спостерігати його за роботою, якій він віддавався до кінця, чи то ставлячи вітрило чи спрямовуючи яхту за вітром. Над усе мені подобалась сміливість (чи, може, азарт гравця), коли він раптом зважився поставити на карту все відразу, бо Джім робив усе на відчай душі,—як ото того дня, коли ми несподівано помітили, що нашу нову яхту, таку надійну й прудку при дужому вітрі, легко перегнати під час незначного бризу.
У Лонгуотері, відразу ж за Ферріпортом, є довга вузька затока, оточена з трьох боків, окрім півдня, крутосхилами. Місцеві яхтсмени прозвали її «Бухтою сонного вугря»— почасти через видовжену форму, а почасти через те, що всі знали, як важко звідти вибратись у море,— надто вона звідусіль закрита.
І ось коли ми, обігнувши буй, пішли назад (а вітер тим часом майже вщух), Джім раптом помітив, що легкий подих вітерцю колише на березі стигле колосся, лишаючи на полі слід, схожий на жіночий черевичок. Він одразу ж зметикував, що незабаром цей вітерець добереться й до нас (якщо, звісно, не задихнеться у гарячій пшениці). Всі були здивовані, побачивши, що при всьому своєму досвіді Джім скерував човен у «Бухту сонного вугря» (хтось один із парому щось загукав до нас, і всі навколо нього зареготали, тицяючи на нас пальцями; мені навіть майнуло в думці, що ми знову станемо загальним посміховиськом, як у тій історії з луга); але всі здивувалися ще дужче, коли вітер в бухті пружно напнув наші вітрила, і за якихось дві-три хвилини ми фінішували перші.
Як він сяяв, здобувши цю перемогу! Досить було хоча б посидіти з ним в одній кімнаті, де його вітали члени клубу яхтсменів (вони так щільно оточили його, що я нічого не бачила, крім старої вовняної шапочки, в якій він був на яхті), аби відчути, який він зараз щасливий. Здавалося, в Джімових грудях палає власне сонце, що посилає невидимі промені й виробляє ту особливу енергію, яка змушує жителів південних країн танцювати на вулицях.
І ось коли я, хмільна від нашої блискучої перемоги і щаслива так, як тільки може бути жінка (щасливіша навіть за дитину, бо діти не можуть знати справжньої ціни щастя!) підходила до дому (я поверталася сама, без Джіма, він мав прибрати оснащення яхти, а мені треба було приготувати для Роберта чай), мене перестріла наша служниця, яка повідомила мені новину: у гостину до місіс Леттер приїхав лорд Німмо, і вона не знає, де йому постелити — в білій кімнаті чи в зеленій.
Крадькома глянувши у вікно вітальні, я побачила там Честера, який снував по кімнаті, очевидно, розбираючи папери; купка їх лежала на канапі, а ще одна купка — на чайному столику. Я звернула увагу на таку деталь: він познімав з каміна спортивні Джімові кубки й використав їх замість пресів, притиснувши ними стоси паперів.
Біля нього збуджено метушилася тітонька Леттер у теплому рожевому халаті. Шкутильгаючи, вона спиралась на ціпок у лівій руці та на милицю під правою пахвою. Тітонька вже зовсім згорбатіла, спина в неї вигнулася дугою, і вона витягала шию, наче той птах. Зі своєю викривленою спиною, тонкою і довгою шиєю, ходою підскоком вона нагадувала коли не грифа, то хижого крука, що роззявив дзьоба, цілячись на здобич.
121
Я відразу ж збагнула, що входити мені,— самій, без чоловіка,— до кімнати, де був Честер,— справа ризикована. І подумала: добре, що Джім переміг на сьогоднішніх перегонах, і тепер його надовго затримають у клубі охочі з ним випити (звісно, Джімовим коштом,—«ставити» мусить переможець) і поздоровити його.
Не вертаючи в дім, я пішла до готелю навпроти і, зателефонувавши звідти в Чорлок, спитала, чи знають вони, де Честер, і чи слід йому при такому стані здоров'я подорожувати без супроводу.
Дейзі,— здається, неабияк розважена цим усім,— відповіла, що Честер утік з дому чорним ходом, виїхавши з садиби у фургоні крамаря, і тепер там «страшенний переполох»— вони бояться, чи не дав він дьору з однією шльондрою, яка допомагала їм на кухні. Дейзі ще покликала Селлі, яка попросила мене не тривожити хворого, доки вони приїдуть; Бутем і вона зараз же вирушають, і вже послали по лікаря.
Я таки не заходила до Честера, аж поки за півгодини з Чорлока приїхали Селлі з Бутемом. Лише після того, як вони зайшли в дім, я, так і не опанувавши себе до кінця, відчинила двері до вітальні, де вони вже всі сиділи. Почала я з того, що перепросила Честера за свою відсутність, коли він приїхав; проте він ледве чи звернув на мене увагу. Перебираючи рукописи, він водночас пояснював тітоньці, як то важливо, щоб ліберали чітко визначили свою позицію,— коротше, почувався як удома.
Щоправда, й решта теж поводилася так, ніби нічого не сталося.
Селлі сказала:
— А ось і мама. Тато хоче проконсультуватися з тобою про деякі дати.
Я відповіла, що таки справді часто забувала датувати свої листи.
— Нічого. Декотрі мої листи теж без дати,— озвався Честер.
— Ти довго тут пробудеш?— запитала Селлі у батька.— Я обіцяла подзвонити у Менор.
— Принаймні сьогодні я туди не повернусь,— холодно відрубав Честер.
Селлі зауважила, що мамі, очевидно, незручно лишати його у себе на ніч у цьому невеличкому котеджі.
— Якщо у мами немає для мене місця,— мовив Честер,— я можу спинитись у готелі навпроти. Мені треба бути десь поблизу — тут десятки питань, щодо яких я мушу радитися з мамою. А ви з Гаррі їдьте додому хоч зараз... Ви нічим не можете мені допомогти.
Тітонька, яка весь час поривалася вставити своє, принесла чималу купу газетних вирізок і тепер вимагала, щоб Честер проглянув статтю, на яку вона натрапила у «Таймсі» за 1905 рік.
Вона була дуже збуджена — такою я не бачила її вже давно, від часу продажу Бакфілда. І тепер тітонька Леттер одчайдушно кричала (вона поводилася так, ніби це досі був її дім,— мабуть, вона так і думала або взагалі не сушила собі цим голови):
— Я запрошую його до себе у гостину, я! І він житиме тут, скільки захоче!
Далі вона люто напалась на мене:
— Не мели дурниць, Ніно! Кімнат у нас вистачить!
Її обурювало, що я така недотепа. Хіба я не бачу, що все давно летить шкереберть, і наш обов'язок — підтримати бодай найменшу спробу спинити цей загальний занепад? Що ж до такої знаменної події як Честерові мемуари, то ми просто не маємо права гальмувати роботу над ними. Я повинна, сказала вона, пишатися, що можу принести хоча б найменшу користь,— навіть якби мені самій довелося спати на підлозі.
Певно, відчуваючи, що я не поділяю її збудження, тітонька поспішила заявити, що піде приготує Честерові кімнату, опостінь з її власною спальнею, на другому поверсі,— і пошкутильгала геть, гукаючи на весь дім: «Еммі! Еммі!»
Я промовчала на це все. Звісно, я вирішила, що Честер не може лишатись у цьому домі. Я не перечила тітоньці, але всі, крім неї, чудово зрозуміли моє промовисте мовчання.
Честер заглядав мені в очі якнайулесливіше, а Селлі з Бутемом відразу ж пішли в наступ. Бутем сказав, що лікареві не з руки їздити у таку далечінь, не кажучи вже про кілька зібрань, що їх вони мають провести в Менорі. Селлі додала, що тут нема кому передруковувати витяги з листів, та й, нарешті, ніде тримати теки з матеріалами.
— Обійдуся без ваших тек! —визвірився на неї Честер.— Я для того сюди й приїхав, щоб усе це відкинути геть. Невже ви не розумієте, що ми мусимо працювати по-новому?! Цілий місяць топчемося на місці!
Це тому, що він хворий і швидко втомлюється, пояснила Селлі. Її слова ще дужче роздратували Честера, він не на жарт розпалився. Я згадала, як давніше, виступаючи на мітингах перед ворожо настроєною до нього аудиторією, Честер умисне себе розпаляв. Так і тепер він замахав руками.
— Ми справді топчемося на місці! По суті, Селлі, ми давно заплуталися у всіх оцих кабінетних зборах, у безперервних суперечках — хто й що коли запропонував, хто за що має відповідати і таке інше. Сьогодні це вже нікого не цікавить — і люди, звичайно, мають рацію!
Бутем хотів щось заперечити, але Честер підняв руку, як робив це на мітингах, коли його перебивали, і вигукнув:
— Ні, я добре знаю, що кажу зараз найщирішу правду! І знаю, це вже давно, з півроку, а може, з рік,— але не признавався в цьому навіть самому собі. Ми знай торочимо: треба відродити давній дух нашої
