Селлі вмить розгадала мій маневр і запитливо глянула на Честера. Однак він зразу ж підтримав мене:
— Іди-іди, Селлі. Зі мною все гаразд. Я подзвоню, якщо будеш мені потрібна.
Навіть після цього Селлі вийшла повільно й неохоче,— ще б пак, вона лишала свого героя на полі бою самого, наодинці зі мною.
Я зразу ж спитала Честера, чи розуміє він, що Тома можуть віддати під суд? Невже він справді хоче залишити його на поталу покарі й неславі?
— Навіть якби Том був мій син, я не міг би зараз нічим йому зарадити.
— Але ж він так любить тебе! І чекає від тебе рятунку! Адже ти теж колись любив його.
— Я робив для нього все, що міг. Але ти завжди заважала мені.
— Не так давно ти казав, що я твоя дружина і не можу бути нічим іншим. І я намагаюсь бути тобі доброю дружиною. І тепер я прошу тебе не за себе, а за Тома. Це важливо й для тебе — може зчинитися великий скандал. Проте не хочу тобі набридати,— особливо зараз, коли в тебе і без того вистачає важливих справ.
Оцього, либонь, уже й не треба було говорити: в даному разі слова мої могли означати лише одне: Честер надто заклопотаний власними справами, щоб зважати на щось. Він враз урвав мене (і так обурився, що, здавалося, навіть на кілька хвилин вийшов з узятої на себе ролі) і сказав, що чудово розуміє, який це викличе скандал і яких наслідків можна чекати. Але він уже давно готовий до катастрофи. Що ж до мого прохання, то він може повторити лише те, що сказав: він не вважає за можливе втручатися у перебіг подій. У нього нема й крихти надії, що я зрозумію його погляд,— я жодного разу не завдавала собі труднощів зрозуміти його,— інакше б я, в усякому разі, не стала б віднаджувати від дому його друзів і лити воду на млин його ворогів. Чи усвідомлюю я, якого клопоту зазнав він через мене на останніх виборах? Він не хоче сказати, що програв через мене, але багато хто з поважних людей саме так і думає.
Потім він узяв себе в руки й знову прибрав пози потерпілого героя, якому вгородили ножа в спину. Голос його звучав лагідно й притишено, через що кожне слово здавалося сповненим особливої гіркоти.
І хоча це нове звинувачення щодо моєї участі у провалі виборів було для мене цілковитою несподіванкою, мені не хотілося йому заперечувати. Кажучи відверто, я навіть не розсердилась. Очевидно, такі люди як Честер, живучи в якомусь іншому, примарному світі, не викликають у вас звичайних почуттів, і слова їхні ми теж не сприймаємо як звичайні. Я вийшла від нього у великій бентезі, відчувши, що з самого початку зробила помилку, ступивши на цю сакральну територію. І на обличчі Селлі, що блискавично вискочила зі своєї кімнати (вона чатувала за дверима) й на ходу, поспішаючи на підмогу Честерові, послала мені докірливий погляд, я прочитала цю ж саму думку.
Отож врятувала Тома цілковита випадковість. Я й гадки не мала звернутися за допомогою до тітоньки Леттер; стосовно ж інших членів родини, то мені зовсім не хотілося втаємничувати їх у Томові проблеми. Навпаки, я молила бога, щоб вони ні про що не довідались. Але тітонька Леттер, за звичкою переглядаючи ранкові газети (вона не пропускала жодного рядка, вивчаючи газети з кожним роком все уважніше), натрапила на повідомлення про поліційний наліт на «Шинок Респі», і, звичайно, вмить збагнула, чим це пахне для Тома. Вона відразу мені зателефонувала і, з'ясувавши обставини, негайно підняла по тривозі всю рідню (сама вона не змогла приїхати, мавши гострий напад люмбаго). Вілфред, Слептон, Джім (вона дала Джімові телеграму,— той саме виїхав до Женеви, щоб виступити в обороні своїх луга на засіданні Ліги Націй), ціла купа родичів, про яких я ніколи і не чула, в тому числі якийсь троюрідний брат, що читав курс філософії у Гейдельберзі,— всіх їх було мобілізовано на боротьбу за Тома.
114
Я чомусь випустила з уваги, що такі люди як Вілфред і Джім дотримувалися зовсім іншої думки про принципи й навіть закони, ніж Честер,— хоч вони й суворіше від нього засуджували Тома за його спосіб життя. Річ не в тім, що в них не було чіткого уявлення про те, що є добре, а що — погане, а в тім, що обидва ставилися критично до всіх тих законів, які не відповідали їхнім поняттям. Вілфред охоче погодився використати свій вплив у боротьбі за Тома, бо, сказав він, тюрма лише остаточно занапастить хлопця, а таким шахраям, як Респі, вона однаково що рідний дім,— горбатого могила виправить. Зі свого боку, Джім завжди зневажав усі закони, усякі правила й цензуру,— які намагалися обмежити його спортивні та інші розваги. Одне слово, доки Вілфред здибався у Сіті з різними впливовими людьми й натискав потрібні важелі, Слептон (на відміну від Вілфреда, йому нічого було боятися за свою репутацію в ділових лондонських колах, якби щось випливло назовні) зв'язався з «підпільним» адвокатом, якого назвав Том. Я не встигла й оговтатись, як справу залагодили: Респі та його компанія взяли на себе всю відповідальність за програму й сплатили повний штраф. Вони навіть погодилися відсидіти належний термін,— звісно, якщо ми їм належним чином це компенсуємо. Звичайно, кажучи, що «Респі та його компанія сплатили штраф», я маю на увазі, що заплатили ми, тобто Вілфред, тітонька Леттер, Джім і я; але головним чином — Джім, у якого на той час уже завелися грошенята.
Однак Томові таки довелося тоді залишити Англію — таку умову поставили йому Вілфред і Джім. І вони подбали, щоб він її виконав; Вілфред пригрозив Томові нацькувати на нього поліцію, якщо не виїде. Наскільки я розумію, про Томів від'їзд Вілфред домовився і з поліцією, яка на цьому наполягала. Якби я тоді все знала, то неодмінно розсварилася б з ними обома, та вони мені й словечка не сказали, і Томові заборонили говорити. Вони були до нього нещадні; мабуть, лише в родинах, де фамільна честь стоїть так високо, як у нашій, можуть бути такі нещадні до провинного родича. Вони дали йому двадцять фунтів і наказали забиратися геть; він подався до Німеччини, спершу до родича в Гейдельберг, а потім (як і слід було сподіватися) знову почав виступати в кабаре, бо то було єдине, до чого в нього лежало серце; там він потрапив до поганого товариства (очевидно, в Німеччині ці клуби набагато «гірші» за наші) і призвичаївся до наркотиків та пияцтва.
Я певна, однак, що навіть за таких сумних обставин Том ніколи не докотився б «до ручки», якби німці здатні були оцінити образ його англійського міністра-ліберала. І справді, як з'ясувалося потім, Томові виступи не мали успіху, йому довелося перейти на незначні ролі у низькопробних шоу, і це його остаточно зламало. Він писав мені життєрадісні листи, але, насправді, мабуть, дуже страждав, відчуваючи себе невдахою та нікчемою, а на нього ж колись покладали великі надії як на «коронного принца»! І через два місяці, коли його знову вигнали з якогось жахливого ревю, він застрелився.
Це було тоді для мене справжньою трагедією; здавалося, серце моє не витримає, я не уявляла, як далі жити; у його смерті я винуватила всіх, і найперше себе. Мені здавалося, що мого Тома, змовившись, звели зі світу жорстокі й тупі люди, поліція, закон, міністр, який наслав на нічні клуби поліцію,— всі разом, і передусім — Честер. Я казала собі, що Честер ніколи не любив хлопця, що він заздрив Томові, бо той був дотепніший, глибший, тонший за нього, до того ж вродливий і привабливий. Честер потайки бажав йому загибелі, і, нарешті, помстився, призвів його до смерті.
Лють затьмарила мені світ, але в глибині душі я розуміла, що це всього-на-всього хвороблива маячня. Я гнала від себе запитання, яке постійно гризло мене: хто і як міг би врятувати Тома? Ніхто й ніяк. Адже він цілковито підпав під Честерів вплив. Честер уліз йому в душу ще тоді, як Том був дитиною, і тавро цього впливу лежало на всіх його думках, на всіх вчинках. Я добре пам'ятаю той єдиний випадок, коли Том справді втратив самовладання,— коли я сказала, що він показує на сцені Честера і глузує з нього. А саме ця його пародія була такою яскравою, що про неї заговорив тоді весь Лондон (йдеться, звичайно, про Лондон нічних кабаре), та й сам Том добре знав, що це його шедевр. Єдино вірним шляхом для хлопчика (на якому він міг би відчути самоповагу) була політична кар'єра, і по війні він дещо спробував у цьому напрямку, коли Честер прилаштував його в радикальному комітеті за роззброєння. Але на той час він уже, безперечно, встиг пройнятися відразою до політики.
І все одно навряд чи хтось міг би винуватити в усьому самого Честера. Та й за що? За відданість і терпіння? Чи за те, що, маючи таку сувору вдачу, він мимохіть підкоряв собі все своє оточення? Або за те, що в нашій непростій ситуації він намагався бути Томові хорошим батьком? Адже так само ставився він і до Селлі, внаслідок чого вона з легковажної, ледачої дитини перетворилася на добропристойну серйозну дівчину, пройняту почуттям відповідальності.
Але того заморочливого тижня, коли я їздила разом із Селлі в Берлін ховати Тома, а повернувшись, зіткнулась із зловорожою мені комітетською групою, я не хотіла нічого розуміти. Я не могла жити у власному
