а за чуття та інтуїцію. Поступово я почала частіше вдаватися до таких слів як «натхнення», «божий дар» і навіть «особливий талан Німмо». Виходило так, що своїм успіхом він завдячує певній магічній силі, і це було Честерові як медом по губах: він надто добре знав, що будь-якого державного діяча, обділеного цією силою, здатна занапастити перша-ліпша нікчемна випадковість, котрої не годен передбачити жоден, навіть найясніший, розум.
Саме в одну з таких ночей я зрозуміла, чому Честер послав по мене свого поплічника, і чому сказав мені тоді: «Ти моя дружина. Ніхто не може посісти твого місця у моєму серці, і мого — біля тебе». Виявилося, що його «політичне» уявлення про людські взаємини — набагато практичніше й мудріше, ніж моє романтичне. Хай би скільки я торочила, що поділяю загальну думку, що «дружина потрібна громадському діячеві лише як господиня в домі та як окраса за його столом», насправді, наше з Честером спілкування завжди носило передусім «духовний» характер. Я знала його таким, яким його не знав ніхто. Та ніхто й не міг би його собі таким уявити — вередливим, неврівноваженим, істеричним. Він шукав у мені те, що могла дати йому тільки я. І йшлося про мене не просто як про жінку,— йому потрібна була Я; лише я знала його до кінця, так би мовити, вичерпно, ми навчилися взаємно іти на компроміси, він міг бути певним, що завжди знайде у мені (хоч я ніколи не була в захваті від його «політичних акцій») і співчуття, і розуміння,— у тисячі таких незначних на перший погляд речей, на які найвідданіші з його прибічників, у тому числі й Селлі, ніколи б не звернули уваги.
Хоч як дивно (відверто кажучи, це й досі велика для мене загадка), але кількох сказаних мною банальних компліментів,— мною, на чию думку він ніколи не зважав, принаймні коли йшлося про мораль та політику,— було досить, щоб повернути йому душевну снагу; так само як варто було йому торкнутися мого тіла, і до нього поверталися сон, енергія, спокій. Він добре знав, що саме йому потрібно (і моя присутність, навіть коли Честер про це не знав, навіть коли він про це не думав, допомагала йому,— так вважав він сам, і то була щира правда) і де йому взяти те, що дозволяло забутися й відчути дружнє співчуття. Йому були важливі не конкретні мої слова, а сам факт того, що я завжди поруч і можу ці слова сказати.
Вродлива жінка знає, що вона вродлива, проте вона ніколи не пропустить нагоди зайвий раз поглянути на себе у дзеркало і потішитись своєю вродою.
Тож я з неабияким подивом відкрила, що мені приємно правити Честерові за таке дзеркало! Мене страшенно тішило, що моя похвала допомагає йому піднестися духом, і мені дуже подобалось, коли він говорив: «Бігме, дорогенька Ніно, хто ж не знає, яка ти майстриня на компліменти! І все одно, здається, я не збрешу, сказавши, що доля мене наділила чимось таким, як другий зір. Бабуся моя шотландка. І моє шосте чуття — чуття політичне. Я справді у дев'яти випадках з десяти знаходжу раду там, де для інших — глухий кут, безвихідь. Назви це чим хочеш — ясновидінням чи прозірливістю, але так воно є. Ну, наприклад: якби я тоді так рішуче не перекинувся на проблеми енергетики, що б нині з нами було? Ми б давно вже програли війну».
103
Честера дуже тривожило Томове майбутнє, і тому він часто повторював: «У хлопчика в голові самі лише розваги — життя ніколи не було для нього серйозним викликом чи випробуванням». Він неодмінно завдав би Томові прочухану за його інтрижку з Мей Бонд («найперший мій обов'язок — застерегти його від цієї Ієзавелі [24], яка так зле на нього впливає»), якби я не звернулась до його «відомого всім проникливого «розуміння молоді».
Він не став говорити з Томом безпосередньо про Мей Бонд, а почав здалеку,— завів розмову про венеричні захворювання, про жахливу аморальність сучасних молодих жінок (і перш за все — комедійних актрис; Мей саме виступала тоді у ревю), про те, який страшний кінець чекав на багатьох молодих офіцерів, що потрапляли до їхніх рук. А потім послався на кількох відомих людей, які вважали, що мирний час стане серйозним випробуванням для всієї країни, а найдужче — для молоді, яка не встигла виробити в собі звички до постійної буденної праці, де потрібні скромність і самоконтроль.
Все це було слушне, однак мене аж колотило, коли Честер, прибравши властивої йому пози великої людини, врочисто повчав Тома. І я з радістю побачила, що Том якнайшанобливіше слухає Честерову нотацію і з усім погоджується. Ніколи ще не виявляв він стільки такту у взаєминах з Честером і такої поваги до його слів.
Того ж тижня ми всі гуртом виїхали у Бакфілд. То був наш перший родинний експеримент такого роду. Джім уже місяць відпочивав тут після хвороби, Том лікував поранену руку, — до повернення в армію йому лишалося з півмісяця. Всім на радість і на диво Честерів «французький» план цілком себе виправдав. Бутем пристосував кілька кімнат у флігелі під своєрідний офіс, і Честер проводив свій день то працюючи у цій віддаленій частині дому, то прогулюючись у саду. Я встигала і почитати, і погуляти з Джімом чи Бобом, і перекинутися слівцем з тітонькою — у мій обов'язок входило вчасно відповідати на листи, міняти туалети (Честер не визнавав сільської простоти в одязі) і рано лягати спати. Тома, вочевидь, цілком влаштовувало їздити верхи й ловити рибу з Джімом, і він був з усіма дуже приязний. Він анітрохи не гнівався на Джіма, коли той сварив його за погану подачу (вони годинами тренувалися на тенісному корті), або за невправну їзду (він казав, що хлопчик погано сидить у сідлі, не знає, куди подіти руки й взагалі їздить наче кравець!); а Том, у свою чергу, щиро цікавився його боротьбою проти дискримінації луга й казав, що це просто злочин — «сифілізувати» такий симпатичний народ лише для того, щоб через їхні землі пролягла автотраса.
І все таки Джім спромігся посваритися з хлопцем. Я вже казала, що його, як і Честера, надзвичайно дратував обурливий занепад моральності по всій Англії. В 1918 році Джім приїхав сюди у другу свою відпустку і дійшов висновку (напевне, слушного), що за цей час усе лише погіршало. З ним стало незручно ходити по місту: він уголос шпетив усіх, хто спекулює на війні; а часи були такі, що майже кожен мав з того зиск, одержуючи коли не підвищену платню, то принаймні більші прибутки з обороту. Лише колоніальним офіцерам не підвищили платні, а подекуди й зменшили. Джім у кожному вбачав «спекулянта». Він казав, що жінки розкошують і тішаться, як можуть, а робітники «набивають собі гаманці» за рахунок армії. Та найдужче обурювали його «молоді», і перш за все — їхні туалети. Він лютими поглядами проводжав дівчат у коротеньких спідницях (а носили тоді спідниці нижче колін) і, побачивши підмальовані губи (тоді щойно починали фарбуватися яскраво), відразу ж кидав щось на зразок «повія», або й навіть (тихіше, аби я, бува, не почула) «лярва». Його судомило, коли дівчата палили у товаристві (я теж вважаю, що це їм не личить) чи ходили розгонистою чоловічою ходою. Та найбільше за всіх не злюбив він молодих офіцерів.
Слід сказати, що наприкінці війни багато хто з молодого офіцерства і справді засвоїв собі хвацьку та занадто розбещену виправку, на відміну від старих кадрових військових на зразок Джіма, котрі вважали для себе за честь поводитися стримано й з гідністю, а до будь-якої ексцентричності в поведінці ставилися так само гидливо, як і котрийсь католицький священик поставився б до свого колеги, що захотів би привернути до себе увагу пишним убранням.
Так от, тогочасні молодші офіцери примудрилися витягати твердий обідець із околички військового кашкета й носили його як м'який берет, збивши вгору на потилицю й насунувши величезний козирок на ліве чи праве око. Джім просто шаленів, коли таке бачив.
— Ну що тобі до цього? — пробувала я вгамувати його.— Коли їм подобається, то хай собі носять. Гадаю, вони це заслужили.
— Хай йому чорт, ти ж знаєш, що вони це роблять не для вподоби, а для форсу! Глянь оно яке волохате страховидло! Чи ти коли бачила кого більш схожого на мавпу?
— У нього дві орденські стрічки й дві нашивки за поранення.
— Це не дає йому права ганьбити свій полк!
— Та годі, Джіме,— бідолашного хлопця не сьогодні-завтра можуть вбити у першому ж бою...
— Кожного можуть убити — така вояцька робота.
— Ні-ні, я певна, що ти кажеш це не всерйоз. Слава богу, що тебе не чує котрась із матерів, у яких сини на фронті.
Але Джім, звичайно, казав усерйоз, а застерігати таку, як він, людину від зайвих слів, бо, мовляв, наживеш собі ворога, було все одно, що до гарячого ще й приском сипнути. Він сподівається, сказав мені Джім досить грубувато, що йому дозволять називати речі власними іменами, якщо навіть війна й попсувала декому нерви. Ще він поцікавився, чи давно я в армії, і що я, коли на те пішло, тямлю в таких справах.
Власне, чогось іншого від Джіма з його прямотою й обережністю годі було й чекати. Може, чи не
