вперед, стримуючи оплески,— був точнісінькою копією Честерового жесту; а коли він заговорив, я почула характерну Честерову інтонацію. Він говорив про те, що ми мусимо воювати задля збереження миру й підтримання істинно-християнського духу на землі. Том копіював Честерів голос, його звичку примружуватись, коли, висунувши якусь нову тезу, він чекав, щоб слухачі віддали їй належне. Він навіть повторив якийсь Честерів дотеп і самовдоволено хихотнув, зовсім, як той. Та найжахливіше було, що всі ці знайомі мені віддавна прийоми Честера сприймалися у Томовій подачі як дешеві й низькі трюки. Навіть Честерова залюбленість у влучний дотеп, його бажання викликати сміх здавалися тепер проявом дешевої пихи.
Мені несила й передати, що я пережила під час цього номера. Страшно було дивитись на цю жорстоку розправу над Честером, коли він тепер вибитий з сідла і знеможений. Мені справді стало аж моторошно; і водночас Том грав так блискуче, що я не могла очей від нього відвести. Я намагалася не дивитись,— надто це було жахливо,— і все таки дивилась, боячись пропустити якийсь рух чи слово.
Кожної наступної миті я впізнавала ще якийсь знайомий, тисячу разів бачений мною Честерів жест; раніше я просто не звертала на них уваги, а тепер, у Томовій інтерпретації, вони набували нового змісту. Коли, піднявши руки догори, Том почав потирати їх у повітрі (чистісінько так це робив Честер), я здригнулася з відрази: стільки було в цьому рухові самозакоханості. А коли, дійшовши до кульмінації своєї промови, він одкинув голову, тицьнув пальцем у повітря і, випнувши губи, врочисто почав карбувати слова, вже самий цей рот, ці червоні губи здалися мені такими бридкими, що я ледь не закрила обличчя руками. А втім, цей голос і жести не відпускали мене, від них нікуди було сховатися,— вони ніби смикали за якийсь нерв, де, наче маріонетка на шворці, витанцьовувала душа.
І цю мить сталося таке, що я не відразу повірила власним очам. Один з відвідувачів (досі він сидів дуже тихо, але, з усього видно, був п'яний як чіп) раптом щосили заволав: «Ну годі, кінчай свій балаган!» і жбурнув у Тома окраєць хліба; якби Том не відхилив голови, той окраєць влучив би йому просто в обличчя. Залою прокотився сміх. Однак Том не розгубився (у першу мить він, правда, знітився й по всьому було видно, що розсердивсь, але тільки на секунду) й зумів обернути цю доволі брутальну вихватку собі на користь.
— Низенький вам уклін, сер,— сказав він (знову схиляючи голову),— як почесному шанувальникові нашого публічного... (Він зробив паузу, ніби маючи намір продовжити «...дому», але скінчив інакше)... мистецтва. Хліб народний був завжди любий моєму серцеві.
І далі він сказав, що цей неоціненний дар став для нього приємною несподіванкою, бо, віддавши народові все своє життя, він не насмілювався й помислити про таку щедру винагороду. Публіка аж качалася од сміху й стала шалено плескати в долоні. Хтось із зали (мабуть, теж п'яний) вигукував: «Слава! Ура!» і «Браво, Томе!»
Цей епізод геть мене приголомшив, бо тієї миті, як Том обернув собі на користь п'яну вихватку (я просто фізично відчула, як він увесь взяв себе в руки в цю вирішальну хвилину й рвонувся проломом — точнісінько як Честер, коли бачив, що час діяти), переді мною був уже не Том, який імітував Честера, а живий Честер. Це він, сховавши своє обличчя під страхітливим носом та ідіотськими баками, грав самого себе, відбивав удари — я впізнала його винахідливість, його вміння оцінити й використати будь-яку ситуацію (люди називали це спритністю), його радісне збудження від усвідомлення того, що він викликав сенсацію і приборкав натовп. Все це було мені таке знайоме!
Потім Том підвів руку і, вимагаючи тиші (тепер це вже був Честер у «релігійному» екстазі), дивлячись, як мені здалося, просто в мій бік (насправді, він не міг би розгледіти мене в тому темному закутку), подався вперед, заклав руки за спину під фалди фрака (виразно честерівський жест) і поволі мовив солоденько- ласкавим голосом:
— Друзі,— сподіваюсь, я можу назвати вас своїми друзями,— я лише скромний трудівник на божій ниві!
Тут він скорчив міну, таку неймовірно смішну й чудернацьку і водночас таку «честерівську», коли той вдавався до подібного тону,— що тепер уже більше скидався на Честера, ніж сам Честер. То була нещадна карикатура, викінчена, огидна картина вульгарної, брехливої та спритної демагогії і лицемірства, злобства, пихи й чогось несказанно тваринного, якоїсь хтивої чуттєвості, милування власною гиддю,— такий набір усіх найгірших рис, що їх приписували Честерові найлютіші його вороги (до речі, це жорстока несправедливість, бо немає такої «публічної» промови, в якій би у зародку не можна було знайти усіх цих рис), що, на мій превеликий жах, мене раптом невтримно прорвало на сміх. У мене вирвався якийсь звук — чи то сміх, чи то зойк — а швидше, мабуть, таки насилу стримуване хихотіння. І, правду кажучи, від жаху чи від сорому, що я перебуваю в такому місці, що Том звертається прямо до мене, я раптом розгубилася. Це вже тепер легко писати, а як мені було тоді! Я притулила хусточку до обличчя і підвелася, щоб вийти; звісно, мої супутники підвелися разом зі мною.
І лише після цього, незважаючи на розгубленість і розпач, що огорнули мене, я зрозуміла: всі вони, за винятком, може, того, котрий мене запросив, добре знають, хто я. Проте моя поведінка їх немов анітрохи не здивувала: їхні обличчя лишилися незворушними, голоси — співчутливо-запобігливими. Вони заявили, що їдуть зі мною.
Грудка стояла у мене в горлі, я заперечливо похитала головою і зробила знак, що поїду сама,— вони, хвалити бога, не наполягали. Тільки джентльмен, який запросив мене, спитав дозволу провести мене додому, проте за всю дорогу не сказав і слова про той вечір, тільки зауважив, що в клубі було задушливо, і він з радістю звідти вирвався.
111
Сварити Тома — це мені завжди дорого коштувало. Я знаю, люди (і серед них Честер) вважали, що я розбестила хлопчика, проте я дивилася на все інакше,— змалку в нього все пішло шкереберть, не так, як в інших, отож він потребував особливої ласки й підтримки.
Тієї ночі я не склепила очей, незважаючи на снодійне (відтоді, як Честер захворів, він спав у себе, і я могла користуватися будь-якими ліками, на свій розсуд), і наступного дня, згадуючи величезний Томів успіх, я відчула не так задоволення, як страх за нього. Я знала, що мені конче треба з ним поговорити.
Том жив тоді не з нами, і ми рідко бачили його в себе. Він вибачався, що йому, мовляв, треба мешкати якнайближче до клубу, і наймав номери в маленьких готелях по сусідству. Я не могла йому за це докоряти — мешкати в нашому домі стало дуже нелегко. Після виборів навіть шпалери на стінах, здавалося, потьмяніли в атмосфері невдач і поразок. Але я, звичайно, знала, що насправді Том проводить ночі у Мей Бонд чи у котроїсь іншої акторки їхньої трупи. Мені не лишилося нічого іншого, як послати листа на адресу клубу, сподіваючись, що він таки потрапить йому до рук, і я дуже здивувалась, коли Том одразу ж прийшов.
Він уже знав, що я бачила його мініатюру, й увійшов до мене з тими словами, які завжди кажуть актори, коли друзі чи родичі приходять на їхні вистави: вони, мовляв, потрапили на невдалий спектакль, найгірший за тиждень. Чом я не попередила його заздалегідь? Він і не взнав би про мій прихід, якби другого дня вранці не зателефонував би йому про це рекламний агент.
Я відповіла, що, сподіваюсь, про це не трубитимуть, принаймні газети? І зненацька Тома ніби прорвало — як я посміла так зневажити репертуар кабаре!
— Ти чудово знаєш — йдеться зовсім про інше,— відповіла я.— Просто я не хочу, щоб Честер дізнався про мій похід і про те, що я бачила, як ти його передражнюєш.
Але Тома (це траплялося з ним дуже рідко) вже взяла злість:
— Передражнюю? Його? Хто тобі сказав? Там нема й краплини схожого! 1 не могло бути! Я що, збожеволів? Невже ти справді вважаєш мене здатним на таку підлоту?
Він так люто напав на мене, що я була приголомшена. Його дивує, як узагалі можна знайти бодай щось спільне між Честером і цим «старим віслюком з рудими баками». Господи боже, хіба ж я не знаю, як він ставиться до батька — єдиної справді великої людини у всій цій міністерській гоп-компанії?
Він так і знав, мовив Том гірко, що я буду незадоволена, навіть якщо він просто вийде на сцену у фраку. Може, йому взагалі зняти цей номер,— лише тому, що він — син свого батька?
І з тією ж гіркотою в голосі провадив:
— А я думав, ти зрадієш з того, що в мене з'явилася бодай якась справа. Ти ж бачиш, у всіх цих офіцериків вітер свистить у кишенях, а мені платять непогані гроші. Ти завше гризла мене за те, що я не
