— «Між нами, вічними трудівниками: життя реальне, життя суворе».[26]
Нічні клуби ставали між тим все популярнішими, але набували чимдалі скандальної репутації, і ось одного чудового дня поліція раптом почала їх жорстоко переслідувати (новий
міністр внутрішніх справ був людиною побожною). Один з перших поліційних рейдів прийшовся на «Шинок Респі».
113
Того ж вечора Том повідомив мене телефоном,— так я дізналася про той рейд,— і сказав, що його випустили на поруки, і що йому негайно потрібні двісті фунтів на адвоката (як я зрозуміла, не дуже респектабельного), і попросив мене, заради всього святого, вмовити батька поговорити з Гокером.
Гокер приятелював з Честером,— обидва вони були колись директорами однієї приватної компанії; тепер він обіймав посаду заступника міністра в уряді консерваторів.
Том благав мене поспішити, бо на завтра вже може бути пізно. Звісно, я пообіцяла йому зробити все можливе.
Однак це було не так просто. Останнім часом я не заходила до Честера після десятої, коли він лягав спати, навіть удень ми бачились мало; зранку він працював, а після обіду, за приписом лікарів, відпочивав; їв він також у себе, в кабінеті чи спальні.
Не скажу, щоб усе це він робив з виключною метою покарати мене. Я знала, він серйозно вивчав політичну ситуацію і глибоко пройнявся новою ідеєю про «кризу свободи», — на його думку, розкол ліберальної партії означав би загибель «християнської свободи»,— не тільки в Англії, а й в усьому світі. Тож не дивно, що він і думати не міг ні про що інше.
У нашому домі й справді сталося багато змін за ті місяці, що минули після виборів і публікації маніфесту радикалів (підписаного в основному групою Честера), де була спроба пояснити поразку на виборах відходом партії від головних своїх принципів.
Цей маніфест, хай би якими були його подальші наслідки (а він породив у партії ще кілька розламів; політичні партії нагадують мені кригу — варто з'явитися одній тріщині, як починає тріщати все, і не тільки під ударами ззовні, але й від «підводних течій» і навіть під тягарем власної ваги), викликав у нас у Парейді неабияке пожвавлення.
У нашому домі знову зароїлося від сили силенної членів різних комітетів, мирських проповідників та манірних старих дів, у яких був такий вигляд, ніби їх щойно повитягали з могил (і все це тільки тому, що вони не вживали косметики).
Вся ця публіка дивилась на мене скоса, одні — з жалем, інші — з обуренням. Спершу я вирішила, що їх дратують мої підмальовані губи. Але потім, коли навіть старий пень Гулд не схотів зі мною розмовляти (поїхав додому — у нього знову піднявся тиск — і не писав мені потім ані слова), а якийсь євангеліст- проповідник заговорив з церковної кафедри про диявольський вплив, «що так довго позначався на любому вашому провідникові», я зрозуміла, що проти мене знову висунули давні звинувачення: я була блудницею у шовках, яка збила Честера з пуття, привчила його до розкошів і «великосвітського товариства».
І я не мала остаточної певності, чи не дав Честер себе переконати тепер, у період «нової кризи», ніби він повинен принести на олтар політики жертву, і чи не з цієї причини віддалив мене від себе.
Ось чому, незважаючи на настійне Томове прохання якнайшвидше переговорити з батьком, на його благання «заради всього святого!» я не зразу пішла до Честерової спальні. А коли нарешті пішла, то навшпиньки, бо що, як він спить? Однак хоч я й ступала зовсім нечутно, Селлі, яка жила за стіною Честерової спальні, вмить почула мої кроки (взагалі вона спала дуже міцно,— мабуть, цього разу якийсь інстинкт підказав їй, що я маю намір потривожити Честерову фортецю) й спитала, чого мені треба.
Вона говорила чемно, але з усього відчувалося, що необхідність допитувати до певної міри її пригнічує. Останнім часом навіть просто звертаючись до мене з найнікчемнішого приводу, Селлі нерідко червоніла; їй було важко розібратися у своєму ставленні до мене, і почувалася вона дуже ніяково.
Я пояснила, що поліція здійснила наліт на Томів клуб, і тепер треба допомогти Тому виплутатись. Проте Селлі все одно перепинила мене, сказавши:
— Ти ж знаєш, тато о десятій прийняв снодійне. Якщо збудити його, він не засне цілу ніч.
— Але ж ми не можемо покинути Тома напризволяще — у такій жахливій ситуації. А до ранку ми повинні щось зробити.
— Том мусив знати, на що йде.
— Селлі, зрозумій, якщо його прізвище потрапить на шпальти газет, може зчинитися великий скандал.
Цей аргумент, безумовно, на неї вплинув,— скандал міг дуже зашкодити Честерові. І вона знехотя сказала:
— Гаразд, подивлюсь,— може, він ще не заснув.
Я не заперечувала. Досі вона ще й разу не дозволила собі так одверто стати між мною і Честером (зважте, лише місяць перед тим їй минуло дев'ятнадцять). Але зараз це вийшло у неї так природно й невимушено, що я навіть не встигла розсердитися.
Не чекаючи, доки вона запросить мене до кімнати, я ввійшла слідом за нею. Честер уже прокинувся й сидів у ліжку. Вигляд у нього був такий дивовижний, що на мить я навіть забула, чого прийшла. Він спирався на руки Селлі, яка допомагала йому підвестись, і на обличчі його застиг жах, панічний жах укупі з люттю. Та коли Селлі заговорила до нього, він миттю опанував себе,— обличчя його набрало того сумовито-покірного, всепрощального виразу (дуже характерного для нього на ті часи), який тітонька назвала «маскою великої та мудрої людини», і, звернувшись до мене, він пробурмотів:
— Ну?
Я пояснила, що сталося, і яким жахливим скандалом це загрожує, але на нього це не справило враження.
— А, скандал, так-так... Чого ж ти від мене хочеш?
Я без усяклих там манівців назвала кількох осіб (найперше Гокера, потім одного солідного чиновника з поліційного управління і, нарешті, ще одного високопоставленого урядовця, з яким він приятелював,— кожен з них, переконана, міг допомогти Томові.
Честер вислухав мене з тим же сумовито-терплячим виразом на обличчі й спитав:
— Ну добре, припустімо, ці люди погодилися б використати свій вплив. Ти вважаєш, я маю право просити їх про це?
— Звичайно. Ти теж зробив би таке для їхніх синів. Улаштував же ти колись сина містера К. у тилу під час війни,— пам'ятаєш, як він був тобі вдячний!
— Під час війни люди роблять чимало такого, що не слід.
— Ти чудово знаєш, що той хлопець був непридатний для солдатської служби, і ти вчинив справедливо, врятувавши його від фронту.
— Боюся, ми з тобою не порозуміємося.
Це означало, що його тривожать передусім «принципи»,— після поразки на виборах партія тільки й дбала, що про принципи,— їхній маніфест був ними геть увесь нашпигований. Звісно, я теж не заперечувала значення принципів, але мені відомо було чимало випадків, коли Честер знаходив підстави (та ще й дуже серйозні) зробити з них виняток,— навіть коли йшлося про «найголовніші» засади.
Але зараз я бачила перед собою не Честера, а «маску великої та мудрої людини». І раптом відчула, що Честер не думає про Тома. Він дивився на мене так само, як і чотири місяці тому, коли говорив мені: «Я був дурень, коли міг сподіватися, що ти й усі твої захочете знайти спільну мову з людьми мого класу!», а потім додав, що між мною та ним — прірва.
І я подумала: «Ми йому чужі, я і Том; його анітрохи не цікавить, що насправді трапилося і чим це загрожує Томові». Мені захотілося хоч на кілька хвилин здихатися Селлі, і, повернувшись до неї, я сказала:
— Селлі, принеси мені, будь ласка, мою сумку зі спальні, вона там на туалетному столику. Там у мене лист від Тома (насправді то був давній лист, він лежав у мене вже два тижні, і я не порвала його лише тому, що він був милий і доволі кумедний).
