робить.
Десь у глибині душі я сміялася над собою, міркуючи приблизно так: «Ось ти, сива сорокашестирічна жінка, вперше в житті закохана до нестями! Хіба це не знетяма—побиватися за ним, коли він тебе повсякчас сварить та смикає, ходити мокрою, переляканою, падаючи з ніг від перевтоми,— і все тільки для того, аби догодити старому шкарбунові або (ще гірше!) намагатися переконати його в тому, що я зовсім не така, як він!» Проте для цілковитого щастя мені ще потрібні були книжка й канапа, саме їх мені завжди невистачало.
Хоча Джім був надто вимогливий у ставленні до мене, він же й уперше в житті почав виказувати мені компліменти. Наприклад, коли під час наших прогулянок я дуже втомлювалась, він з усмішкою зауважував, що я принаймні з усієї сили стараюсь; одного разу він зважився навіть висловити крамольну думку,—що я змінилася на краще, що я нібито зрозуміла ту просту істину, що навіть у найвродливішої дівчини не завше виходить так, щоб її було зверху.
І мені забракло сміливості сказати йому: якщо це справді так, то цією чудовою зміною в мені він має завдячувати передусім Честерові та його чудовій муштрі.
118
Я не мала жодної звістки про Честера, відколи залишила його й до того часу, як у травні в мене народився син Роберт. Ось тоді, на мій подив, він прислав мені листа з привітанням і чашку.
Він повідомив, що пише мемуари і був би вдячний мені, якби я дозволила йому надрукувати уривки з моїх ранніх листів до нього. Десь так за місяць він написав мені вдруге, прохаючи дозволу відвідати мене, щоб обміркувати деякі місця в нашому листуванні.
Я не була в захваті від його прохання, бо не хотіла його бачити, отож нічого йому й не відповіла. Погодитись на цю зустріч я могла хіба що з чемності, якби не Джім, який рішуче заявив, що не пустить «цього шахрая» і на поріг свого дому. Він також зажадав, щоб я заборонила Честерові друкувати мої листи і спалила всі його листи до мене; а я мала їх кілька сот, серед них і такі, що мали певну історичну вартість (тітонька вже давно наказала мені зберігати їх, пояснивши, як це важливо).
Джім страшенно розлютився, коли я сказала, що ці листи зберігаються в банку, і я не певна, чи маю право їх знищити.
В цю хвилину я раптом яскраво собі усвідомила, що маю в його особі не тільки відданого чоловіка, а й ревнивого тирана. Він ніби оскаженів через оті листи («ти тридцять років водила мене круг пальця,— не дай тобі боже знову пошити мене в дурні!»), і я, щоб якось його заспокоїти, відмовила Честерові у зустрічі, тобто послала йому ввічливе вибачення (мовляв, тепер я не можу вдовольнити його прохання, бо не відходжу від малого), яке означає: «Ваш візит небажаний».
Після цього я довго нічого не чула про Честера, та мені годилося б пам'ятати, що він не з тих, хто просто визнає поразку. Він лише змінив тактику.
Дейзі Гулд кілька разів запрошувала мене у Чорлок Менор, новий особняк, збудований для неї Гулдом невдовзі по війні, коли він одержав особисте дворянство, але Джім під час моєї вагітності й потім не хотів, щоб я складала до будь-кого візити (а Гулдів він узагалі не міг терпіти); і тому, незважаючи на те, що Дейзі приїздила до мене подивитись на Роберта й висловити радість з приводу того, що ми тепер майже сусіди, я так і не відвідала її.
Але тепер, коли я знову стала респектабельною жінкою і вже не годувала груддю, у мене не було підстав (чи то бажання) відмовляти моїй любій Дейзі. І коли одного чудового дня вона знов, уже вкотре, дуже наполегливо запросила мене до себе, сказавши, що пришле машину, я погодилась і лише виждала для цього годину, коли Джім, який був президентом місцевого яхт-клубу, поїде у Лілмут на їхні чергові збори.
Чорлок Менор виявився просто величезним особняком. Гулди тримали челяді більше, ніж кузен Слептон,— принаймні біля дверей мене зустріли двоє лакеїв та дворецький. Та найбільше здивувала мене метушня в усьому домі. У великій залі юрмилося багато всілякого люду, і Гулд, сидячи в інвалідному кріслі (після другого інсульту йому відібрало ноги), стежив за цією метушнею таким переляканим і придуркуватим поглядом (при цьому обличчя в нього було якогось дивовижно бурого кольору), що мені стало моторошно і навіть захотілося втішити його, та я не зразу придумала, що сказати, а коли до зали увійшла група новоприбулих гостей, мене відтіснили від нього.
У глибині будинку якісь посильні пробігали з одних дверей в другі, гучно цокотіли друкарські машинки,— все це нагадало мені політичний штаб,—я бачила їх чимало на своєму віку. Я могла б навіть подумати, що потрапила у дім якогось важливого міністра саме в час гострої політичної кризи, якби більшість оцих бундючних візитерів не виявилась місцевими жителями — там було кілька панночок з місцевого відділу молодіжної жіночої організації, клерк нашого довіреного й три дами з радикального жіночого комітету (кожна з яких зміряла мене крижаним поглядом), які, мабуть, чекали на інтерв'ю.
Звісно, я знала, що протягом усього літа на західному узбережжі відбувалися безперервні зібрання, конференції тощо, і неодноразово читала в газетах про нове «об'єднання» радикалів навколо Генрі Бутема, есквайра, кавалера ордена Британської імперії другого ступеня, голови радикальної ради сприяння. Однак я не сподівалася побачити в Менорі такої бурхливої діяльності і ще менше — зустріти там Бутема, який саме ввійшов до зали з вельми владним виглядом.
Я не бачила його майже два роки, та й раніше, щиро кажучи, ніколи не звертала уваги на його зовнішність, хоча й давно його знала. І тепер мене вразило, з якою гідністю цей череватий сивий пан грає свою роль. Дивлячись на нього, можна було подумати, що це мудрий і досвідчений керівник, хоча насправді я чудово знала, який з нього тупак: за все своє життя він тільки й набрався, що самовпевненості, недарма йому ніколи не довіряли нічого зробити самостійно, навіть найменшу справу.
Помітивши мене, Бутем, очевидно, здивувався, але й це не порушило його величної постави (лише його «набундючені» брови підскочили вгору); я, може, й заговорила б до нього, якби на ту мить не нагодилася Дейзі,— протиснувшись між нами, вона поспіхом розцілувала мене.
Дейзі відтоді, коли,за її словами, вона «стала господинею», як завжди, перебувала у стані неугавного піднесення. Підскочивши спершу до мене, а потім до Гулда, щоб поправити йому подушки (він хотів їй щось сказати, та вона не слухала його, говорячи й далі через плече зі мною), вона вмить потягла мене у свій «будвар» (це слово, як і деякі інші, Дейзі навмисне калічила, наче кажучи: «Бач, яка я дотепна? Кумедне це все,— і я, і життя!»), наказавши принести торт і мадеру. Цей давній звичай вона запозичила в моєї другої тітоньки Мері, коли якось приїздила до неї одного чудового ранку у Слептон-хауз. Та відразу ж засміялася й зауважила:
— Бач, як добре бути господинею—тоді й господині перепаде якась чарочка!
І вихилила як стій дві склянки мадери, закусивши здоровенним шматком сливового торту.
Дейзі й сама була здоровенна, з буряковими щоками, як це бува в сорокарічних блондинок. Вона пишалася своїм багатством і можливістю кидати гроші на вітер, але зовсім не мала наміру зажити слави «щедрої»,—в усякому разі, її пожертви на доброчинність та місцеві потреби були менші, ніж у тітоньки Слептон, хоч вона була вдвічі заможніша за тітоньку. Дехто говорив, що Дейзі жорстоко поводиться із своїм чоловіком-інвалідом, але це неправда, хоч і назвати її дуже дбайливою було б занадто. Майже вся її енергія була зосереджена на своїх розвагах.
Але так чи сяк, а Дейзі (як оті заклади, до чиїх вад ми вже позвикали, а реальних чеснот можуть і не завважувати) мала загальну прихильність; чимало людей шукали знайомства з нею і мали за щастя вважатися її друзями. Дейзі стала вельми популярною особою в місті. А тепер вона виказувала таке бурхливе захоплення від зустрічі зі мною (до того ще маючи нагоду похвалитися своїм новим розкішним будинком), що захопила своїми веселощами й мене, і я сміялась на повен голос, вислуховуючи останні плітки; як раптом на обличчі в неї постав новий вираз, і, дивлячись на мене вкрай невинними очима,— явний знак, що Дейзі замислила якусь хитрість,— вона промовила:
— А чого ти не спитаєш про свого старого, про лорда Німмо?
При цій нагоді й з'ясувалося, що Честер уже два дні живе у Гулдів, і що це він просив Дейзі запросити мене сюди, «бо він так побивається за отими давніми листами,— і, боже мій, ти навіть не повіриш, як вони його стережуть,— бідаха й зустрітися ні з ким не може. Це не по-християнському. А зараз вони запроторили його сюди через якусь ідіотську плітку...»
