партії,— і давно вже забули, що воно таке, цей дух, якого він кольору! Всі наші слова — полова, порожній звук, вітер! Ні, гірше за вітер! Вони — димова завіса, за якою ми ховаємо свої порохняві серця, порожні душі, пустоту нашої віри! Погляньмо в очі жорстокій правді: нас спіткало те ж саме, що й інші організації, інші партії,— ми заблукали в темряві й збилися з шляху, засліплені курявою, що її збили наші власні успіхи. Ми зійшли з вершини
Фасги [28], забувши велике божественне знамення, яке показувало нам шлях. Але про це й гадки немає у синіх книгах [29]. Це святе полум'я лишилося тільки у тих, хто брав участь у революції,— бо то справді була революція! Так, правду сьогодні можна знайти тільки в їхніх листах і спогадах. І у твоїх листах, Ніно,— він обернувся у мій бік.— І у твоїх спогадах, Ніно... Тож,— якби ти тільки погодилась подарувати мені для цього хоч годину!
— Але не сьогодні, тату,—сказала Селлі.—Зараз уже пізно, і ти сам бачиш, мамі просто ніде тебе прийняти. Тут тобі не випадає лишатися на ніч, а піднятися нагору ти не зможеш.
— Боюся, це й справді важко,—додала я.—Та й на другому поверсі тобі буде не зовсім зручно...
Честер почав усіляко вибачатися: в нього й на думці не було нав'язуватися мені, він негайно ж іде додому; і він прудко забігав по кімнаті, збираючи папери.
Звісно, ми всі почали його заспокоювати: нехай він сяде й почекає, а ми самі позбираємо його папери. Та він нікого не слухав. Сталася безглузда, обурлива сцена: недолугий чоловічок, важко хапаючи повітря посинілими губами, метушився взад-вперед по кімнаті, а Селлі, Бутем і я намагалися його вгамувати, вгадуючи, куди він метнеться наступної миті, звертаючись до його розважливості. Лише тепер, дивлячись на червону від хвилювання Селлі (я й сама неабияк перелякалась) , я зрозуміла, яка то важка річ — доглядати старого. Це однаково, що ходити коло хворої та вередливої дитини, яка не дбає про те, куди приведуть наслідки цієї хворобливості. Честер поводився як затятий деспот, як розбещений егоїст, всі примхи якого треба було негайно виконувати, щоб він, бува, не наклав на себе рук,— від розбещеності чи просто так, на злість комусь?
І який же це був жах, коли він раптом схопився за серце, голосно зойкнув і, задихаючись, упав на канапу.
Селлі, вихопивши з сумочки ліки, метнулася до нього. Бутем побіг по бренді. Честер, промимривши собі під ніс щось там про свою вдячність і вибачившись переді мною, почав дихати рівніше,— хоч і далі лежав, не розплющуючи очей.
Я дивилась на нього й не могла зрозуміти, чого в ньому більше — інфантильності чи хитрощів.
Селлі теж дивилась на нього, обличчя в неї було похмуре, а щоки так само пашіли. Вона теж підозрювала, що цей «серцевий криз» був чистим удаванням.
А проте вона все одно благала Честера не робити різких рухів, і я бачила: попри все своє обурення вона справді боїться за його здоров'я.
До кімнати вбігла тітонька Леттер, за нею — Бутем з пляшкою бренді. Тітонька почала панічно гукати: «Еммі! — і давати нам вказівки. Тепер, на її думку, не могло бути й мови, щоб Честер у такому стані їхав додому, і взагалі це була з самого початку ідіотська ідея. Хіба не можна покласти його на ніч отут у вітальні? Адже в нас є чудова стара розкладачка (цебто похідне Джімове ліжко, привезене з Африки), і Еммі за хвилину приготує постіль.
Відтіснивши мене й Селлі на задній план, тітонька взяла все в свої руки. І раптом я знайшла раду.
— Сподіваюся, ти теж залишишся тут,—звернулася я до Селлі.— Я навіть не знаю, які ліки йому давати.— Селлі подарувала мені вдячний погляд.— Звісно, так буде краще.
— Авжеж, про що й мова.— Селлі, вже геть спікши рака, дивилася мені просто в очі.— Його ні на мить не можна лишати без догляду.
— Я так і думала, а у мене ж на це зовсім не буде часу.
— Ще б пак, адже в тебе на руках дядько Джім та Роберт.
Одне слово, ми знайшли спільну мову, і коли за кілька хвилин я почула у передпокої Джімові кроки, мені відлягло від серця.
Ледве зачинивши за собою двері, Джім гукнув мене (так він робив завжди, коли переступав поріг); до вітальні він входив з удоволеним виразом обличчя (який на ньому з'являвся тепер дуже рідко); звичайно, йому кортіло ще раз у всіх подробицях пережити зі мною останню нашу перемогу й розповісти, як знавці, клубні завсідники, оцінили його талановиту витівку.
Побачивши на канапі у вітальні розпростертого Честера і нашу покоївку, що лаштувала йому розкладачку, Джім аж побілів,— у нього був такий вигляд, ніби йому дали ляпаса.
Я поспішила пояснити, що Честерові стало погано з серцем і Селлі залишиться з ним на ніч у нас.
Джім нічого не відповів — у його витріщених очах було стільки ненависті й зневаги, що я аж злякалась, чи не викине він Честера геть за двері.
Проте він обвів поглядом усіх присутніх, які теж побоювались від нього вибуху, потім спинився на мені, і вираз люті зник з його обличчя. Натомість з'явився інший, незвичний для нього вираз, якого я раніше за Джімом не помічала,— вираз ніяковості і навіть розгубленості.
Можна було навіть безпомилково визначити ту переломну мить, коли в нього сяйнула думка, що йому, законному чоловікові, у власному домі доцільніше «перекласти (як жартома сказав би Честер) рішення про вжиття належних заходів на палату».
— Стривай, Еммі, так ти тільки зламаєш,—сказав він покоївці.
І, підійшовши, допоміг їй розставити ліжко (яке розсувалося в боки, немов обценьки).
Тобто ніхто не міг би дорікнути Джімові, що він, попри всю ревнивість і нерозважливість, дав хоча б найменший привід до фінального «скандалу в Палм Коттеджі».
122
Мій план теж цілком себе виправдав. Другого дня, коли Честер усе ще нарікав на серце (хоч і попросив, щоб я принесла йому в ліжко листи, і досить довго не відпускав мене, обговорюючи кожен рядок), Бутем переніс свою варту із Менора в номер лонгуотерського готелю. До нас він приходив щоранку перед сніданням і залишався до вечора.
Селлі та Бутем, змінюючи одне одного, а іноді й разом, несли біля Честера безперервну вахту. Коли через три дні Честерові набридло лежати в ліжку і він, закутавшись у халат, почав пересуватися по вітальні, вони принесли друкарську машинку, щоб він міг диктувати свої мемуари. Кімната стала скидатися на офіс, але це мене тільки тішило,— бо тепер уже не на мені лежала відповідальність за їхнього «шефа».
Вважалося, що він виїде звідси, тільки-но скінчить виписки з моїх листів. Та незабаром стало ясно, що на це піде значно більше часу, ніж гадалося, точніше — стільки, скільки захоче сам Честер. За тиждень ми не скінчили навіть першої паки листів. Я зрозуміла, що від цієї людини мені не врятуватись. При першій же нагоді, коли ми залишилися наодинці (Селлі вийшла в коридор до телефону), він зробив спробу оволодіти мною.
Це сталося так нагло, так несподівано, що я навіть розгубилася. Найбільше мене вразило те, як він це зробив. Я хотіла була сказати, що він повівся зі мною як з дружиною, але це було не те; він повівся так (і саме це мене злякало й приголомшило), як ніколи досі.
Я вже казала, що Честер як чоловік часто був нестримний у своєму жаданні, але в наших взаєминах було щось «духовне». Він ніколи не забував (навіть «караючи» мене — бо ця кара виглядала в його очах на релігійне дійство), що кохання для нього (не кажучи вже про мене) має бути чимось таємничим і священним; навіть коли ми «грішили» (я певна, він так і не позбувся думки, що в солодкому самозабутті є присмак чогось низького, негідного), ніхто з нас ніколи не забував бога.
Але тепер він напав на мене зовсім інакше, як, мабуть, кидається на бідолашну дівчину гвалтівник десь у поїзді чи на пустирі.
Страх ніби обеззброїв мене, і я нічого не могла вдіяти — адже Селлі була поруч, за кілька кроків, та й двері до холу були відчинені. Мені стало духу лише на те, щоб показати йому на двері, а на обличчі в мене було написано: «Обережніше, ради бога!» Та він не звертав уваги на мої благання й облишив мене, тільки коли Селлі скінчила телефонну розмову.
Не тямлячи себе від люті (а ще ж я вся тремтіла від страху), я відразу ж вийшла з кімнати,
