— А чого він домагається?
Це мене трохи спантеличило. Хіба Честер не знає, що Джім обстоює права тубільців?
— Розумієш, я не певен, що Джім може компетентно судити про те, що цим тубільцям треба. Авжеж, він зробив для них чимало, проте останнім часом Джім таки відстав від життя: воно дуже змінилося, доки він сидів у своїй Африці. Сьогодні такий темп, що встигнути за життям незрівняно важче, ніж учора.
— Не гинути ж Джімові завчасно лише через те, що все на світі таке плинне.
— Нікому не дано спинити поступу історії. А історія безжальна до примітивних народів — такий закон життя. Джімові слід зважати на реальну ситуацію.
— Отже, на твою думку, Джім повинен дати волю місцевій владі і дозволити їй перенищити всіх бідолашних луга,— лише тому, що представники влади вважають це плем'я нікчемним, незначним і твердо переконані, що за нього ніхто не заступиться?
Помітивши, що я починаю сердитись, Честер припинив розмову, а я подумала: «Яке ж це, однак, з його боку паскудство — звинувачувати Джіма в тому, що він відстав від життя! Так, він усі ці роки просидів в Африці, — але ж саме уряд відправив його в це заслання, та ще й з певним розрахунком».
Ще перед тим ми домовилися з Джімом зустрітися поблизу його клубу св. Джеймса, я мала сказати йому, яке приміщення ми орендували для мітингу (не хотілося говорити про це по телефону, нас могли підслухати), і я на кілька хвилин спізнилась. На вулиці я ніколи не носила окулярів, і тому не впізнала Джіма у самотній постаті, що маячила біля дверей клубу. Тільки коли він повернувся й пішов до мене своєю, лише йому притаманною ходою,— трохи перевальцем, як ходять професійні жокеї,— я зрозуміла, що це він. То була наша друга з ним зустріч після його повернення з Африки, і я вперше побачила Джіма у цивільному. Його вигляд мене просто вразив. На ньому був старий синій костюм крою 1910 року, який я не раз на ньому бачила, та вузенькі штани, у яких Джімові ступні (невеликі та зграбні, витонченої форми; ними він дуже пишався) здавалися величезними лапищами. На голові у нього був котелок, куплений колись під цей костюм, котелок, у якому Джім мав досить кумедний вигляд. Я чудово розуміла, що Джім, подібно до всіх колишніх денді, любив свої старі речі, та мимоволі пригадалася мені розмова з Честером, навіть не самі слова, а їхній підтекст.
Наблизившись, я побачила видовжене пожовкле Джімове обличчя і вражено-зосереджений погляд, що ніби застиг в його збляклих очах (Джім весь час думав про те, як підло його пошили в дурні та як безпардонно розправляються з його луга), і мало не розплакалась. Мені й справді здалося, що Джімові загрожує не лише урядова «змова», а й дещо куди жорстокіше і могутніше — той «поступ історії», який, за одвертими розрахунками Честера, рано чи пізно зробить Гулда й Раунда нікчемними опудалами. Це здалося мені жорстоким і підлим, я не хотіла з цим змиритися і вирішила, що не дозволю їм занапастити Джіма.
По всьому тому ми з ним люто посварились. Знаючи, що Джімові треба буде зустрітися з членами Комітету в справах луга, я порадила йому купити принаймні нового капелюха, а він заперечив, що скоріше повіситься, ніж надягне на себе оте неподобство, яке зараз носять на голові, та ще й «зроблене з казна- якого барахла».
— Але ж не можна, Джіме, носити на голові отаку каструлю!
Він зупинився, зміряв мене навіть не сердитим, а скоріше зневажливим поглядом і, помовчавши, спитав:
— Отже, старий солдат не досить елегантно одягнений для місіс Німмо?
— Ти чудово розумієш,— ідеться виключно про комітет.
— А що комітетові до мого старого котелка?
— Звісно, це дурниця, але, як ти знаєш, людей стрічають по одежі.
— Я послав їм доповідну записку.
— Чудова записка, але де в тебе гарантії, що вони її прочитали?
— Тоді про що мені говорити з оцим комітетом?
— Але, Джіме, це дуже впливовий комітет, там люди з іменами. Саме тому їм може не вистачити часу ознайомитися з твоєю доповідною, і ти сам мусиш справити на них приємне враження. Не треба, щоб ти видався їм дивакуватим, тоді вони вирішать, що вся твоя причетність до історії з луга є лише наслідок твоєї дивакуватості.
Від самої лише думки про те, що його можуть запідозрити у чомусь особистому по відношенню до його луга, Джім спалахнув і люто процідив:
— Знаєш що, зайчику, очевидно, у вас тут не комітет, а бордель.
— Це стосується і мене?
— До певної міри так. І якщо твій комітет має намір вирішувати цю справу залежно від моєї каструлі, нехай іде під три чорти, нікому він не потрібен, тільки час із ним марно гаємо.
І тут ми зчепились — не на жарт. Я завжди боялася перейти у наших взаєминах з Честером якусь межу, але по відношенню до Джіма дозволяла собі бути якою завгодно різкою. І я сказала йому, що за все життя він і разу не виконав жодного мого прохання, що таких егоїстів, як він, ще не бачив світ, і що більше я й пальцем не поворухну заради нього,— все, годі! Він відповів, що я перетворилась на таку саму інтриганку, як і мій Честер. Та й взагалі — він не дозволить втягти себе у мої жіночі інтриги — це для нього надто брудна справа.
95
За цей час між Честером і мною виникла «ситуація». Іншими словами, наші взаємини дуже ускладнилися. Як на мене, між чоловіком та жінкою завжди існує певна «ситуація» (втім, я так довго жила у сфері політики, що, можливо, на мені позначився її «декадентський вплив»; і тепер мені всюди ввижається «ситуація») і «взаємовідносини», що потребують «взаєморозуміння» та «розподілу сфер впливу». І ця «ситуація» міняється щонайменше тричі на день. Та коли люди давно одружені і досягли «взаєморозуміння», а сфери впливу чітко визначені, вони можуть почуватися між собою досить вільно, активно конфліктувати й навіть переживати значні кризи, не доводячи ситуації до «інциденту». По суті, вони цілком влаштовують одне одного, і «ситуація» між ними може загостритися лише тоді, якщо вони не демонструють «проявів доброї волі», і, звісно, не вступають в «альянс» десь на стороні. Кажучи, що між нами виникла «ситуація», я маю на увазі, що ми перестали одне одного влаштовувати. Відверто кажучи, наші взаємини були вже кілька місяців украй загострені, тому ми й поводилися одне з одним надзвичайно обережно й запопадливо. Я виявляла (прилюдно) лояльність і, коли мені випадало представляти Честера (на деяких менш відповідальних прийомах), неодмінно говорила про нього кілька слів,— який він, мовляв, «дуже людяний», тобто схожий на всіх чоловіків. Припустімо, на зборах Об'єднання матерів чи Червоного Хреста я неодмінно розповідала, як Честер, котрого так обсіли державні клопоти, забув змінити теплу білизну на літню,— а кожна господарка знає, що це порушує порядок у домі.
Колись, допомагаючи мені скласти мою першу промову, Честер сам запропонував внести ці «домашні штрихи»,— слухачі, мовляв, полюбляють отакі речі і завжди задоволені. Звичайно, ми обоє чудово розуміли, як це для нас важливо — постійно нагадувати людям про Честерову «людяність» (про необхідність цього свідчила наша щоденна пошта, не кажучи вже про публікації таких, як Раунд), адже йому весь час доводилося відмовляти у допомозі вдовам, чиї чоловіки загинули під час нещасних випадків, та крамарчукам, що їх розорив черговий указ.
Честер зі свого боку теж не пропускав нагоди розповісти про «самовідданість» своєї дружини і про те, яка вона «чуйна до чужого горя».
— Не знаю, що б я робив без неї в ці похмурі дні,— бідкався він.
Останнім часом Честер почав ставитись до мене значно прихильніше (зовні, на людях), і то була найперша ознака виникнення між нами тріщини (такою ознакою бувають заяви, якими починають на разі обмінюватися дві держави, що потай оголосили загальну мобілізацію,— заяви про те, що між ними ніколи ще не було таких гарних добросусідських взаємин, як зараз).
Втім, Честер і не робив спроб викликати мене на відвертість. Гадаю, він цього й не прагнув. Що ж стосується наших інтимних відносин, то від того пам'ятного вечора, коли я вступилася за Гулда, він почав ставитися до мене як до одного із своїх численних секретарів: я мала виконувати деякі специфічні обов'язки, конфіденційні та надзвичайні, але якоїсь принципової різниці між мною та Бутемом, або між мною та детективом, що мав доступ у міністерство з чорного ходу, в цьому плані не існувало. В найінтимніші
