пробурмотівши до Селлі щось на зразок вибачення. Того ж вечора я написала Честерові, що більше не зможу його відвідувати:
«Мій любий Честере!
Ти мусиш зрозуміти, як негарно й необачно повівся ти сьогодні вранці. Я боюся, що більше не зможу в тебе бувати. Гадаю, тобі краще повернутися до Менору. Що ж до листів, то нам неважко буде домовитися про все поштою чи по телефону. Мій любий Честере, я не хочу здіймати галасу через дрібниці, але повір мені, що цього разу я дбаю про тебе й Селлі не менше, ніж про себе.
Щиро віддана тобі
Ніна»
Я послала записку через Еммі, але ніякої відповіді не одержала. Можливо, він її і не прочитав. Не читав же він записок, якими бомбардувала його тітонька (доклавши стількох зусиль, щоб залишити його у нас, потім вона, на нашу полегкість, знову залягла в ліжко). Можна сказати, що тепер Честер, повністю ізольований від зовнішнього світу, зосередився на самому собі.
Звісно, шкода людини, яка опинилась у такій жахливій самотині (мені й раніше було його шкода). Але ж не слід забувати, що ця самотність була наслідком його фанатичної віри у власне вище призначення й особливу силу (Честер і досі вважав себе за народного проводиря). Хоча я не певна, щоб він тоді бодай на мить подумав про себе з жалістю або взагалі захопився «особистими» переживаннями.
Коли наступного ранку я не прийшла до нього на призначену годину, він так розлютився на цю затримку в роботі, що Селлі, яку він послав по мене, навіть не захотіла слухати моїх пояснень (а я посилалася на домашній клопіт і на Роберта) — для неї, так само як і для Честера, його книжка була над усе. Їй і на думку не спадало, що я можу мати вагомі причини триматися якнайдалі від Честера,— вона знала, що ми з ним не лишалися жодного разу наодинці довше, ніж на лічені хвилини.
Тож я таки мусила піти до нього. Щоправда, я домовилася з Селлі, що наприкінці тижня вона відвезе Честера, і про всяк випадок зробила так, щоб на певний час виїхати з дому самій. Я умовила Джіма (і він охоче це мені пообіцяв) поїхати зі мною, Робертом і нянею на тиждень у Лондон закупити дещо.
Честер, звичайно, повернув мене за допомогою Селлі, а після того став ще заповзятливіший. Не минуло й доби, як він усе повторив, але цього разу вже не соромлячись Бутема, який друкував тут же, в одній з нами кімнаті. Щоправда, Бутем сидів на деякій відстані від нас, за колоною, що ділила вітальню навпіл,—але досить було йому лише відсунути стільця вбік, і він неодмінно побачив би нас.
Тепер у Честера був цілком конкретний план. Він продиктував риторичне речення (де були всілякі високі сентименти), і доки Бутем друкував його на машинці, раптом круком упав на мене й так притис до стільця, що я не змогла звільнитися від його рук та вуст. І весь цей час він дивився на мене з тим особливим виразом, хижим і похітливим,— інших слів не підберу,— який з'являється в очах у чоловіка в хвилину найвищого збудження.
Ви скажете, що я могла випровадити його з дому. Та я смертельно боялася ускладнень, які могли б зашкодити Джімові; ну і Селлі ж заприсяглася, що не мине й тижня, як усе це дике жахіття скінчиться.
Я спробувала чинити опір Честерові (ризикуючи привернути Бутемову увагу), але цим тільки ще дужче розпалила його. Вигукнувши: «Ми тепер не маємо часу на всілякі дурниці!», Честер, перш ніж Бутем встиг обернутися, аби з'ясувати, що шеф мав на увазі,— був уже за п'ять кроків від мене і диктував уголос тепер уже про «істинні духовні засади традицій англійського лібералізму, що увібрав у себе протестантське вчення про свободу душі». І хоча на мене напав сміх (я була надто обурена його лицемірством, щоб сердитися всерйоз), я відчувала, що він щиро роздратований моєю «дурістю»,— як це я сміла протестувати, коли думками він день і ніч сягає величезних задумів і тривог про майбутнє цілого світу, а ця гра зі мною просто дає йому необхідну розрядку.
Я почала згадувати все, що чула про інших великих людей (а всі, хто знав Честера, не будуть заперечувати, що в ньому було щось величне), які на схилку життя забували про елементарну пристойність (закохувалися в молоденьких дівчат, як Гете, відмовлялися вмиватися, або, як приміром, Толстой, вдавались у розмові до таких солоних виразів, від яких червоніли вуха навіть у мужлаїв). Тоді бо їх так проймали жахливі трагедії та нещастя, які загрожували людству, що їм було байдуже до правил добропристойності. Тут не те, що на старість вони стали на аморальний шлях,— просто вимір моральності став у них інший.
Я підозрюю, ви скажете (як сказала б тітонька, якби вона зберегла хоч крихту цікавості до того, що діялося круг неї), що я намагаюся виправдати Честера, аби тим самим підстрахувати власне безвілля й любов до затишку. Однак я не тверджу, ніби Честер утратив будь-яке уявлення про моральність як таку. Навпаки, він чудово розумів, до якої міри небезпечне й аморальне те, що він коїть зі мною.
Але мені здається, саме в цьому й полягала добра половина задоволення (переконана, Толстому подобалось шокувати «простодушного та наївного» Горького). За молодих літ Честер розкошував, кидаючи виклик усьому місту, і наживав ворогів (один час, можна сказати, чи не вся Англія була проти нього), а тепер йому давало насолоду, коли він приборкував мене, коли ризикував, (а для людини з його ім'ям, пера Англії, то був неабиякий ризик) пійматися на банальному й простацькому «злочині», який сприйняли б як ганебний саме тому, що він був надто вже «низький».
Я помітила, що після кожної вдалої атаки (я припинила будь-який опір, аби тільки швидше його відкараскатись) він молодшав років на десять; сяючи очима й випинаючи груди, він ходив по кімнаті з тим переможним виглядом, який тридцять років тому дав привід журналістам назвати його піратом (щоправда, тоді він не був такий миршавий і в нього не підгиналися ноги). Дивлячись на Честера в такі хвилини (ще тремтячи від щойно пережитого і від огиди до того, що він робив зі мною), я не знала, сміятися мені чи гніватися.
Між іншим, тепер мені здається, що я була несправедлива до Честера, називаючи «Лицемірством» його здатність зразу ж після відчайдушних піратських наскоків на тому ж диханні диктувати найпатетичніші й найблагородніші слова про свободу. Очевидно, збудження, викликане цими його подвигами, що вимагали неабиякої зухвалості й відваги, надихало його, він справді почував себе ніби оновленим, і перед його внутрішнім зором поставали образи нового, вільного світу.
Не знаю, чи «потребував» він жінки, як натякала Дейзі, але нерви його й справді зміцніли, здоров'я значно покращало. Він став ніби іншою людиною — лікарі дивувалися й радили йому якомога довше «залишатися у Палм Коттеджі й дихати здоровим морським повітрям цього теплого й затишного куточка».
Тітонька Леттер теж ні за що не погодилася б виставити його за двері. Честерів приїзд благодійно вплинув і на неї: вона забула про чарку і цілі дні носилася зі своїми теками. І хоч нікого не цікавили її записи (нічогісінько не варті), працюючи над ними (вона називала їх доповідними записками), тітонька забувала свої образи.
Мабуть, тітонька й народилася для того, щоб бути нещасною. Попри її величезне почуття відповідальності, палке бажання залагоджувати чужі справи і при повному невмінні дати подіям (як це було в моєму випадку) розвиватися самохіть, вона неминуче розчаровувалась у всьому, та ще й мала надто гострого язика.
Втім, остання її витівка (як ми потім довідалися, вона брала активну участь у знаменитій втечі нашого любого Честера, наприклад, замовила телефоном фургон крамаря, що підібрав його у Чорлок Менорі) мала таки успіх. Тепер вона знову відчула, що потрапила до людей «крутої вдачі», до тих, хто може робити діло,— до «сильних людей», що не бояться взяти на себе відповідальність (і провину) за врядування світом.
Може, якби не це раптове для тітоньки пожвавлення (щоправда, вона й раніше завжди швиденько оклигувала), вона ніколи й не засіла б за мемуари, які разом із добрим десятком інших видань завдали Честерові та його доброму імені чималої шкоди. Тітонька, так сміливо встряючи в чужі справи, ніколи й гадки не мала, наскільки в житті все складніше.
Звісно, я найдужче боялася, щоб Джім не заскочив нас на гарячому. Але після того першого вечора, коли в кульмінаційний момент Честерової появи Джім нелюдським зусиллям волі раптом опанував себе й зумів уникнути скандальної сцени, він поводився якнайтактовніше. А в ті години, коли ми з Честером працювали у вітальні, він тримався від неї на безпечній відстані; та й так уже якось повелося, що Честер посилав по мене найчастіше тоді, коли Джім виходив з дому у справах господарства або їздив до яхт- клубу.
