Спілку він зібрав велику.
З листом шле Кота Мурлику
До Бурмила: «Так і так.
Льва ми хочем скинуть з трону;
А як ти його корону
Хочеш взять, пришли нам знак».
Ну, на вість таку Бурмило,
Начеб що його вжалило,
Схопився і сам прибіг.
«Браття,- каже,- я все з вами!
Або ляжем головами,
Або Льва зав'яжем, в міх!»
Батько мій і Кіт Мурлика,
Вовк, Бурмило і велика
Їх рідня - усі зійшлись
І на бунт, на чорну зраду,
Братобійчу, люту зваду
Всі врочисто сприсяглись.
Із околиць чужоземних
За Горохів скарб наємних
Мали військ навербувать.
Я підслухав всю їх змову,
Про страшну її основу
Став я пильно міркувать.
Я Бурмила хитру злобу
Добре знав, його особу,
Непочесну і смішну,
Став рівнять з тобою, пане,
І кажу: «Сей опуд стане
Нам царем? Ну, батьку, ну!
Знав ти скарб знайти великий,
Та біда, коли владики
Ліпшого знайти не вмів!
Де Бурмило - цар народа,
Там пропала честь, свобода,
Голос правди занімів».
І неначе голос з неба
Звав до мене: «Треба, треба
Зав'язати зраді рот!
Хоч той зрадник - батько твій.
При царю ти вірно стій!
Будь, Микито, патріот!»
Так розміркувавши гладко,
Дожидав я, аж мій батько,
Як була умова, знай,
Там у зрадників тих темних,
На вербунок військ наємних
Рушить у сусідній край.
Вже давніше, в переднівку,
Вислідив я ту криївку,
Де мій батько скарб сховав;
Ну ж тепер безпроволічно
Виносити денно й нічної
Все дочиста я забрав.
Невеликий час минає,
Аж мій батько повертає:
Вже готове військо жде!
Лиш вербунок заплатити,
Генералів назначити -
Хоч в огонь воно піде!
Не вітав рідню, домівку
Батько мій, лиш у криївку
Просто шасть - і обімлів!
Препуста-пуста печера,
Що була ще повна вчера!
Скарб увесь мов хто замів.
Що він біга, шкряба, нюха,-
Скарбу ні сліду, ні духа!
Тут старий ума лишивсь!
Заскомлів, немов на зуби,
Далі, шнур знайшовши грубий,
На гілляці задушивсь.
А Неситий і Бурмило,
Зрозумівши, що постигло
Батька мого, подались:
Страх лояльні поробились
І служить тобі пустились,-
Зрадником остав сам Лис.
Днесь вони - підпори трону!
Я ж, що спас царя й корону,
Батька свого погубив,-
Під гіллякою тут стою
І смерть бачу над собою
Ну, повісьте! Я скінчив».
Так-то Лис в брехні був смілий!
Всі присутні остовпіли,
А сам Лев аж затремтів.
«От воно що тутка скрито!
Дякую тобі, Микито!
А… той скарб… ти де подів?»
«На високій Чорногорі,
Де Черемош води скорі
По камінні вниз жене,
У Говерлі просто серця,
Коло третього реберця
Є леговище скальне.
Там лежить той скарб неткнутий…
Царю, твій він мусить бути,
Я тобі його зберіг!
