дружину, одного разу сказав: щастя цілком залежить від нашої уяви. Факір може почуватися не менш щасливим, лежачи на гвіздках, аніж молода на весіллі або міністр під час засідання кабінету (вельми характерна для Німмо деталь!), коли він раптом помітить, що в нього репнули штани.
Та ледве чи комусь приємно спати на гвіздках (а я щойно втекла саме з такого ложа); і мені стало страшно за мій віднайдений спокій, коли Джім почав учащати до Ексвеллу. Ніби на підтвердження моїх сумнівів (Честер давно вже це передрікав) справи племені луга повертали на гірше. У червні Джім змушений був доповісти комітетові, що фонди вичерпано. Після скандального засідання, на якому Джіма зняли з посади голови комітету,— оскільки він нібито приховав найважливіше й не зміг пояснити своєї «фінансової заборгованості»; комітет самоліквідувався. А той факт, що Джім платив за все власними грішми, очевидно, нічого для членів комітету не важив.
Іншими словами, вийшло так, ніби Джім приховав «фінансову заборгованість» від самого себе. Ревізія виявила нестачу кількох тисяч фунтів стерлінгів, яка виникла з видатків на вождів племен, на тиражування брошур та листівок, на афіші й на лекторів, а також із таємничих сум на «представництво». На родинній раді було ухвалено віддати Бакфілд у тривалу оренду.
А тим часом міністерство у справах колоній дало розпорядження вислати вождів луга на їхню батьківщину,— коштом нігерійського уряду. Тож не дивно, що в Джіма зіпсувалася вдача. Це був його перший крок на ниві «реальної» політики» з її хаосом, несправедливістю, підступними замірами й махінаціями, які унеможливлюють поетичне життя для кожного, хто не пройшов цієї школи з дитинства.
І я не бігала за Джімом (як вважав Честер). Навпаки, найгірше сталося саме тому, що я вирішила припинити наші зустрічі і знайшла собі притулок у Палм Коттеджі, у тітоньки, яка не менш од мене хотіла б уникнути скандалу. Тепер вона ненавиділа Джіма, і для неї не було більшої насолоди, ніж замкнути перед ним двері його власного будинку.
А з тітоньчиною забороною треба було рахуватися, вона ще не остаточно втратила розум від алкоголю й ненависті і була здатна на все. Варто було їй лише почути Джімове ім'я,— і вона вибухала жахливою лайкою, а потім до півночі снувала по кімнатах, вигукуючи: «Квочка? От і добре! Я — стара квочка! Я — втручаюся в їхні справи!» Потім будила мене і питала, що сталося б з нами всіма, якби вона, «квочка», не клопоталася про нас. Важко повірити, як дратувало тітоньку це слово,— вона чисто скаженіла, чуючи його. Першого ж разу, побачивши Джіма біля дверей Палм Коттеджу, вона розчахнула вікно й загорлала:
— Від квочки чую! Геть звідсіля, стара квочко! Не сунь носа до чужого проса, квочко! Ти собі як хочеш, а Ніні дай спокій!
Треба було якось переказати Джімові, що йому не можна сюди приходити, я боялася, що стару кінець-кінцем правець ухопить.
Отож я змушена була сама втекти з дому і поїхати до Джіма. Він був такий обурений, і так побивався, ніби не тітонька, а я вигнала його з Палм Коттеджу. Хіба могла я після цього бодай у чомусь йому відмовити?
117
Ніхто не хотів орендувати Бакфілд навіть за найнижчу платню. Отож врешті-решт його довелося продати, і ми дістали мізерну суму, навіть меншу за вартість землі. Садибу зруйнували, а більша частина каміння пішла на ремонт дороги.
Тепер, після розлучення, ми опинились у матеріальній скруті, бо Честер позбавив мене фінансової підтримки. Та й тітонька завдавала чималих збитків. Вона відмовилася від будь-якого замирення з Джімом, і коли він, зрештою, переїхав жити до Палм Коттеджу, зачинилась у своїй кімнаті (найкращій в будинку) й не виходила звідти, щодень більше втрачаючи здоровий глузд. Ми боялися, що одного чудового дня вона спалить нас у нашій спальні,— тож довелося запросити до неї няньку.
Але навіть серед ночі нам не було від неї спокою, вона скрадалась до наших дверей, щоб раптом вигукнути: «Квочка!», або, скажімо, поцікавитись, як ведеться Джімові з його «канібалами».
Їй було аж солодко від задоволення, коли вожді луга, повернувшись додому, зробили заяву для преси, що віднині вони активно підтримуватимуть урядові плани й рішуче зрікаються тактики попереднього комітету, метою якого,— і сьогодні це вже зрозуміло всім,— було увічнення расової відрубності й бажання надалі тримати африканців у безправності та злиднях.
І ота метикована дама з Оксфорда переконала мене: політика розвитку насправді була давнім проектом уряду, що його лише відродив дехто з нової влади 1910 року, і що Джіма вигнали з Лугаленду зовсім не через те, що його критикувала преса, а тому, що уряд стривожив його вплив на бідних луга (хоч саме за це офіційна влада його раніше хвалила), побоюючись, аби та критика не збільшила його громадської ваги вдома, в Англії,— і це, у свою чергу, дозволить йому заважати розвиткові Лугаленду і продовжувати свою «реакційну» лінію (раніше це називалося «батьківським піклуванням про народ» і було гідне похвали). Проте я не могла розповісти цього Джімові. Та він би мені й не повірив, і це справді могло бути вигадкою, зручною концепцією для книжки, яка мала б «надати сенсу» всім складним і таємничим подіям, що розгорталися за межами літературного твору,— саме їх Честер і називав історією, підкреслюючи їхнє величезне значення, хоча у книжках їх завше лишатимуть осторонь, бо навіть Честер не зугарний був пояснити, як і чому вони сталися,— попри свою безпосередню участь у деяких з цих подій.
Джім вважав, що він сам «обрав собі таку долю» (історія зводилася для нього до самих книжок) і був надто гордий, аби нарікати на неї. Він сказав, що йому слід було б знати,— «ці хлопці з Айк-сквер» неодмінно «гратимуть з фальшивими козирями», але їм, як то кажуть, і карти до рук,—отже, цур йому і пек, час уже братися за те, на чому він краще розуміється,— наприклад, вирощувати капусту. Він справді пішов одного разу в сад і почав поратися на землі,— я тоді вперше побачила у нього в руках садовий реманент.
Але навіть того ранку він кожні півгодини заглядав у кімнату дізнатись, чим я «розважаюся». Бо з перших днів, як ми одружились, він ревно опікувався мною і рідко лишав на самоті: дбав, щоб я багато не читала («мусиш берегти очі») і влаштував для мене суворий режим та дієту (саме тоді вагітним жінкам почали радити помаранчевий сік), докладно розписував, коли лягати спати й куди ходити на прогулянку. Це, однак, не заважало йому брати мене із собою у море на яхті,— за будь-якої погоди, відразу ж, тільки-но йому заманеться.
І тепер він уже не приносив мені подушки на палубу, не кутав од вітру і не намагався триматися ближче до степлхедського берега. Навпаки (мабуть, тому, що весь час був роздратований — все його єство було пройняте відчуттям невдачі,—навіть коли забував про своїх луга і про свою страчену кар'єру), він ішов напрямки у відкрите море, хоч би й була дуже висока хвиля, і мені не раз було холодно й страшно (досі не можу вирішити, посилюється страх від холоду, чи, навпаки, зникає; мабуть, спершу таки посилюється; коли починаєш мерзнути, де й дінеться та мужність, а вже потім — навпаки: так задубієш, що стає байдуже, коли гинути, зараз чи трохи пізніше); а часом він водив мене гуляти на болото, і ми проходили за раз миль по дванадцять, аж я мало не падала з ніг і ладна була плакати від утоми.
Та якось, спитавши себе, навіщо мені терпіти таке «рабське життя», я раптом подумала,—при тому, що гучні слова були для мене завжди смішні,— що й не хочу іншого життя, не хочу нічого міняти, бо я «кохаю» Джіма, кохаю, та й годі!. І я навмисне взяла спершу слово «кохаю» у лапки, бо почуття, яке опосіло мене, було анітрохи не схоже на те, що звичайно вкладають у це слово, і зовсім не схоже на всі мої колишні переживання або й навіть на любов, якою я її собі уявляла. Я розуміла, що для мене це означає не лише бути рабинею Джіма, але й належати при цьому самій собі куди більше, ніж будь-коли. І зовсім як у ті перші дні в Ексвеллі, на серці мені було легко й спокійно. Навіть у найважчі хвилини, коли Джім допікав мені своїми дрібними причіпками, я все одно не втрачала грунту під ногами й відчуття цілковитої незалежності.
Причаївшись у потайному куточку свого «я», в усвідомленні незалежності й спокою, наче у власній фортеці, я легко переживала всі його примхи, кажучи собі подумки: «Може, така вже у Джіма потреба,— неодмінно командувати кимось або чимось? Але позаяк у нього немає більше ані його коней, ані луга, він командуватиме тепер тільки мною». Я не хочу сказати, що знайшла собі спосіб нишком глузувати з Джіма, але та усмішка завжди жила в потайному куточку, освітлюючи моє щастя. В мені зростала не лише його дитина, але й любов до нього — мені хотілося весь час бути поруч з Джімом, знати, де він зараз і що
