домі. Не могла чути голосу Честера, що диктував Бутемові чергову цидулу про те, як важливо всім прихильникам свободи об'єднатися. І над усе були мені нестерпні всі ці люди у коридорах і на сходах, які шпигали мене недоброзичливо-здивованими поглядами, немов дивуючись, яке я маю право тут перебувати.
Одне слово, першого ж вечора я послала по лікаря (мого особистого лікаря) і спонукала його порадити мені негайно змінити обстановку.
Честер і Селлі, а з ними й усі інші, знайшли цю пораду дуже слушною, погодившись, що мені потрібен тривалий і цілковитий відпочинок, і за двадцять чотири години мене вже не було в Лондоні.
115
Тоді всі поговорювали,— та й згодом, мабуть, теж вважали, ніби я втекла до Джіма Леттера. Але, по- перше, я не втекла — мене вижили (у колі «щирих» Честерових друзів мій від'їзд викликав велику радість), а, по-друге, я відмовилась від запрошення приїхати до Бакфілду — щоб не зустрічатися з Джімом.
Джім, звичайно, страшенно розсердився, коли я відмовилась приїхати до нього у Бакфілд чи у Палм Коттедж, котрий він недавно відкупив за дуже високу ціну, перетворивши його на своєрідний яхт-клуб. Він розсердився, хоч у мене був вагомий аргумент — у Бакфілді ми лишилися б з ним на самоті, бо за кілька днів до того між Джімом і тітонькою (яку він називав тепер не інакше як «старою квочкою»,— боюся, навіть їй у вічі) відбулася бурхлива сцена. Тітонька звинуватила Джіма, що він звів нанівець усю її «бакфілдську політику»— йшлося про його колосальні видатки на цих «чортових людожерів» (останній Джімів план полягав у тому, щоб привезти до Англії депутацію вождів племені луга; це й справді обійшлося йому у грубі гроші!),— і вона, страшенно розлючена, виїхала із садиби.
Направду, однак, мені просто не хотілося бачити нікого з нашої рідні,— надто гірко й прикро було мені на серці. Можливо, я б на якийсь час виїхала за кордон, якби не смерть мого давнього друга, майора Фрієра в Ексвеллі, маленькому містечку поблизу Лонгуотера. Я поїхала туди на похорон, зняла там на кілька днів помешкання, а потім, не маючи сили рушити далі, залишилася ще на тиждень.
Але минув тиждень, і, на свій подив, я відчула, що мені вже нікуди не хочеться виїздити. Тут було затишно, я втішалася надзвичайним, особливим щастям, яке ніби розлилося в цьому рідному для мене повітрі і лише чекало на моє повернення, щоб набрати певної форми, викристалізуватися у щось невідоме й гарне. І саме щастя було схоже на кришталь — прозоре, чисте, насичене повітрям і небом, просякнуте втихомиренням. Та в ньому не було ані краплі сонноти — лише іскриста радість, щедра від усвідомлення власної довершеності і непохитності.
Мені здавалося, що я тільки зараз (у сорок п'ять років) відкрила, чи, може, повернула собі справжнє щастя та душевний спокій. Я «відійшла від політики»; десь далеко позаду лишилися марудні домашні клопоти господарювання у великому маєтку. Я скидалася на старого каторжанина, який нарешті вирвався на волю, але за довгі роки свого заслання так звик до нього, що геть забув, з чим її їдять, оту волю. Прокидаючись, я щоранку відчувала величезну радість, що попереду в мене довгий день, і весь він — мій, мій без останку.
Кажуть, найщасливіші в шлюбі жінки, поїхавши кудись у гостину (або, ще краще, знявши номер в готелі), зазнають незрівнянної насолоди від самої лише приємності побути на самоті,— тому що кохання, хоч би яке воно було, однаково зв'язує людину, однаково пригнічує. Для мене, чий шлюб, може, був навіть важчий, ніж я усвідомлювала, самотність стала справжнім відродженням.
Як радо я спускалася дорогою до маленького кам'янистого пляжу, де колись ми гралися з Джімом, сварилися за першість, не бажаючи одне перед одним поступитися! Тепер, коли ці дитячі сварки відійшли геть у минуле, вони викликали в мені лише приємні спогади, як ото картина «Битва під Ватерлоо». Навіть згадуючи свою фартушину й кумедну зачіску (на старих фото)—гладенько зачесане назад волосся, схоплене на потилиці гребінцем, від чого мій лоб, не найкраща частина обличчя, різко видавався вперед, як у хворих на водянку мозку,— навіть згадуючи й такі деталі, я не могла стримати усмішки. Кажуть, повертаючись у край свого дитинства, дорослі переживають його наново. Ні, зі мною нічого такого не сталося. Дитиною я була тут дуже щаслива (крім хіба що днів, коли Джім приїздив на канікули), але зовсім не так, як тепер, коли сміялася з тієї далекої дівчинки, над її, може, й справді гіркими прикрощами.
Наважуся сказати, що моє нинішнє щастя було навіть повнішим за тогочасне, бо тепер я навчилась його цінувати,— то було щастя душевної злагоди. Очевидно, саме тому, спіткавши якось пополудні дорогою до бібліотеки Джіма, що виходив з готелю «Блакитний якір» на Ексвелл Хай-стріт, найперше, що я відчула, було почуття небезпеки.
Приїхав він явно для того, щоб, як мені здалося, поговорити зі мною про своїх луга. Надії на успіх книжки не справдилися,— доля луга нікого не цікавила, а депутація вождів племені, на яку він витратив купу грошей, потрапила під вплив африканських студентів, які встигли переконати бідних луга, що їх «експлуатують». Після того виник «Націоналістичний комітет луга», що збирав кошти серед своїх на боротьбу з «Імперіалістичним комітетом Леттера», котрий нібито «гальмує національний і соціальний розвиток Лугаленду» і водночас «експлуатує народ луга».
Від усього того Джім шаленів чи впадав у розпач, і, вочевидь, тому й приїхав в Ексвелл,— щоб виговоритись переді мною й запевнити мене у своєму твердому намірі «довести справу до кінця»,— не дати нікому «доконати цих бідолашних недоносків».
Протягом останніх десяти років на прикладі Честера я вже зрозуміла, що функція моя — переконувати Джіма у справедливості його справи (цього разу я й сама була в цьому переконана) і у тім, що рано чи пізно (тут я вже не була така певна) «всі пристойні люди стануть на його бік». І справді, на превеликий мій подив (очевидно, ті воєнні ночі, коли Честер повертався додому геть зневірений, мене багато чого навчили), я чудово з цим упоралась. Після цього Джім почав телефонувати й писати мені мало не щодня. Тим більше, що вся ця афера з луга щодалі ускладнювалася (вожді, які жили на Джімів кошт, відмовились повертатися додому, їм сподобалась наша підмочена європейська цивілізація), а зграя всіляких шизофреніків, шахраїв, ідеалістів і просто істериків, котрі завше липнуть до будь-якої національної справи, дедалі більшала. Звичайно, Джім став частіше з'являтися в Ексвеллі. Він любив катати мене на вітрильнику, щоб, за його виразом, «хоч трохи остудити собі голову», йому страшенно не хотілося знову вертатись додому, до цього «каторжного телефону», і нерідко Джім лишався у «Блакитному якорі» до ранку.
Звісно, почалися плітки; і коли, бажаючи уникнути неприємностей з Честером (а його друзі пильно стежили за кожним моїм кроком), я втекла у Палм Коттедж до тітоньки, Джім поїхав слідом за мною і поселився в Тарбітоні. Тож не дивно, що незабаром до Палм Коттеджу заявився Честерів адвокат; почалися погрози позбавити мене утримання.
Та було вже пізно. Наші стосунки з Джімом зайшли на той час надто далеко, і ми обоє з ним були збентежені (я вважала себе надто старою для цього), дізнавшись, що я знову опинилася у тому делікатному становищі, в яке неминуче потрапляла щоразу, коли ми з ним зустрічалися.
І оскільки Честер знову провалився на виборах під час великого політичного струсу 1924 року [27], я не бачила більше сенсу відмовлятися від шлюборозлучного процесу. Фактично Честер сам (через голови своїх політичних радників) це мені запропонував. Він написав мені листа, що, мовляв, він завжди був принципово проти того, щоб сковувати людську душу «юридичними» путами, гнітити її духовний потяг. Він бажав мені з успіхом нести мої нові «обов'язки».
То був справді великодушний лист,— розмножений на гектографі, він поширився серед Честерових друзів та прибічників. Згодом Честер запевняв мене, що сам до ладу не знав, як усе це могло статися; не виключено, що й справді він нічого не знав,— бо давно вже виробив звичку не знати того, що його не влаштовувало. Проте лист набув широкого розголосу, і Честер анітрохи не сумнівався (як пояснив мені згодом), що я дозволю йому опублікувати його,— звичайно, з відповідним коментарем,— у мемуарах, які він почав готувати до друку.
116
Честер, який так спритно приневолював людей робити «доброхіть» усе, що треба йому, ставлячи їх у безвихідні ситуації (у будь-якому іншому разі на них неминуче чигала біда); Честер, який жорстоко придушив усі мої спроби повстати проти його тиранії і домігся, що я була щаслива вважати себе за «гарну»
