Я ж сей полоть нам на втіху

Живо з вішалки здійму».

І поліз я на бантину,

Довго мучивсь, поки скинув

Подоть просто в рот йому.

Вовк м'ясиво хап - і драла!

Та мене ще хіть зібрала

На вечерю курку взять:

А у тої господині

На близесенькій бантині

Спав курей довгенький ряд.

Підіпхавшися по платві,

По бантині, мов по дратві,

До курей я вже підліз.

Серце б'ється… тихо… темно…

От в такі-то хвилі, певно,

Найлюбіш жартує біс.

Вийшла ж і мені ярмурка!

Я гадав, що скраю Курка,

А то крепкий був Індик.

Я на Курки шийку мірив,

Індика в крило і вцілив -

А Індик як здійме крик!

Я зубами хап за тепле,

А Індик крилом як стрепле!

Даром, що старий я Лис,-

Світ мені заморочився,

Я схитнувся, поточився,

З Індиком гегеп униз!

Ну, та й мав я тут пригоду!

Полетів, та не до поду,

А на тік у сіни впав.

Гепнув так з цілого маху,

Думав: кожду костомаху

Мов у ступі зопихав.

Не кінець тут моїй лазні!

В сінях був я, мов у казні,

Вийти не було куди.

От запхався я в куточок

І стулився у клубочок:

«Тихо! Лихо пережди!»

Та даремну мав надію!

Чую голос: «Гей, Андрію!

А поглянь-но до сіней!

На поді там щось кричало

І у сіни щось упало!

Ну, Андрію, встань-но, гей!»

Чути: наймит щось воркоче,

Встав, щось шкряба і стукоче,-

Світло він світив, мабуть;

Далі двері відчиняє,

Каганець в руках тримає:

«Що за дідько гримнув тут?»

Глип! Індик по сінях ходить.

«От хто крики тут заводить!

З сідала Індик упав!»

Втім, в куток зирнув нечайно…

«Ай! Хазяйко! Уставай-но!

Гість до нас тут завітав!»

«Що за гість?» - «Та Лис Микита!»

«Бий, Андрію!» - «Чим же бити?

Встаньте радше з подушок!

Та обоє ми без труду

Сю поганую приблуду

Живо зловимо в мішок».

Поки там вона збираєсь,

Наймит зблизька призираєсь,

Знай, до мене з каганцем.

Я ж сиджу, тремчу, все чую

Та й усе собі міркую,

Як би тут втекти живцем?

Ось хазяйка лізе в сіни;

Того й ждав я, як відчинить

Двері в комнату вона:

Шусть їй прудко попід ноги,

В хату вскочив та й з порога

Просто скачу до вікна.

Шибку висадив з розгону,

Стрічку не одну червону

Я на шкірі здряпонув;

Ну, та вирвався на волю.

Та й садком відтак по полю,

Мов безумний, в ліс махнув.

Довго бігав без уговку,

Поки врешті в нетрі к Вовку,

Ледве дишачи, добіг.

«Ой Вовцуню! Я аж гину!

Дай же м'яса одробину,

Що для мене ти зберіг!»

«О, зберіг! - смієсь Неситий.-

Тим ти, певно, будеш ситий:

На і знай дар щедрий мій!»

І - зміркуйте підлу штуку! -

Дав мені дубову клюку:

Полті вішають на ній.

Отаке сказати мушу:

Тільки гріх я брав на душу,

Що із ним до спілки крав,

А й за гріш не мав пожитку

Вы читаете Лис Микита
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату