честер спинився біля вікна (його улюблене місце; наші обличчя — яскраво освітлені, його — затінене).
— Переполох у Тарбітоні! — нарешті кинув він.— Очевидно, тарбітонці ще нічого не знають.
Я почала пояснювати, що вони чекають на його заяву.
— Містер Гулд каже, що ти ризикуєш втратити надзвичайно щасливу нагоду. Зараз ти міг би повести за собою всю націю. Містер Тек вважає, що ти втратив на цьому кілька тисяч голосів. Містер Браун вийшов з комітету.
—
88
Честер і далі дививсь у вікно. На разі він рвучко повернувся до нас і перебив мене:
— Повести за собою? Але куди? Ось у чому питання!
Він нахилився вперед, і на мить мені здалося, що він тицьне в мене пальцем,— прийом, до якого він з таким успіхом вдавався на мітингах. Натомість він лише скинув голову (вочевидь спіймавши мій погляд і збагнувши, що я сприйму цей жест як надто театральний для сімейної розмови) і повторив, підвищивши тон:
— Куди? Саме про це ми й радимось — Том і я.
Том, як завше, нервово ходив туди-сюди по кімнаті, не випускаючи з рота сигарети, попіл з якої сипався на килим. Мені здалося, що він дещо збуджений (на ньому був потертий старий костюм; пізніше я дізналася, що він чергував цілий ранок біля міністерства оборони, бажаючи записатися добровольцем, і йому пообіцяли, що наступного дня його візьмуть). Том посміхнувся Честерові й сказав:
— Тільки без мене, тату. Роби, як знаєш, як тобі хочеться.
— Не як хочеться, а як буде краще.
На це Бутем сказав з властивою йому багатозначністю:
— Даруйте, сер, але йдеться про моральний обов'язок! Народ чекає від вас лише знаку!
Я ніяк не відреагувала на Бутема, надто він був мені осоружний; сам же Бутем кинув на мене суворий погляд, ніби застерігаючи: «Думай, перш ніж сказати!» й додав:
— Прем'єр-міністр запропонував містерові Німмо очолити міністерство промисловості — чудове місце!
— І цілковита свобода дій! — промимрив Честер.
І зразу ж, ніби випереджаючи мої заперечення, підсів на диван до Селлі й спитав, обійнявши її за плечі:
— А що нам скаже наша дівчинка?
Селлі знітилася, щоки їй запаленіли, вигляд у неї був переляканий. Проте вона швидко опанувала себе й мовила:
— Я вже сказала, тату: звісно, ти мусиш лишитись у кабінеті й воювати з німцями.
Я знала, що подібне звертання до Селлі нічого не варте. Вже давно (хоча Селлі минуло чотирнадцять лише у травні) Честер почав звертатися до неї,— точніше, вдавати, що звертається,— за порадами, так само, як звертався колись до Тома, радячись із ним як з дорослим. Такий хід по відношенню до Селлі, дівчинки практичної і прискіпливої, завжди давав плідні наслідки. Вона була кмітлива й обожнювала Честера.
І все одно цього разу я здивувалася. «Такі вистави він розігрує, тільки коли це йому дуже потрібно,— думалося мені.— У чому ж тут річ?»
Я вже розуміла, що Честерові кортить зайняти обіцяне «чудове місце», яке забезпечувало йому «цілковиту свободу дій». Річ, як на мене, аж ніяк неможлива: не міг же він і справді зламати присягу й «перекинутись у ворожий табір», особливо після того, як чотири інші міністри, що теж виступали проти війни, вже подали у відставку! І я зауважила, що Селлі, очевидно, не дуже добре уявляє собі, який настрій панує в Тарбітоні (натякаючи на те, що цього не уявляє собі й Честер!), і який загальний стан речей.
Честер зірвався з місця й метнув на мене такий лютий погляд, ніби я була його запеклим ворогом.
— Який загальний стан речей? Жахливий! Нічого подібного ніхто й уявити не міг! Але зваж на мою ситуацію! Прем'єр-міністр сказав мені: «Це поклик батьківщини, замінити вас не може ніхто!» Бутем має рацію, це мій обов'язок, мій моральний обов'язок — переглянути свою позицію, не боячись можливих ускладнень і не зважаючи на те, що деякі безвідповідальні писаки на зразок Раунда по-зрадницькому ускладнюють ситуацію, яка й без їхнього втручання — критична.
