Складалося враження, ніби чума розпусти охопила всю націю, і це лише посилювало Честерову й Джімову осоругу до цих «жовторотих».
Навіть я, приголомшена, спитала тоді в Тома, що сталося з Мей Бонд, чому вона так змінилась, і де вона відкопала таких друзів. Як завше, Том відбувся жартом, назвавши мене «смішною старенькою». Ми не бачилися з ним аж до його від'їзду на фронт, а коли за три місяці війна закінчилася, він, демобілізувавшись, відразу ж знову злигався з цією компанією, щоб, за його виразом, «добренько гульнути».
Ті, кого дивує цей повний занепад усіх моральних норм після війни, забувають, як важко було людям пережити раптовий перехід від жахливої безвиході навесні 1918 року до перемоги восени. Всім хотілося пожити собі на втіху: людям урівноваженим — повернутися додому й подумати на дозвіллі, а жвавим і веселим — вдарити лихом об землю. Солдати втікали з армії, у деяких військових частинах вони мало що не самі себе демобілізовували. Дисципліна сиділа їм в печінках, офіцери не могли нічого вдіяти — намагатися навести лад було небезпечно. Та й самі офіцери у переважній своїй більшості втомилися від «муштри» та «статутів». Цілком несподівано ознакою доброго тону стало глузувати з «кокард і фраків» (тобто з державних діячів, що носили фраки) і взагалі з усіх, хто обіймав під час війни відповідальні посади; шпильки стрілами летіли в уряд.
Навіть мирну конференцію підняли на глузи. А ті, хто не сміявся над військовими діячами, просто ненавидів їх. Тітонька якось сказала (і я переконалась у слушності її слів, коли Честер став одним з провідних «керманичів» кабінету): чим уряд енергійніший, тим дужче його ненавидять; а оскільки під час війни уряд мусив був втручатися майже у все, всім керувати, проти нього накопичилась величезна ненависть. Людям, очевидно, настане час «вибити корок» (як домашньому пиву, коли воно починає бродити в надто міцно закоркованій посудині); ось корок і вистрелив по урядові (бо уряд був угорі).
Честерові, поза сумнівом, уся ця «безвідповідальність» була просто огидна. Від ідеї купити Бакфілд він відмовився зразу ж після того, як з'ясувалося, що Том не має наміру там оселитись. І він ще дужче розгнівався на нашого хлопчика, коли ми довідалися, що той (протринькавши нагородні) намагався зробити позику,— як майбутній спадкоємець Бакфілда. Звичайно, Том на той час ще лишався можливим спадкоємцем; і коли, після наглої смерті Боба, який не залишив заповіту, маєток перейшов до Джіма, і Том поїхав у Бакфілд, тітонька (Джім ще й досі сидів у своїй Африці, а тітонька у його відсутність порядкувала на цій землі і вже вигадала безліч «удосконалень») влаштувала йому пишний прийом. Саме під час того приїзду Том показав у Бакфілді свою пародію на нервового генерала (який приїхав на передову, аби підтримати бойовий дух своїх «хлопців»), взявши участь в гострому аматорському ревю, сюжетом якого була мирна конференція, на якій можновладці погрожують одне одному й, нарешті, гризуться, як собаки.
Його виступ мав неабиякий успіх — адже Том був, так би мовити, місцевим героєм. Проте він категорично відмовився повторити цей номер на професійній сцені,— не бажав підводити Честера.
Можливо, Том і справді поводився у цю пору трохи «безвідповідально», але не тому, що був шалапутом. Просто йому не подобалась як «лінія» Честера, так і «лінія» Джіма. Він ніколи нікого не зраджував. Він ніколи не зрікався Честера, навпаки, завжди пишався ним. Він агітував за нього під час виборів «хакі» [25], відразу ж після укладення перемир'я, коли Ллойд Джордж запропонував повісити кайзера, а жахливого 1922 року, коли здавалося, що все навколо гине, Том (який сам ходив безробітний) поїхав у далекий Тарбітон агітувати виборців, щоб вони віддали свої голоси за Честера.
106
У день тих клятих виборів на базарній площі Тарбітона Честер мало не поплатився життям, його закидали багном. Стоячи в машині, Честер виголошував промову,— і раптом трохи не впав; зрозумівши, що в нього чимось влучили, Том не на жарт розгнівався, навіть дужче, ніж я.
Частина натовпу вирувала, але ми на тоді вже звикли, що промовця перебивають вигуками типу: «Хто почав війну?», «Чому ми не приєднаємося до росіян?» Ми розуміли, що у Честера є вороги, і це не викликало у нас особливої тривоги. Навпаки, це лише зайвий раз потверджувало його популярність. Так, наприклад, коли 1917 року лорд Г. купив «Кур'єр» і вигнав Раунда, що редагував цю газету (Раунд так і не зміг знайти собі іншого місця, а в нього було четверо дітей; вони жили на ту мізерію, яку виплачують безробітним, і Раунд так і помер, не знайшовши роботи), багато хто звинуватив у цьому Честера; а в той же час він одержував багато листів, де Раунда обзивали зрадником і ставили Честерові в заслугу, що він не побоявся дати колишньому редакторові під зад коліном. Взагалі кожний новий ворог стократ збільшував кількість Честерових прибічників.
Його власний виборчий комітет просив Честера не вимагати перед виборами «хакі» суду над кайзером та запровадження військової повинності: це, мовляв, відверне виборців, і Честер не одержить місця у парламенті. Але Честер нікого з них не послухав. Він виступав з палкими промовами в обороні обох параграфів (щоб укласти «справді залізний міжнародний закон») і сміявся над тими, хто був проти нього, називаючи їх недоумкуватими мрійниками і фанатиками чи просто дурними старими бабами. Він одержав тоді перевагу в три тисячі голосів, значно більше, ніж будь-коли, і «експерти» з комітету мали й справді дурний вигляд.
Тепер він або зовсім не відповідав на провокаційні запитання, або гидливо їх відмітав, як вони й заслуговували. (Так, на питання: «Чом би нам не приєднатися до Росії?» — відрізав: «Блискуча ідея! Приєднуйтесь і якнайшвидше! А ми тут і без вас обійдемося!»).
Ви, може, скажете (так завжди кажуть про видатних людей, котрих просто таки переслідують невдачі), що Честер був уже не той: підтоптався, раніше йому було не позичати винахідливості й приваби; але чи могло бути інакше? Йому минуло шістдесят чотири, останні вісім років Честер ніс на своїх плечах майже надсильний тягар турбот і справ. У нього не залишалося часу на самого себе, на свою душу й тіло, йому ніколи було як слід подумати, почитати, спитати себе, як бувало: «Чом псується у мене характер?»
Він потрапив у становище людини, яка, щоб урятувати свою країну, вистояла битву не на життя, а на смерть, і раптом бачить, що її переслідує юрба негідників і покидьків суспільства, які ненавидять її через якісь дрібниці — наприклад, через те, що раптом підвищились ціни на тютюн. У ці важкі дні Честер не раз повторював мені, що, звісно, тільки недалекий державець може розраховувати на вдячність співвітчизників, однак він менш за все чекав, щоб його ображали в подяку за все, що він зробив для перемоги.
І ось, як я вже сказала,— хтось поцілив його гнилим помаранчем на базарній площі в Тарбітоні, і не встигла поліція отямитись, як на нас полетіло хтозна-що: яйця, помідори, шкоринки від бананів, качани й навіть дещо дошкульніше. Я смикнула Честера за полу пальта, намагаючись посадити його, Том гукнув водієві: «Поїхали!», але Честер ніяк не хотів сісти чи взагалі якось захищатися. Він просто кипів від люті й зневаги. Він стояв на повен зріст і кричав, що жменьці боягузів та негідників не вдасться заткнути йому рота, що він надто високої думки про справжніх тарбітонців, щоб не сказати їм тієї правди, на яку вони заслуговують.
Том шаленів ще дужче за Честера. Він увесь час поривався з місця й кидав у натовп образливі лайки типу «наволоч» та «свинота». Я й не уявляла, що він може дійти до такого шалу і збудження. Подумати лишень — ці людці насмілились образити велику людину — його батька!
На щастя, у загальній бучі ніхто не міг уторопати, що саме кричить Том,— натовп скаженів, люди свистіли, вищали й билися між собою. Коли машина нарешті рушила з місця (поліцейським вдалося розчистити вузенький проїзд), котрийсь парубійко (з вигляду фермер, що приїхав до міста в справах; серед фермерів, що жили на долині, траплялися страшенні фанатики!) вчепився за кермо. Том не витримав, вискочив з машини і накинувся на того парубійка; змушений захищатися, той відпустив кермо, водій натиснув на газ, і машина рвонулася вперед. Втративши рівновагу, Честер упав просто на мене, а Том залишився серед натовпу.
Хоч я дуже тривожилась за Тома, мені відразу полегшало, коли ми довезли Честера до готелю, де нам довелося зняти з себе все до нитки й відмиватися у ванні.
Честер майже не постраждав, лише на щоці темнів чималий синець,— але він так лютував, що я побоювалася за його здоров'я. Він бігав по кімнаті й кричав, як це все неймовірно: «Після двадцяти років! Після всього, що я для них зробив!» Його надзвичайно вразила міра людської ницості:
— Ці запитання! А свист на фабриці! І це люди, які мають бути нам вдячними за страховку по безробіттю! Неймовірно! Але провокація на базарі — це й зовсім вже ризиковане! Звідки вони понабирали
