От тепер в душі спокій.
Пане любий, стійте ж тутка!
Я на горбик вийду хутко,
Розбіжусь і просто в рот
Кинусь вам, а ви ковтайте
І, ковтаючи, згадайте:
Так вмирає патріот!»
Треба ж дурня, щоб згодиться!
Мій Баран як розбіжиться
Та й рогами в лоб мене
Як не грюкне! Я скрутився
Та й зомлілий покотився,
А Баран як не чкурне!
От я встав, аж плачу з болю.
Проклинаю злую долю
Та й клену нерозум свій.
«Чи то я овечий батько?
Чом не вхопив швидко, гладко
Барана й не з'їв як стій?
Всьому винна та чутливість!
Пощо мав я терпеливість
Слухать теревенів всіх?
Ну, тепер не зловиш, Грицю!
Затверджу чуття, як крицю.
Я голодний! Се не сміх!»
Отаке постановивши,
Зуби міцно заціпивши,
Я пішов у дальший шлях.
Лізу, лізу, шкандибаю,
Чоловіка надибаю,-
Кравчик був, мені й не страх.
Скоро лиш його я зочив,
То й до нього я прискочив:
«Кравче, кравче, з'їм тебе!
Не тікай, не боронися!
Не благай і не просися,
Бо в кишках мене шкребе!»
«Я тікати - не прудкий,
Борониться заслабкий,
А проситься - хто повірить?
Тільки ж: як мене з'їси?
Трошки замалий єси.
Ну, позволь тебе помірить!»
Поки я поміркував,
Злегка він мені приклав
До хребта своє мірило,
Потім враз хахап за хвіст,
Як не швасне разів з шість,-
Аж на серці зав'ялило.
«Ой,- кричу,- що робиш, кравче?»
«Маєш! Щоб ти знав назавше:
Чоловіка не займай!» -
«Ой, не буду, поки жити!»
Та кравець, лихий, сердитий,
Б'є та й б'є, хоч ти конай.
Що я вию, що ридаю,
Що кленуся і благаю,-
Він за хвіст мене держить
Та й перешить, повен злості,-
Швидко, бачиться, від кості
Шкіра й м'ясо відлетить.
Чую я, що ось вже гину!
Як не шарпнув - половину
Власного хвоста урвав!
А тоді давай бог ноги!
Як забіг я до берлоги,
То три дні відхорував.
Отаке-то вовче лихо!
Ну, скажіть, як бути тихо,
На таке не нарікать?
А тепер іще вдодатку
Зрадник Лис цареві-батьку
Кинувся на нас брехать!
Ні вже, ні, я не потішусь.
Ще поплачу та й повішусь!» -
Так Неситий гомонів.
Спав Бурмило вже й Мурлика,-
То Неситий з горя, з лиха
Всі три саламахи з'їв.
ПІСНЯ ВОСЬМА
Вранці-рано по сніданні
В подорожньому убранні
Лис царю вклонивсь до ніг.
«Царю, будь мій рідний тато,
Поблагослови в се свято,
Щоб на прощу йти я міг!»
Лев сказав: «То шкода, сину,
Що так швидко йдеш в чужину!»-
«Царю,- скрикнув Лис,- ох, цить!
Серце в мене краєсь тоже!
Та що вдіємо! Що боже,
Богу треба заплатить!»
Лев сказав: «Так, так, мій друже!
