Чорна Ручка нахилив голову, дякуючи за комплімент, і навіть приклав обидві руки до зеленого піджака. Здавалося, він був дуже збентежений, коли відповів.
— Ви, пане комісар, до деякої міри маєте рацію, коли кажете, що спец, який поважає себе, навмання лепти не захоче. Але ж ви самі знаєте, як воно буває. Потреби мав великі, грошей — і не пахло. А після останнього вироку я дав собі слово назавжди покінчити з грубою роботою. На безриб’ї і рак риба, пане комісар. Що поробите — такі часи, кваліфікація пропадає, людина — хоче вона того чи ні — котиться на дно…
— Ну добре, добре, — перебив ці вболівання Завірюха, знаючи, що досвідчені рецидивісти можуть годинами плутати слід під час допитів. — А як пояснити, що ґудзик од вашого піджака опинився у спальні покійниці!
Чорна Ручка підвів брови.
— Що ж, видно слабкою ниткою був пришитий. Тепер навіть нитки порядної не дістанеш, кругом бракоробство. Я сам читав у “Жицю Варшави”…
Проте йому не пощастило поділитися з капітаном тим, що він читав у газеті, бо Завірюха безцеремонно спинив його.
— Але я хочу знати, як він туди попав? Що ви робили у спальні Вільгельміни Рем?
Затриманий вдав ображеного і обуреного:
— Невже, пане комісар, ви підозріваєте, що я залицявся до покійниці і приходив до неї, так би мовити, з аморальною метою? О ні, пане комісар, у мене дружина і діти, я ніколи б собі такого не дозволив… Я — у спальні чужої жінки?!
Капітан заскреготів зубами — негідник явно глузував з нього.
— От посидите кілька місяців до розгляду справи, тоді заговорите інакше.
Чорна Ручка поблажливо цмокнув.
— Кому це ви говорите, пане комісар? Я ж не вчора народився. Ми вже розмовляємо тут зо три години, а ви не змогли пред’явити мені жодного обвинувачення. Сорок вісім годин подержите мене та й випустите. Бо тепер порядок! — І він урочисто підніс палець вгору.
— Я візьму для вас санкцію від прокурора, — погрожував без переконання Завірюха.
— Насмілюсь припускати, що в Народній Польщі немає такого прокурора, який дав би вам санкцію на арешт ні в чому невинної людини, — поблажливо усміхався Чорна Ручка, немовби цією зухвалою посмішкою хотів сказати капітанові: “І кого ти лякаєш прокурором? Мене? Того, хто весь карний кодекс вивчив на власній шкурі?”
— А ці годинники? — показав рукою Завірюха.
— Годинники? — ввічливо перепитав Чорна Ручка. — Я вже мав приємність сказати вам, що вони не мої. Напевне, я помилково обміняв портфель в електричці, мені прикро, що через мою неуважність хтось зазнав втрати. Сподіваюся, що пан капітан відшукає власника, правда?
— Ви могли б вигадати який-небудь новий анекдот, а то завжди ця заміна портфелів у поїзді.
— Навіщо ж вигадувати? — знизав плечима Чорна Ручка. — Спробуйте довести, що цього не було. А я кажу, що саме так було, — додав поспішно, бачачи, що капітан записує його відповідь.
Деякий час Завірюха дивився на Чорну Ручку, який сидів чемно, з послужливою міною, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що він щиро прагне допомогти офіцерові в його важкій праці, а своє перебування в цій кімнаті вважає за трагічне непорозуміння.
— Чому ви покинули роботу в готелі якраз у понеділок, на другий день після вбивства Рема?
— Якби знаття, що його там уб’ють і мені буде стільки клопоту, то я покинув би її ще в п’ятницю. Така важка праця за вісімсот злотих у місяць — це не на мої сили, пане комісар.
— Але ви навіть не прийшли одержати чотириста злотих, які вам належали. А кажете, що вам потрібні були гроші! Чотириста злотих на дорозі не валяються.
Чорна Ручка зневажливо скривився.
— З тих грошей стільки користі, пане капітан, як козла молока. А йти, щоб кадровик почав мучити своїми умовляннями не кидати роботу, що так робити не можна і всяке таке інше…
— Ну, ну, не замилюйте мені очі. Яка невинність! А чому в готелі записалися під фальшивим прізвищем, дали фальшиву адресу? Може, для того, щоб вас кадровик не відвідав?
Чорна Ручка збентежено посміхнувся:
— Пане комісар, скажу як на сповіді. Ви самі знаєте, що я не завжди був у згоді з карним кодексом. Тягнеться дещо за мною. Колись я трохи провинився, одсидів, але хвіст завжди якийсь лишається. О, нічого особливого, але на всякий випадок я вважаю за краще візитних карточок на кожному кроці не залишати…
В цю мить задзвонив телефон. Завірюха взяв трубку, вислухав щось, потім, не змінюючи виразу обличчя, повернувся до затриманого, який з невинною міною колупається у підошві свого тапочка.
— Послухайте, що я вам скажу, Чорна Ручко. У нас і дані про те, що Рем не застрілився і своєї дружини він не вбивав.
— Мені дуже приємно, пане комісар, але яке я маю до цього відношення? — здивувався Чорна Ручка, граючи, як поганий актор.
— Є докази, що ви брали участь у цій справі! — грізно промовив капітан.
Чорна Ручка знову зацмокав, — це, напевно, був його улюблений спосіб виражати своє невдоволення.
— Ай, ай, ай, пане комісар! Як так можна? Робити мені такі закиди, та ще годі, коли я нарешті вирішив стати на той, як він зветься, — на шлях доброчесності! А, вибачайте, пане комісар, які докази ви маєте щодо мене?
Завірюха не відповів, бо ніяких доказів у нього не було. Але коли капітан висловив свою підозру щодо причин смерті Ремів, на обличчі Чорної Ручки сталася якась зовсім незначна, а все-таки помітна зміна. І хоч алое його звучав так само впевнено і насмішкувато, капітанові здалося, що бандит вражений тим, що почув, а роки роботи в міліції у Завірюхи виробилась якась надчутливість до тих майже невловимих змін, які відбуваються в поведінці підозрілої особи. Офіцери, що займаються кримінальними справами, між собою називають це “відчуттям” або “інтуїцією”, хоч напевно секрет тут у конкретній підсвідомій реєстрації різних спостережень, які в сумі й дають певний сигнал-застереження. Тепер Завірюха був певен, що Чорна Ручка багато чого знає про смерть Августа і Вільгельміни Рем, але доки не буде незаперечних доказів, з цього досвідченого злочинця нічого не витягнеш. Зрештою капітан не це мав на увазі, провадячи слідство. Він і раніше не обманював себе думкою про те, що Чорна Ручка “розколеться” перед його голослівними закидами. Але це була єдина нитка, яку Завірюха тримав у руках, єдиний провід, через який він міг викликати тривогу і паніку серед злочинців. Стривожена банда почне діяти, затирати сліди, і тоді натрапити на неї буде значно легше, ніж тепер, коли вона причаїлась. Уже п’ятнадцять хвилин три оперативні працівники уважно слухають допит і вивчають Чорну Ручку через замасковані отвори в стіні кабінету, ретельно запам’ятовують усі його риси.
Завірюха поглядає на годинник: ще є час. За шість хвилин оперативні працівники вийдуть на вулицю. А поки що капітан продовжує допит, ставлячи такі запитання, які могли б викликати у злочинця тривогу.
— У вас, мабуть, багато знайомих у Варшаві?
— Є трохи, ми ж не в пустелі живемо, — по-філософськи відповідає Чорна Ручка.
— А Теофіла ви знаєте? — питає Завірюха, проникливо дивлячись в обличчя злочинця. Той відповідає швидше, ніж капітан сподівався:
— Знаю.
— Що він робить?
— Теофіл?
— Авжеж, Теофіл!
— А який?
— Той, з яким ви знайомі, — каже Завірюха спокійно хоча розуміє, що бандит відкрито насміхається з нього.
— А, той, — легковажно відповідає рецидивіст, — тої працює гробокопом, йому вже років сімдесят, а щодо горілочки, то й молодого за пояс заткне.
