віялку на току. Дірки у флюгелі на даху стайні увічнили стрілецькі змагання між Бобом і Джімом — здумати лишень! — сорок років тому. Ці старі шрами були невід'ємні від загальної атмосфери дому, і поранені, що приїздили сюди доліковуватися й набиратися снаги (для госпіталю Бакфілд був не дуже зручний і надто віддалений), казали: з усіх прихистків, куди закидала їх доля, цей — найчарівніший. І це при тому, що тут не було так званих «сучасних вигод»,— душу, центрального опалення, асфальтованого подвір'я, не кажучи вже про відсутність театру чи кіно. А головне, бакфілдський клімат, любила жалітися тітонька, діяв на всіх розслаблююче.
Проте, як на мене, вирішальним був не клімат, а сама «атмосфера» цього місця. І справді, переспавши в Бакфілді лише одну ніч, я вже на ранок відчула, що відпочила,— не так тілом (хоч спала кілька годин, як то кажуть, мов убита), як душею. Цей сон ніби розчинив якийсь клубок, що застряг у грудях, і, прокинувшись, я не напружилась відразу ж, як у Лондоні, готуючись до чергової сутички, а навпаки, ніби розчинилася у всьому, що мене оточувало — в домі й навколо нього, у парку, в озері (яке вкрилося баговинням і поросло лататтям та ряскою), у небесному склепінні над Бакфілдом. Здавалося, що над Бакфілдом і небо було якесь особливе, своє,— оточене хвилястим пасмом невисоких пагорбів з розкиданими де-не-де лісами, розрізане в одному місці дзвіницею, в іншому — димарем занедбаної суконної фабрики; і все те — небо, навколишня природа, будинок,— було затишне й лагідне, як обличчя старої няні.
Лежачи в своїй кімнаті, я чула і дзенькання цебра на подвір'ї, і голос старого скотаря Прета, котрий шпетив когось на кухні, і плюскіт води, що наповнювала ванну для Джіма, і гудіння літака, що завмирало десь у далечині,— все це звучало ніби в мені самій. Здавалося, мій мозок, звільнившись від диявольської напруги, розкрився для сприйняття якогось іншого життя,— набагато привабливішого й не такого «переускладненого», як мої лондонські будні. Принаймні так мені здавалося, хоч я чудово знала, що старий Прет завше прокидається о шостій ранку доїти корів, а Боб працює по дванадцять годин на добу, щоб не продали Бакфілд з молотка, і, незважаючи на всі його жертви й хитрощі, дім з кожним роком усе більше ставав непридатний для життя й занепадав просто на очах. Як говорила Бобові тітонька (повторюючи це щодня), він господарював украй погано, і тоді, як усі сусідні маєтки з їхніми добре налагодженими фермами процвітали, у нього завше були самі збитки.
Та попри всі прикрощі, попри свою каторжну працю й одвічні турботи з робочою силою, помешканням для котеджерів, ремонтом і пожертвами на місцеве мисливське товариство (Боб органічно не терпів полювання, проте вважав за свій обов'язок підтримувати родинні традиції Леттерів), він сам був дуже суттєвою часткою бакфілдської атмосфери. Навіть по тому, як він рухався, спроквола, трохи підскакуючи й схиляючи голову набік, тягнучи за собою ціпка чи перекинувши його через плече, відчувалося, що у Бакфілді людина має час поміркувати над життям. І справді, Боб, працюючи з раннього ранку до пізньої ночі, знаходив час погомоніти з людьми, і не про якісь там дурниці, а й про цілком поважні речі — війну чи ціни, до того ж поговорити розважливо, не поспіхом, а «широко», про що в місті не могло бути й мови. Наприклад, у нього була теорія, що в німецькому мистецтві можна простежити причини воєн, і, слухаючи його, ви починали розуміти минуле,— точнісінько так само, як, дивлячись на Бакфілд, починали відчувати себе легше й вільніше. Звісно, всі провінціали схильні мислити «широко» (наприклад, Гулд, якого Честер так зневажав, теж мислив «широко»— доводив, що бог послав нам війну за «гріхи»), але Боб насправді добре знався на мистецтві й дуже цікаво розвивав тезу про те, що в мистецтві кожного народу виявляється дух нації.
98
Звичайно я гостювала у тітоньки Леттер не більше двох днів, і тепер, повторюю, навіть собі не признавалася, що маю намір затриматися надовше. Однак за два дні я зателеграфувала Честерові, що тітонька кепсько почувається, і я не можу її залишити саму. Минуло два тижні, а я все ще жила у Бакфілді, мотивуючи це тим, що туди на відпочинок приїхали два офіцери, які потребують догляду.
Я не стала пояснювати, що один з цих двох офіцерів — Джім, котрий справді щойно виписався з військового госпіталю, куди його поклали після жахливих нападів пропасниці. Виправдовувало мене те, що він справді серйозно хворий і більшу частину часу проводить у своїй кімнаті, де тепер завжди палав камін; працюючи над великою доповідною запискою про плем'я луга, Джім сподівався зацікавити нею міністерство в справах колоній, загрожуючи віддати її до друку. якщо чиновники поставляться до неї без належної уваги.
— Ось коли вони в мене попотанцюють, ці недоноски з Айк-сквер,— хвалився він.— Я знаю, вони не дуже люблять, коли на них скаржаться начальству.
Хоч, повторюю, я не мала наміру залишати Честера, повертатися до нього я теж не хотіла і послала йому ще одну телеграму (що я допомагаю влаштувати свято на честь місцевого Червоного Хреста); і одного чудового ранку перед ленчем до нас з'явився особистий лікар Честера. Честер, сказав він, попросив його заїхати сюди й подивитись, як я себе почуваю.
Все наше домашнє товариство — цебто Боб, тітонька Леттер і три молодші офіцери, які видужували після отруєння газами (Джім не виходив із своєї кімнати) — дуже зраділи несподіваному візитові славетного сера Коннелла Т., що якось оперував навіть одного імператора й знав безліч історій про сильних світу сього, котрі вдавалися до його послуг. Усі ці історії були на один копил: як спритно він, сер Коннелл, зумів відбрити цих важливих персон. Це був тілистий червонопикий дядько, просто-таки народжений працювати різником, і коли він вихвалявся, як осадив короля такого-то чи поставив на місце велику герцогиню таку-то, він, здавалося, робився набагато могутніший у тілі і багряніший на обличчі. Крім того, щоразу, дійшовши до кульмінації, тобто до своєї вбивчої відповіді, сер Коннелл опускав своє масивне підборіддя та випинав уперед груди й здоровенне черево.
Тітонька не могла ним нахвалитися, він задовольняв одразу дві її найбільші пристрасті: любов до людей, що вміють не лише молоти язиком, а й «перти плуга», мають владу й не бояться її використати, і зневагу до людської натури як такої. Мені ця людина була вкрай огидна (у Парейді він завжди поводився зі мною надзвичайно грубо), і коли після сніданку сер Коннелл запропонував оглянути мене, я відмовилась, заявивши, що не бачу в цьому потреби, бо цілком здорова.
— Ваш чоловік попросив мене навмисне зробити такий гак, щоб вас послухати, вдруге я вже не зможу сюди приїхати. Я й сьогодні б не зробив цього, якби не особисте прохання міністра. У воєнний час це звучить для мене як наказ.
— Але в мене все гаразд, сер Коннелл.
— Тоді ви, може, покажете мені цей, як його... ваш славетний... Що у вас тут оглядають, сер Роберт?
— А, ви, мабуть, про лабіринт? Це справді найдавніший і достеменний лабіринт, і я залюбки проведу вас туди; хоча він, признатися, зараз трохи занедбаний.
Й одразу ж після ленчу Боб пішов показувати йому лабіринт. Правда, сер Т. спершу зажадав, щоб я склала їм компанію (і тітонька змусила мене піти!), а потім доволі нахабно відшив Боба:
— О'кей, Леттере, місіс Німмо сама покаже мені ваш сад. Мені треба сказати їй кілька слів наодинці.
Боб у першу мить отетерів, але вибачився й хутенько зник (ніхто не вмів зникати так блискавично, як Боб, коли він відчував, що зайвий), а сер Коннелл одразу ж взяв бика за роги:
— Мабуть, не будемо, місіс Німмо, ходити околяса? Це ж однаково не вирішить проблеми.
Я поцікавилась, що саме він має на увазі.
— Власне, я приїхав з однією метою — сказати вам: якщо ви хочете повернутися до Лондона, моя машина до ваших послуг.
Довелося відповісти, що зараз у мене такого бажання немає.
— А вам не здається, що вже час додому?
— Ніхто не пропонував мені скоротити мою відпустку.
— Гаразд, місіс Німмо, гаразд. Але не граймося, як діти, в піжмурки. Ви вважаєте, що у вас є всі підстави ображатися на свого чоловіка, а він, з вашого дозволу, так само переконаний, що має всі підстави бути незадоволеним вами. Важко повірити, що завинила тут лише одна якась сторона.
Я відповіла, що, можливо, й так, але все це — моя інтимна справа, і я не маю наміру виносити її на обговорення.
