Враз з Бабаєм дочвалав!

Саме в пообідню пору

На майдані просто двору

Він на суднім місці став.

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

Повідають мудрі люде:

Прибудь розум, щастя буде.

Того й Лис державсь усе:

Хоч мороз шкребе по тілі,

Але рухи бистрі, смілі,

Гордо голову несе.

Так він виступив охоче:

Всі на нього вперли очі,

Всім зробилось прикро так,

Мов чекали грому, бурі…

Між ряди німі, понурі

Лис вступив, мов весельчак.

«Га, убійце ти проклятий!

Ти ще смієш тут ставати? -

Грізно з трону крикнув цар.-

Гляньте, панство, він ступає

Так свобідно, мов не знає,

Як гидкий прислав нам дар.

Га, ти міх брехень і зради!

Ні, не надійся пощади!

Яця ти на смерть загриз!

Цап, твій спільник в Яця смерти,

Вже на штуки є роздертий,-

Се й тебе жде, пане Лис!»

Лис поблід, почав тремтіти,

Наче перший раз на світі

Новину таку почув;

Далі, руки заламавши

І лице слізьми облявши.

На все горло так зарув:

«Ой-ой-ой, годино чорна!

Яць загиб, душа моторна,

І проклятий Цап іздох!

Ох, окрадений Микито,

Твій найбільший скарб десь скрито!

Що ж почну я! Ох-ох-ох!»

«Що се ти верзеш, брехуне?» -

Цар до нього гнівно суне.

«Царю, вбий мене тепер!

Се ж мій скарб пропав безцінний,

То й я жити вже не склінний,

Ліпше б я відразу вмер!

Га, я думав, що на Яця

І на Цапа можна здаться.

Через них я й передав

В запечатанім пакунку

Скарб для тебе в подарунку -

Світ такого не видав.

Там діамант був чудовний,

Що вночі, мов місяць повний,

Серед потемків світив;

Там був перстінь рубіновий,

Що склоняв всіх до любови

К тому, хто його носив.

Се цареві слав я радо,

Для цариці ж ще свічадо*

Смарагдове приложив:

Хто глядівсь в нім за погоди,

Набирав здоровля, вроди,

Навіть мертвий би ожив.

Отакі цінні клейноди

Я, не надіючись шкоди,

Через Яця передав.

Чи ж міг думать я хоть хвильку,

Що вб'є Яця Цап Базилько,

Щоб дарунки зграбував?

А тепер же, рідна мамо!

Яць погиб і Цап то само,

Де ж я скарб свій віднайду?

А на мене злі язики

Тут звалили гріх великий,

Щоб упхати у біду.

Царю, й ти, Царице-пані,

Всі підозріння погані

Геть відкиньте, сплітки всі!

Щоб потомки не судили,

Що ви шилом відплатили

Найвірнішому слузі!»

Втих Лис. Цар насупив лиця,

Та захлипала Цариця -

Страх чутливая була,

Ще й по добрім підвечірку,

Бо сама, обдерши шкірку,

З'їла смачно чверть Вола.

«Ні,- почав знов Лис по хвили,-

Бачу, вороги закрили

Ваші царські очі знов!

То й мені життя обридло!

Вы читаете Лис Микита
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату